Уявіть ситуацію: у справах або з особистих причин топменеджер, власник бізнесу чи працівник компанії виїхав за кордон, а в цей час в Україні йому «заочно» повідомлено про підозру і його подано в розшук.
Такі кейси насправді не рідкість. Українське кримінальне провадження не зупиняється при перебуванні підозрюваного за кордоном. Утім, навіть за таких умов учасники провадження мають права.
Як гарантувати право особи, яка перебуває за кордоном, на належну правову процедуру, у чому полягає зазначений принцип і чому «формальне вручення» повістки за колишньою адресою в Україні не працює, Mind розповів Михайло Процайло, старший юрист юридичної групи LCF.
Відповідно до ст. 2 Кримінального процесуального кодексу України (КПК), учасники кримінального провадження, у тому числі ті, хто перебувають за межами держави, зберігають право на належну правову процедуру.
Розуміння належної правової процедури нерозривно пов’язане з правами людини. Верховний Суд наголошує: реагувати треба не на будь-яке порушення процедури, а лише на те, яке реально порушило права людини.
У Постанові від 02.04.2026 у справі 991/7892/21 Касаційний кримінальний суд, зокрема, зазначає:
«Послідовність викладення в диспозиції правової норми наведених вище завдань [ст. 2 КПК] дає підстави для висновку, що застосування належної юридичної процедури є не самоціллю, а важливою умовою досягнення результатів кримінального судочинства, визначених законодавцем пріоритетними: захисту особи, суспільства та держави від злочинних посягань, охорони прав і свобод людини, забезпечення оперативного й ефективного розкриття кримінальних правопорушень і справедливого судового розгляду.
Невідповідність тим чи іншим вимогам закону нівелює доказове значення відомостей, одержаних у результаті відповідних процесуальних дій, не в будь-якому випадку, а лише в разі, якщо вона призвела до порушення прав людини та основоположних свобод або ж ставить під сумнів походження доказів, їхню надійність і достовірність.
Адже для ухвалення законного й обґрунтованого рішення суд має отримувати максимально повну інформацію щодо обставин, які належать до предмета доказування, надаючи сторонам у змагальній процедурі достатні можливості перевірити й заперечити цю інформацію».
Водночас на практиці право на належну юридичну процедуру системно ігнорують, особливо коли підозрюваний або обвинувачений перебуває за кордоном. Правоохоронні органи у випадку перебування особи за кордоном не звертаються із запитами про надання міжнародної правової допомоги, як це передбачено главою 43 КПК.
Натомість детектив / слідчий формально «вручає» повістку або повідомлення про підозру за місцем колишнього проживання або роботи особи. Цього нібито достатньо для набуття особою статусу підозрюваного або підтвердження неявки за повісткою.
Але перебування особи за кордоном не позбавляє її права на належну правову процедуру, зокрема права на належне вручення документів.
Україна, як і абсолютна більшість країн Європи, є стороною Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах від 1959 року. Глава ІІІ цієї конвенції передбачає загальні положення щодо вручення документів. Відповідно до неї запитувана сторона здійснює вручення у спосіб, передбачений її власним законодавством із дотриманням положень конвенції.
Наприклад, вручення документів органами Сполученого Королівства регулюється Crime (International Co-operation) Act 2003. Відповідно до п. 3 ст. 1 (Section 1(3)) державний секретар має право направити документ поштою або доручити начальнику поліції відповідного району особисте вручення:
«The Secretary of State may cause the process or document to be served by post or, if the request is for personal service, direct the chief officer of police for the area in which that person appears to be to cause it to be personally served on him».
Вживання конструкції «може доручити» означає, що державний секретар має право вирішувати, чи виконувати відповідний запит. І хоча цей закон не містить переліку підстав для відмови, окремі підстави містить сама Європейська конвенція про взаємну допомогу у кримінальних справах. Так, ст. 2 Конвенції передбачає, що в допомозі може бути відмовлено:
Аналогічні або подібні положення існують і в інших країнах Європи: прокуратура, суд або інший орган перевірятимуть запит України на вручення повідомлень на предмет дотримання законодавству, у тому числі міжнародним договорам.
Для осіб підозрюваних або обвинувачених в Україні ці положення мають значення, оскільки передбачають чітку процедуру вручення повідомлень.
І саме наявність судового або іншого контролю країни перебування перед врученням повідомлення від України є тим правом особи, яке часто ігнорується з різних причин.
Процесуальний сенс такого контролю полягає в тому, що:
По-перше, особа не вважатиметься такою, що належним чином отримала повідомлення без контролю органів країни перебування. Отже, вона не зможе стати підозрюваною, обвинуваченою, бути оголошеною в розшук або вважатися такою, що ухиляється від слідства або суду.
По-друге, у разі відмови у виконанні запиту, орган країни перебування зафіксує наявність того чи іншого факту, що має значення для захисту особи як в судах України, так і в ЄСПЛ. До прикладу, у разі відмови від вручення повідомлення через політичне переслідування, факт відмови може і має бути використаний захистом для оскарження дій правоохоронного органу або рішення суду.
Для бізнесу це особливо чутливе питання. У справах НАБУ політичний аспект присутній майже завжди – від самого кола осіб, дії яких належать до підслідності бюро (топчиновники, керівники та власники великого бізнесу), до політичних наслідків публічної комунікації правоохоронних органів щодо розслідування.
Якщо слідчий суддя або суд допускає вручення повідомлень поза міжнародною правовою допомогою, особа підозрюваного або обвинуваченого позбавляється права на належну правову процедуру, що має наслідком порушення права такої особи.
На жаль, як із власної практики, так і з інших справ, ми часто бачимо, коли навіть за наявності відомостей про виїзд за кордон детективи формально «вручають» повідомлення про підозру / повістку за місцем попереднього проживання в Україні.
У такому випадку захист має звертати увагу суду на те, що порушення процедури вручення повідомлень не є формальним, а призводить до реального порушення прав людини, і пояснювати предметно, у чому саме полягає порушення, з посиланням на норми законодавства країни перебування підзахисного.
Ситуація не безнадійна для захисту: порушення порядку можливо використати при оскарженні дій правоохоронного органу, в тому числі скасуванні повідомлення про підозру та запобіжного заходу, зверненні до Інтерполу з превентивним запитом для унеможливлення безпідставного міжнародного розшуку та визнання інших дій слідства такими, що здійснені з порушенням.
Висновок простий: повільність чи недосконалість процедур міжнародної правової допомоги (на яку часто скаржаться судді та слідчі) не може бути виправданням для порушення права людини на належну процедуру.
«Формальне вручення» повістки за колишньою адресою в Україні не замінює встановлену законом процедуру – і захист має системно на цьому наполягати.