Кожен $1, інвестований у перекваліфікацію людини для висококваліфікованої роботи у продуктивних секторах, може генерувати до $20 додаткового ВВП щороку. Для України, де кадровий дефіцит уже обмежує можливості підприємств виробляти більше і масштабуватися, це змінює сам погляд на підготовку кадрів. Навчання людей – не лише соціальна чи освітня політика, вважає Сергій Савицький, керівник проєкту KSE ProfTech. Це – інвестиція у продуктивність і майбутнє економічне зростання.
За сценарієм високих темпів відновлення до 2030 р. Україні може знадобитися близько 8,6 млн додаткових працівників. Таку оцінку наводить Світовий банк у дослідженні Roadmap for Building an Effective, Efficient, and Inclusive Reskilling Ecosystem in Ukraine for Economic Recovery and Growth.
Звісно, перекваліфікація не здатна вирішити демографічні проблеми, повернути людей з-за кордону чи компенсувати наслідки мобілізації та війни. Але є частка кадрового дефіциту, на яку ми можемо впливати вже зараз: в Україні є люди, готові працювати, і водночас є вакансії, які бізнес не може закрити через брак конкретних навичок.
Тому питання не лише в тому, де Україні взяти мільйони працівників. Не менш важливо – як швидко дати людям, які вже є в країні, компетенції, потрібні економіці.
І тут традиційна логіка «спочатку навчимо, а потім подивимося, де людина зможе працювати» вже недостатня.
Потрібна зворотна логіка: спочатку визначити реальну потребу роботодавця, під неї сформувати набір навичок і програму, знайти та підготувати людей – і довести цей процес до працевлаштування.
Це і є employment-first.
В Україні вже існує багато коротких програм професійної підготовки. Але сам факт появи курсу не гарантує ані того, що на нього прийдуть люди, ані того, що після нього вони знайдуть роботу.
Понад третина закладів професійної освіти, які вже запустили короткі програми, мають труднощі із заповненням навчальних місць.
Причина проста: для дорослої людини рішення змінити професію – це завжди ризик.
За даними Світового банку, 69,3% закладів називають серед головних бар'єрів для участі дорослих у навчанні брак часу через робочі та сімейні обов'язки. 49,5% – безпекові та пов'язані з війною фактори, 41,6% – недостатній інтерес до навчання.
Тому недостатньо створити програму навіть тоді, коли на її випускників є попит.
Потрібно побудувати весь маршрут людини до роботи: визначити реальний запит роботодавців, сформувати програму, забезпечити обладнання та викладачів, знайти потенційних слухачів, провести відбір, організувати інтенсивне практичне навчання і допомогти перейти до працевлаштування.
Саме тому короткі програми мають важливу перевагу – швидкість.
Людині, яка вже має освіту, життєвий та професійний досвід, не завжди потрібно починати багаторічний освітній шлях заново. Часто їй потрібен конкретний набір компетенцій, достатній для входу в нову професію, після чого кваліфікацію можна нарощувати вже на робочому місці.
Чим довше людина має вчитися до першої зарплати в новій професії, тим дорожчим і ризикованішим стає для неї рішення про перекваліфікацію.
Є ще одна проблема, про яку часто забувають у дискусії про кадровий дефіцит.
Створити власну корпоративну академію – дорого. Потрібні обладнання, приміщення, викладачі, розробка та постійне оновлення програм, рекрутинг слухачів.
Для великої корпорації такі інвестиції можуть бути виправданими. Для підприємства, якому потрібно п'ять зварювальників або три оператори верстатів із ЧПК, – часто ні.
Цю нерівність добре видно в даних Світового банку. Загалом близько 34% підприємств самі організовують навчання працівників. Але серед великих компаній із понад 250 співробітниками таких близько 72%, тоді як серед підприємств із 10–49 працівниками – лише 26%.
При цьому кадровий дефіцит не робить різниці між великою корпорацією і невеликим виробником.
Для малого підприємства навіть кілька незакритих вакансій можуть означати неможливість виконати нове замовлення, запустити додаткову зміну чи розширити виробництво.
Тому відповіддю не може бути лише створення дедалі більшої кількості корпоративних академій.
Потрібна спільна інфраструктура підготовки кадрів, якою можуть користуватися різні роботодавці.
Одному підприємству потрібні три зварювальники, іншому – п'ять, третьому – десять. Окремо жодному з них немає сенсу створювати власний навчальний центр. Разом вони вже формують достатній попит для навчальної групи, сучасного обладнання і якісної програми.
Саме так працює employer-driven підхід.
KSE ProfTech виріс саме з такого запиту бізнесу – як спільна інфраструктура підготовки кадрів для роботодавців, яким потрібні фахівці, але для яких немає економічного сенсу створювати власні академії.
Ми агрегуємо потреби різних підприємств і під цей попит будуємо короткі практичні програми. Роботодавці визначають необхідні компетенції, долучаються до розробки програм, практичної підготовки та оцінювання.
Навчання прив'язане до підтверджених вакансій, а кількість людей на програмах визначається реальним попитом роботодавців. Програми для технічних професій – зокрема операторів верстатів із ЧПК, зварювальників та фахівців з електроніки – тривають від двох до шести тижнів.
Світовий банк у своєму Roadmap окремо розглядає KSE ProfTech як кейс non-formal, employer-driven agile reskilling model, визначальною рисою якого є employment-first design.
Але для будь-якої моделі важливе не визначення. Важливий результат.
Тобто найкращим підтвердженням попиту на таку модель стає сам бізнес, який, отримавши перших працівників, приходить по наступних.
І це не лише великі компанії. 74% партнерів KSE ProfTech – малий та середній бізнес.
Тому результат перекваліфікації варто вимірювати не кількістю людей, які отримали сертифікат.
Потрібно дивитися, скільки людей вийшли на роботу, як швидко це сталося, скільки залишилися після випробувального періоду, як змінилися їхні доходи і чи повернувся роботодавець по нових працівників.
Наступний крок – перейти від кількості працевлаштованих людей до економічного ефекту.
Коли людина отримує нову кваліфікацію і виходить на роботу, вона починає створювати додану вартість, отримує зарплату і сплачує податки. Підприємство закриває вакансію, через яку могло втрачати виробничі можливості, і може виконувати більше замовлень або масштабувати виробництво.
Саме тому інвестицію в перекваліфікацію не варто оцінювати лише через те, скільки коштує навчання. Значно важливіше питання – скільки економічної вартості створюється після того, як людина вийшла на роботу.
За попередніми оцінками KSE Institute, кожен $1, інвестований у перекваліфікацію для висококваліфікованої роботи у продуктивних секторах, може генерувати близько $15–20 додаткового ВВП щороку через подальше працевлаштування людини.
Оцінка базується на співвідношенні інвестицій, необхідних для підготовки та виходу одного фахівця на ринок праці, до економічної доданої вартості, яку створює його подальша зайнятість. За оцінками KSE Institute, одне робоче місце у високопродуктивних секторах може генерувати близько $30 тис. ВВП на рік.
Якщо дивитися на перекваліфікацію з цієї перспективи, змінюється і розмова про її фінансування.
Питання звучить уже не «скільки коштує навчити одну людину?», а «що отримує економіка від кожної гривні, інвестованої в те, щоб ця людина отримала затребувану кваліфікацію і вийшла на роботу?»
Це важливо і для держави, і для бізнесу, і для міжнародних партнерів.
Зміни у державному регулюванні, забезпеченні якості, визнанні кваліфікацій та механізмах фінансування потребуватимуть часу. Але кадровий дефіцит уже сьогодні обмежує можливості українських підприємств.
Тому довгострокова реформа і масштабування моделей, які вже працюють, не повинні конкурувати між собою.
Навпаки, системні реформи мають створювати умови для масштабування, а діючі моделі – давати практику, дані та результати, на яких майбутня система зможе будуватися.
Employment-first не поверне Україні мільйони людей і не вирішить демографічних наслідків війни. Але він дозволяє значно продуктивніше використовувати людський потенціал, який у країни вже є.
І якщо один долар, інвестований у те, щоб людина отримала потрібні економіці навички і вийшла на продуктивну роботу, може повертатися економіці у вигляді $15–20 додаткового ВВП щороку, то перекваліфікація – це вже не лише витрати на освіту. Це одна з інвестицій у відновлення і майбутнє зростання України.