Наступ російських окупантів на півночі Харківської області Збройним силам України вдалося зупинити через півтора тижня після його початку. Про це зазначав і Головнокомандувач ЗСУ Олександр Сирський, але водночас він наголосив, що попереду важкі бої. Ворог готується до нових наступальних дій і наразі збирає угруповання на кордоні України, як на Харківщині, так і на Сумщині. Як змінилася ситуація на фронті загалом і чого очікувати незабаром, проаналізував для Mind військовий експерт Михайло Жирохов.
Очевидно, що з квітня 2024 року російська-українська війна перейшла в нову фазу. росіяни, крім успіхів на авдіївському напрямку (найбільш медійно розкручений випадок – захоплення Очеретиного), почали наступ і в Харківській області. Все це відбувається на тлі підсилення підтримки України західними союзниками – Вашингтон після пів року коливань почав постачати широкий спектр озброєнь. Наприкінці травня запрацює чеська ініціатива із закупівлі артилерійських боєприпасів за межами ЄС, Швеція анонсувала потужний пакет військової допомоги. Тож, здається, рф намагається використати «вікно можливостей», яке достатньо швидко зачиняється.
Читайте також: Працевлаштуватись у війську: найзатребуваніші вакансії у Силах оборони vs найпопулярніші серед кандидатів. Які позиції збігаються?
Водночас тактика українських Сил оборони після приходу до командування Сирського і його команди теж є доволі прозорою – битися, завдавати максимальних втрат противнику й відходити, коли подальша оборона загрожує максимальними втратами для себе.
Якщо на прикладах – то це можна побачити, проаналізувавши події після падіння Авдіївки. Очевидно, що зараз наші війська поступово відходять на підготовлену лінію оборони по берегу каналу Сіверський Донець – Донбас.
Оборонятися тут достатньо довго дозволяє сама місцевість – щоправда, за умови, якщо будуть знайдені дієві «ліки» проти панування росіян у повітрі. У цьому плані дуже важливі постачання західних ЗРК та F-16.
І тут йдеться як про пілотовану, так і про безпілотну авіацію. На жаль, російські розвідувальні дрони моніторять ситуацію на фронті та прифронтових територіях і наводять ракети й плануючі бомби досить дієво. Особливо після того, як росіянам вдалося реалізувати концепцію «ударно-розвідувальних комплексів» і досить ефективно використовувати свій ракетний потенціал – оперативно-тактичні ракети «Іскандер» і зенітні С-300.
Така тактика поступової здачі територій зумовлена об’єктивними причинами. Потрібно визнати, що в Силах оборони України ніколи не буде 4 або 5 млн осіб – у країни просто немає таких мобілізаційних можливостей. Натомість у рф такі можливості, на жаль, є.
Крім того, наша армія критично залежить від постачання зброї і боєприпасів від союзників. Українська промисловість лежить у руїнах, та й, відверто кажучи, ми не могли забезпечувати ЗСУ власною продукцією військово-промислового комплексу й до широкомасштабного російського вторгнення 2022 року.
Нинішня тактика Сил оборони поки що доволі ефективна, тоді як російська армія явно страждає від дій некомпетентних генералів. Вони просто дуже погано навчалися в академіях – навіть якщо це й відбувалось з огляду на досвід Другої світової війни.
Читайте також: Хімічна зброя: що використовують російські окупанти на фронті
Раз за разом ми бачимо ту саму картину: навіть якщо росіянам і вдається ціною колосальних втрат або помилок українського командування домогтися просування та локальної перемоги, використати це й почати систематично проривати оборону ЗСУ вони не можуть. Одразу виявляється, що генерали не можуть організувати нормальну логістику, зв'язок, взагалі координацію та управління. Наочний приклад – актуальна операція у Харківській області, яку почали досить бадьоро, а продовжили як завжди (станом на кінець травня фактично не маючи успіхів оперативного плану).
Судячи з всього, росіяни й надалі дотримуватимуться тактики наступу завдяки чисельній перевазі як в особовому складі, так і в техніці.
І так – техніка в росіян ще є: радянські склади не спустошені, виробництво, попри завищені в рази ціни на запчастини, закуплені «по сірому» за кордоном, розгортається. І нехай нікого не вводить в обману використання мотоциклів або китайських гольф-карів – росіяни вирішують тактичне завдання: в умовах масованого використання FPV-дронів як найшвидше доставляти штурмові групи на вихідні позиції для атаки.
А ось ситуація з особовим складом у росіян не така райдужна. Очевидно, щоб продовжувати війну такими темпами, які ми бачимо на кінець травня 2024 року, російським генералам потрібно мінімум 600–700 тис. новобранців. А рекрутинг не може дати такої кількості людей – тюрми й зони вже майже пусті, а охочих заробити «довгий рубль» усе менше.
Тому єдиний вихід – проведення чергової хвилі мобілізації. І якщо орієнтуватися на деякі неофіційні дані, то російська бюрократична машина вже з квітня готова для цього (було дуже багато інформації про те, що це можуть реалізувати відразу після «виборів» путіна).
Однак у кремлі дуже чітко розуміють, що, як тільки у рф почнуться мобілізаційні заходи, стане більше незадоволених, оскільки швидких перемог не буде (нових генералів ось прям зараз росіянам немає де взяти). І може виявитися так, що незадоволених може стати занадто багато. Тому спрогнозувати терміни, коли путін зважиться на цей крок, неможливо.
Читайте також: Технології на війні: як вони змінюють поле бою та чому навіть у XXI сторіччі танкові колони йдуть одна на одну
Очевидно, що після двох років повномасштабного вторгнення рф має більше ресурсів, більше грошей і більше людей, але не вміє цим користуватися, і через кадрову політику наразі не має шансів навчитися користуватися своїми перевагами за нинішнього режиму.
Україна має досить обмежені ресурси, її інфраструктура розбита ракетами, економічна діяльність зведена до мінімуму. Крім того, слід визнати й втому від війни частини населення.
Але величезним плюсом є наявність боєздатної армії – єдиною у світі, яка має досвід ведення бойових дій в умовах сучасного поля бою. Україна не може перемогти у війні, тому що для цього потрібно повністю знищити російський режим, але вона може ефективно чинити опір ще рік чи два. Але тільки за умови збереження західної допомоги, від якої поки, на щастя, ніхто з наших союзників не відмовляється.
Водночас США та ЄС досі намагаються вдавати, що війна в Україні – конфлікт на задвірках – вщухне якось сама собою. Вони взагалі ставляться до путіна як колись до Гітлера, якому до 1940 року дозволяли практично все, допомагаючи постраждалим країнам виключно на словах. Зараз є деякий прогрес. Україна, на відміну від Австрії, Чехословаччини та Польщі у 1930-х роках, отримує реальну допомогу. Але ця допомога не дасть перемоги, вона лише дозволить не програти.
Читайте також: Зброя для України: які західні зразки можуть прибути до України після Рамштайну
Скільки триватиме цей період війни – наразі зовсім незрозуміло. Скільки років піде на те, щоб зрівняти із землею путінський режим, і чи піде на це колективний Захід – незрозуміло.
При цьому домовлятися з рф ні про що прямо зараз неможливо: це буде рівносильно поразці та гарантовано призведе до того, що через деякий час путін нападе знову, накопичивши сили. Очевидно, що в нинішніх умовах, коли в росіян є принаймні тактична перевага на полі бою, переговори однозначно будуть сприйняті кремлем як перемога. Отже, війна триватиме. Довго. Тому, на жаль, ми лише наприкінці початку, а не на початку кінця…