Останні 20 років світ багато говорить про кліматичну справедливість. Саме навколо цього поняття будуються міжнародні кліматичні переговори, фонди адаптації, механізми декарбонізації та політика енергетичного переходу.
Базова логіка подібного підходу зрозуміла. Країни, які історично створили найбільше викидів парникових газів, мусять брати на себе більшу відповідальність за боротьбу зі зміною клімату. Ті, хто має більше ресурсів, повинні допомагати тим, хто найбільше потерпає від кліматичних змін. Саме так народилися принципи справедливого переходу, кліматичного фінансування та підтримки вразливих держав.
Але останніми роками перед світом постали значно складніші питання. Чи може кліматична справедливість залишатися справедливою, якщо вона не враховує інші форми нерівності, зокрема, дисбаланс безпеки і воєнні ризики? Або: як застосовувати однакові для всіх кліматичні правила до країни, на території якої ведуться бойові дії? Експертною думкою з цього приводу з Mind поділилася Людмила Циганок, президентка Асоціації професіоналів довкілля PAEW, генеральна директорка «Офісу сталих рішень».
Сьогодні світ розділений не лише за рівнем доходів, обсягами викидів чи доступом до зелених технологій. Він дедалі більше розділений за рівнем безпеки.
Одні країни планують, як досягти кліматичної нейтральності до 2050 року. Інші щодня відновлюють електростанції після обстрілів. Одні дискутують про охолодження міст під час хвиль спеки. Інші вирішують, як забезпечити лікарні електроенергією та водою після чергової атаки на критичну інфраструктуру.
І це не спроба применшити проблему зміни клімату. Навпаки. Це спроба подивитися на неї ширше. Тому що будь-яка кліматична політика зрештою впирається в одну фундаментальну передумову – здатність суспільства планувати майбутнє. А така здатність починається з безпеки.
Без безпеки немає ні інвестицій, ні модернізації, ні довгострокової кліматичної політики. Та й, власне, самого сталого розвитку.
Донедавна дискусія про кліматичну справедливість здебільшого будувалася навколо протиставлення багатої Півночі та бідного Півдня. Але війна в Україні показала іншу форму нерівності, яка майже не враховувалася кліматичною політикою. Нерівність безпеки.
Вперше в сучасній історії велика індустріальна економіка одночасно проходить декарбонізацію, адаптацію до законодавства ЄС, структурну трансформацію та війну на виснаження.
Саме тому український кейс ставить перед Європою запитання, на яке досі немає готової відповіді: як застосовувати однакові кліматичні правила до економік, які живуть у принципово різних умовах ризику?
І саме через цю призму варто подивитися на механізм CBAM – Carbon Border Adjustment Mechanism (механізм транскордонного вуглецевого коригування), який Європейський Союз розглядає як один із ключових інструментів кліматичної політики наступного десятиліття.
Формально CBAM створювався для боротьби з так званим carbon leakage, або «витоком вуглецю». Йдеться про ситуацію, коли через жорсткі екологічні вимоги виробництво переноситься з країн із високими кліматичними стандартами до країн, де вимоги слабші, а викиди дешевші. У результаті глобальні викиди не зменшуються, а лише змінюють географію.
Саме тому Європейський Союз вирішив запровадити механізм вуглецевого коригування імпорту. Якщо європейський виробник платить за свої викиди через систему торгівлі квотами EU ETS, то імпортна продукція також повинна враховувати свою вуглецеву складову. Інакше виробництво просто переїде туди, де екологічні правила м'якші.
На папері ця логіка виглядає бездоганно. Але саме тут виникає український парадокс.
Українська металургія, цементна промисловість чи виробництво добрив не переносилися до України для уникнення європейських кліматичних платежів. Більшість цих підприємств існували задовго до появи Європейського зеленого курсу і сьогодні, навпаки, адаптуються до майбутнього членства в ЄС.
Інакше кажучи, Україна не є джерелом проблеми carbon leakage, для розв'язання якої створювався CBAM. Водночас саме українська промисловість може стати одним із найуразливіших секторів до наслідків його впровадження.
І тут постає вже не кліматична, а економічна нерівність:
Фактично одна тонна скорочених викидів в Україні вже сьогодні коштує дорожче, ніж така сама тонна скорочених викидів у більшості країн ЄС. Тому формально однакові правила не обов'язково означають справедливі умови.
Ба більше, виникає ризик, що CBAM у певних випадках може сповільнити декарбонізацію замість її прискорення. Кожне євро, спрямоване на покриття додаткових витрат, пов'язаних із CBAM, – це євро, яке не було інвестоване в модернізацію виробництва, енергоефективність, електрифікацію процесів, відновлювану енергетику чи водневі технології.
І якщо підприємство змушене одночасно фінансувати відновлення після війни, забезпечувати фізичну безпеку виробництва та нести додаткові вуглецеві витрати, питання ефективності такого механізму стає цілком легітимним.
Є ще один аспект, який практично відсутній у європейській дискусії. Війна вже стала одним із найбільших джерел додаткових викидів парникових газів у сучасній Європі.
Руйнування інфраструктури, пожежі, військова логістика, масштабна відбудова, деградація екосистем і втрата лісів формують величезний вуглецевий слід, який не був результатом економічного розвитку чи промислової діяльності.
Українська економіка фактично платить кліматичну ціну війни щодня. Ігнорувати цей фактор під час дискусії про справедливий перехід означає бачити лише бухгалтерію викидів і не бачити їх причин.
Не менш важливо й те, що Європа сьогодні прагне зміцнити власну стратегічну автономію.
Для зеленого переходу ЄС потребує сталі, феросплавів, цементу, водню, критичних мінералів та низки інших ресурсів. Україна потенційно може стати одним із ключових постачальників цих матеріалів для майбутньої європейської економіки.
Однак надмірний тиск на українську промисловість може мати протилежний результат. Замість посилення європейської виробничої бази він може стимулювати залежність від імпорту з інших регіонів світу, які часто мають значно нижчі екологічні стандарти.
Не менш важливо й те, що Україна вже не є звичайною третьою країною. Вона є країною – кандидатом на вступ до ЄС і поступово інтегрується до європейського законодавства, ринку та кліматичної політики.
Тому виникає логічне запитання: чи доцільно застосовувати до України той самий підхід, що й до держав, які не мають жодних зобов’язань щодо інтеграції до європейського кліматичного простору?
Можливо, логічнішою була б модель перехідного режиму, синхронізована з графіком інтеграції України до європейської системи торгівлі викидами та загальною логікою вступу до ЄС.
У центрі дискусії про CBAM сьогодні стоїть не лише Україна. У центрі стоїть сама концепція справедливого переходу. Тому що справедливість – це не лише однакові правила для всіх. Справедливість – це здатність бачити різні стартові умови.
Якщо кліматична політика претендує на роль політики майбутнього, вона повинна навчитися враховувати не лише тонни СО₂, а й тонни ризиків, які різні країни несуть на шляху до цього майбутнього.
Україна сьогодні є першим великим випробуванням цієї здатності. І від того, як Європа відповість на цей виклик, значною мірою залежатиме не лише майбутнє української промисловості, а й довіра до самої ідеї справедливого кліматичного переходу.