Наберіть у пошуковику «сурогатне материнство в Україні», «послуги сурогатної матері Україна», «сурогатне материнство ціна» тощо – ви отримаєте десятки посилань на компанії та клініки, які надають подібні послуги. Ось тільки нюанс: у нашій країні майже відсутні гарантії для всіх сторін цього процесу: і сурогатних матерів, і потенційних батьків і, найголовніше, самих дітей.
Власною думкою про основні проблеми галузі, їхні причини та перепони до врегулювання послуги сурогатного материнства та допоміжних репродуктивних технологій загалом із Mind поділилася Зоряна Скалецька, партнерка ARIO, міністерка охорони здоров'я у 2019–2020 роках.
Пам'ятаєте кадри, які облетіли весь світ? Десятки немовлят у номерах одного з готелів у центрі Києва. Це 2020 рік, розпал карантину: діти, народжені сурогатними матерями в Україні та залишені без батьківського піклування, тому що іноземні замовники не змогли їх забрати. Ці діти на певний час фактично опинилися у статусі сиріт. Не через епідемію, а через відсутність державних механізмів відповідальності. Приватні клініки при цьому свої кошти вже отримали. Юридичних інструментів, які б захищали інтереси дитини та сурогатної матері в умовах форс-мажору, держава не запропонувала.
Цей момент мав би стати точкою неповернення. Сигналом для держави, професійних асоціацій і медичної спільноти, що сфера, яка роками існувала без чітких правил, більше не може залишатися поза системним регулюванням. Відтоді минуло достатньо часу, але нічого не змінилося. Навіть зараз, в умовах війни, коли ризики для вразливих груп лише зростають.
Замість перегляду підходів та ініціювання чітких правил держава знову опинилася в позиції спостерігача. І саме така бездіяльність, а не сама технологія сурогатного материнства, створила ситуацію, у якій відповідальність за життя й долі дітей виявилася розмитою між приватним бізнесом і правовим вакуумом.
Коли держава все ж спробувала підійти до питання сурогатного материнства системно й ініціювати законодавче регулювання, реакція значної частини ринку, як на мене, виявилася показовою.
Професійна спільнота, впевнена у власній етичності та якості практик, зазвичай зацікавлена в чітких правилах. Саме регулювання дозволяє відмежувати добросовісну медицину від зловживань, захистити лікаря, пацієнтку й дитину, а також зберегти довіру суспільства.
Проте опір врегулюванню є показником протилежного. Він свідчить про страх втратити комерційну свободу, а не про турботу про пацієнтів. У таких умовах відсутність правил перестає бути нейтральною. Навпаки, вона починає працювати на користь сильнішої сторони та проти тих, хто перебуває у вразливому становищі.
Саме тому дискусія про сурогатне материнство в Україні не може зводитися до аргументів про «ринок» або «інновації». Без етичних і правових рамок будь-яка медична технологія перетворюється на інструмент, який регулюється не стандартами, а балансом сил.
Спроби законодавчо врегулювати допоміжні репродуктивні технології та сурогатне материнство в Україні тривають понад 20 років. Так, до парламенту подавали законопроект №5105 «Про репродуктивні права та гарантії їх здійснення» від 10 лютого 2004 року, яким автори мали на меті визначити зміст репродуктивних прав, але він був відкликаний.
Ще однією спробою був законопроект №4647 «Про регулювання питань щодо допоміжного материнства та забезпечення державними гарантіями рівних прав і можливостей матерів» від 11 червня 2009 року, яким передбачалося врегулювання питань прав учасників застосування методів сурогатного материнства, але він був знятий парламентом із розгляду.
У 2011 році в парламенті були зареєстровані два концептуально протилежні законопроєкти: №8282, який передбачав обмеження застосування сурогатного материнства, зокрема для іноземців із країн, де така практика заборонена, та №8703, який, навпаки, пропонував розширити застосування сурогатного материнства, фактично виводячи його з медичної сфери в площину соціальної послуги. Жоден із цих підходів не був реалізований.
У 2018 році парламент розглядав законопроєкт №8629 «Про допоміжні репродуктивні технології» та альтернативний до нього, однак обидва були відхилені профільним комітетом через суттєві недоліки.
У 2020-му з’явився законопроєкт №3488, який пропонував зосередитися на кримінальній та адміністративній відповідальності за порушення у сфері допоміжних репродуктивних технологій, не розв'язуючи при цьому базових питань правового статусу сурогатного материнства. Чергова спроба – законопроєкт №6475-д 2023 року – також не призвела до системного врегулювання й залишилася на рівні декларацій.
Останній урядовий законопроєкт №13683 2025 року знову продемонстрував ту саму проблему. У медіапросторі обговорення було зведене переважно до технічних аспектів: вивезення біоматеріалів за кордон, вікових обмежень для доступу до допоміжних репродуктивних технологій чи формулювань щодо безоплатності процедур.
У підсумку багаторічна історія законодавчих ініціатив, які так чи інакше торкалися питання сурогатного материнства, має вигляд не еволюції підходів, а послідовного уникнення розмови про межі допустимого.
● Примусовий кесарів: медицина переходить межу
Окремої уваги потребує практика, яка викликає особливе занепокоєння з погляду медичного права і прав людини. Це примусові кесареві розтини в сурогатних матерів. За даними міжнародних публікацій і правозахисних досліджень, в Україні такі оперативні втручання нерідко проводяться без належної інформованої згоди жінки.
Ключова проблема полягає в тому, що жодні міжнародні медичні стандарти не вимагають обов’язкового проведення кесаревого розтину в разі сурогатного материнства. Ба більше, понад 60% сурогатних матерів – це жінки, які вже мають одну або дві власні дитини й фізіологічно здатні народжувати природним шляхом.
Попри це рішення про оперативне втручання часто ухвалюється не в інтересах жінки, а з міркувань зниження ризиків для «замовників» або зручності процесу. У правовому вакуумі саме економічна логіка, а не медична доцільність стає визначальною.
Згідно з міжнародними медико-правовими стандартами, будь-яке медичне втручання без добровільної, поінформованої згоди пацієнтки є формою жорстокого поводження. В окремих правових трактуваннях це вважається катуванням. В Україні ж такі практики відбуваються на тлі відсутності чітких правил, що фактично легалізує насильство під прикриттям медичної допомоги.
● Угода з матірʼю часто не на рівних
Ще одним системним елементом правового вакууму є умови договорів, які укладаються із сурогатними матерями. Формально ці договори подаються як цивільно-правові угоди між рівними сторонами. Фактично ж їхній зміст свідчить про протилежне.
Такі договори часто передбачають жорстке регулювання способу життя жінки: обмеження пересування, контролювання кола спілкування, вимоги щодо роботи, проживання та поведінки під час вагітності. За будь-які «порушення» встановлюються значні штрафи, які можуть багаторазово перевищувати реальний дохід жінки.
Умови таких угод не враховують ключовий фактор, а саме економічну та соціальну вразливість сурогатних матерів. В умовах війни й нестабільності така вразливість лише посилюється. Тому мова не про свободу договору в її класичному розумінні. Йдеться про використання нерівності сторін як бізнес-моделі.
Без чітких законодавчих меж договір перестає бути інструментом захисту й перетворюється на засіб контролю. Держава, яка не встановлює таких меж, фактично погоджується з тим, що економічна необхідність може виправдовувати обмеження базових прав людини.
Світ давно перестав розглядати сурогатне материнство виключно як медичний спосіб подолання безпліддя. У міжнародній практиці дедалі частіше йдеться про використання репродуктивних технологій як інструменту обходу законодавчих обмежень, формування громадянства або реалізації довгострокових соціальних і навіть геополітичних стратегій.
Останні публікації у провідних світових медіа описують кейси, коли сурогатне материнство використовується заможними громадянами для народження десятків і сотень дітей не із сімейних причин, а з прагматичних міркувань. Такі приклади демонструють очевидну річ: без чітких етичних і правових рамок інноваційні медичні технології швидко виходять за межі медицини.
У цьому контексті Україна опинилася в особливо вразливій позиції. Поєднання слабкого регулювання, економічної нерівності та високого попиту з боку іноземців сформувало ринок, який працює швидше на зовнішній запит, ніж на захист власних громадян.
Саме тому міжнародна критика спрямована не проти української медицини як такої, а проти відсутності державної політики у сфері, де ціна помилки надто висока.
Глобальна дискусія сьогодні зводиться не до питання «дозволяти чи забороняти», а до питання меж. І країни, які ці межі не встановлюють, автоматично стають простором експериментів. Традиційно за рахунок найуразливіших.
Саме усвідомлення ризиків експлуатації змусило багато країн переглянути підходи до сурогатного материнства. У міжнародній практиці дедалі частіше обирають модель, за якої дозволяється лише альтруїстичне, некомерційне сурогатне материнство без фінансової винагороди, окрім компенсації фактичних витрат, та із жорстким державним контролем.
Така модель не є запереченням репродуктивних технологій. Вона є спробою знайти баланс між правом людей на медичну допомогу в разі діагнозу безпліддя та необхідністю захисту людської гідності, здоров’я й автономії жінки. Саме чіткі правила, медичні протоколи та незалежний контроль дозволяють мінімізувати ризики зловживань і зберегти довіру до медицини.
Країни, які пішли цим шляхом, виходили з простого принципу: людське тіло не може бути предметом вільної комерціалізації без етичних обмежень. Репродуктивна медицина, як і будь-яка інша сфера охорони здоров’я, потребує не лише технологій, а й чітких моральних і правових орієнтирів.
Українська дискусія поки що часто зводиться до крайнощів – повної заборони або повної свободи ринку. Між цими полюсами існує третій шлях, який уже обрали багато держав. І саме він заслуговує на серйозне професійне обговорення.
В українській медичній історії вже був позитивний прецедент професійної відповідальності. У 1990-х роках саме психіатрична спільнота ініціювала законодавче регулювання власної сфери. Усвідомлюючи високі ризики зловживань і вразливість пацієнтів, психіатри не чекали зовнішнього тиску – вони самі розробили правила, залучили міжнародних експертів та добилися ухвалення закону, який захистив і пацієнтів, і лікарів, і саму професію.
Цей приклад показує: регулювання – це не загроза медичній сфері. Це спосіб її захисту. Чіткі правила дозволяють відокремити професійну практику від зловживань, встановити стандарти та зберегти довіру суспільства.
Репродуктологія сьогодні перебуває в аналогічній ситуації. Але замість того, щоб стати активним ініціатором етичних і правових рамок, значна частина професійного середовища лише критикує запропоновані кимось іншим. І таким чином втрачає можливість сформувати правила гри.
Професія, яка працює з такими чутливими питаннями, як людське життя, тілесна автономія та репродуктивні рішення, не може дозволити собі розкіш правової невизначеності. І саме від позиції медичної спільноти залежить, чи стане регулювання інструментом розвитку, чи буде нав’язане ззовні у кризовому режимі.
Але важливо усвідомлювати, що в такій сфері, як репродуктологія, відсутність правил не означає свободу. Вона означає перевагу сильнішого та вразливість тих, хто не має вибору. Це не ідеологічна дискусія та не питання медичного прогресу. Це питання відповідальності держави й меж, які вона зобов’язана встановлювати. Фактично це вибір між хаосом і правилами та водночас тест на зрілість держави.