Під час Ukraine Recovery Conference 2026 у Гданську тема залучення приватного капіталу звучала практично в кожній дискусії про відбудову. Це закономірно: за останньою оцінкою Уряду України, Світового банку, Європейської Комісії та ООН, потреби країни у відновленні вже сягають майже 588 млрд доларів США протягом наступного десятиліття. За таких масштабів відбудова неможлива без активної участі бізнесу та приватних інвесторів.
Водночас в українському професійному середовищі розмова про участь бізнесу у відновленні громад часто зводиться до одного інструменту – публічно-приватного партнерства (ППП). На практиці ж відбудова потребуватиме значно більш гнучкого підходу. Для одних проєктів доречними можуть бути концесії, для інших – енергосервісні контракти, спільні підприємства чи муніципальні облігації. Саме тому сьогодні варто говорити про набір інструментів залучення приватного капіталу до розвитку громад, пише в колонці для Mind Юрій Кацер, партнер, керівник напряму юридичних послуг KPMG в Україні.
За останні роки Україна суттєво оновила законодавство у сфері ППП. З'явилися додаткові гарантії для інвесторів, можливість довгострокових бюджетних зобов'язань з боку громад, інструменти забезпечення стабільності умов реалізації проєктів. Це створює значно кращі умови для співпраці між державою та бізнесом, ніж ще кілька років тому.
Проте навіть найкраще законодавство не скасовує головної проблеми – часу. Повноцінна підготовка проєкту ППП передбачає концепцію, техніко-економічне обґрунтування, погодження структури проєкту та конкурсні процедури. На практиці це може займати роки. Для проєктів, які необхідно реалізовувати вже сьогодні, така тривалість часто стає критичним обмеженням. Отже, відбудова не може спиратися виключно на класичну модель ППП. Це не означає, що ППП є неефективним інструментом. Навпаки, для масштабних інфраструктурних проєктів він часто залишається оптимальним рішенням. Однак він не повинен розглядатися як єдиний механізм залучення приватних інвестицій.
Залежно від масштабу та специфіки проєкту громади можуть залучати приватний капітал через різні механізми.
Для проєктів з енергоефективності вже давно працюють енергосервісні контракти (ESCO), які дозволяють здійснювати модернізацію за рахунок майбутньої економії ресурсів.
Для більших інфраструктурних проєктів можуть використовуватися як механізми ППП, так і концесії. У певних випадках доцільним рішенням може стати створення спільних підприємств між громадою та інвестором. Окремий напрямок, який поки що не використовується в Україні, – муніципальні облігації та інші інструменти ринку капіталу. Вибір інструменту має залежати від специфіки проєкту, його економічної моделі та бажаних строків його реалізації.
Дуже часто дискусія про інвестиції концентрується навколо юридичних механізмів. Проте для інвестора визначальним фактором залишається фінансова життєздатність проєкту.
Особливо це стосується концесійних моделей, де переважна частина операційних ризиків переходить до приватного партнера. Якщо джерело доходів є незрозумілим або залежить від політично чутливих рішень, зокрема тарифної політики, інвестиційна привабливість проєкту різко знижується.
Успішний проєкт починається не з юридичної структури, а з відповіді на просте питання: за рахунок чого інвестор поверне вкладені кошти.
Найкраща законодавча база не спрацює там, де немає зрозумілої бізнес-моделі.
Попри наявність інструментів для залучення приватного капіталу, їх використання часто стримує обережність у прийнятті управлінських рішень на рівні громад.
Наприклад, спільні підприємства можуть бути доволі гнучким та швидким інструментом реалізації проєктів. На практиці органи місцевого самоврядування часто остерігаються прийняття рішень там, де законодавство залишає простір для управлінського розсуду.
Через це окремі моделі співпраці, зокрема спільні підприємства, поки що використовуються значно рідше, ніж могли б. Одним із вагомих бар’єрів для ефективного залучення приватного капіталу до реалізації муніципальних проєктів залишається недостатнє розуміння та використання українськими правоохоронними органами концепції нормального бізнес ризику при прийнятті органами місцевого самоврядування управлінських рішень. Тому важливо не лише створювати нові інструменти, а й забезпечувати можливість їх практичного використання.
Насамперед громаді варто починати не з вибору юридичного механізму, а з визначення самого проєкту. Потрібно чітко відповісти на кілька базових питань: яку проблему має вирішити проєкт, хто стане його кінцевим користувачем, чи існує потенційний попит та які джерела доходів можуть забезпечити його фінансову стійкість.
У контексті процедури управління публічними інвестиціями (УПІ) цей етап відповідає ініціації проєкту та формуванню концепції, що надалі лягає в основу попереднього техніко-економічного обґрунтування (ТЕО).
Наступний крок – оцінити, який саме механізм залучення приватного капіталу найбільше відповідає економічній моделі проєкту. Не кожен об'єкт потребує ППП, так само як не кожен проєкт може бути реалізований через концесію чи випуск муніципальних облігацій.
Паралельно з цим проєкт має пройти базову підготовку відповідно до підходів УПІ: розробку попереднього ТЕО (а за потреби – інвестиційного ТЕО), оцінку ефективності та відповідність стратегічним пріоритетам (СПІ). Лише після цього він може бути включений до портфеля публічних інвестицій громади (ЄПП) та претендувати на фінансування.
Водночас важливо ще на ранньому етапі залучати фінансових, юридичних і технічних радників. Це дозволяє своєчасно оцінити ризики, сформувати реалістичну структуру проєкту та підвищити його інвестиційну привабливість ще до початку переговорів із потенційними інвесторами.
Подальша реалізація проєкту на місцевому рівні зазвичай може включати такі етапи:
Крім того, громадам варто формувати власний портфель якісно підготовлених інвестиційних проєктів. Для інвестора значно простіше працювати із вже структурованими проєктами, щодо яких зрозумілі потреби, ризики, джерела фінансування та модель повернення інвестицій.
Окремої уваги заслуговує тема муніципальних облігацій. Світова практика демонструє ефективність так званих проєктних або revenue-backed облігацій, коли джерелом погашення боргу стає не весь бюджет громади, а доходи конкретного проєкту. Така модель дозволяє залучати капітал для розвитку інфраструктури та водночас зменшує навантаження на місцеві фінанси.
В Україні цей інструмент поки що не використовується, однак у перспективі, за умови створення сприятливого законодавчого та фіскального середовища, може стати додатковим джерелом фінансування муніципальних проєктів.
Сьогодні стає дедалі очевидніше, що відбудова громад не може спиратися на єдиний універсальний механізм залучення інвестицій.
Водночас незалежно від обраного механізму ключовим фактором успіху залишається якісна підготовка проєкту. Саме вона визначає, чи буде проєкт зрозумілим для інвестора, банку або МФО та чи зможе він отримати необхідне фінансування.
Енергосервісні контракти, публічно-приватне партнерство, концесії, спільні підприємства та муніципальні облігації – це не взаємовиключні підходи, а інструменти, які можуть використовуватися залежно від завдань громади, структури проєкту та джерел його фінансування.