Василь Хмельницький: «Для тих, хто бажає працювати, не повинно бути різниці: 20 тобі років чи 50»
Засновник індустріального парку «Біла Церква» – про нестачу операторів ЧПК, співпрацю з KSE ProfTech і залучення іноземців на роботу в Україні
18 червня в індустріальному парку «Біла Церква» відбувся форум «Industrial Evolution: Виробництво вмикає економіку». Подія зібрала понад 1800 учасників – власників і керівників виробничих компаній, інвесторів, представників держави, фінансового сектору, освіти та експертного середовища. Під час свого виступу на форумі Василь Хмельницький, засновник індустріального парку, наголосив: «Виробництво – це точка зростання економіки… Якщо український бізнес буде успішний, іноземці до нас точно прийдуть». Проте для зростання вітчизняного бізнесу також мають бути створені передумови, серед яких – доступ до фінансування, підвищення ефективності праці та – головне – наявність кадрів. Виробникам бракує кваліфікованих спеціалістів робітничих і інженерних спеціальностей.
Про спроби розв'язати цю потребу, а також про вдалі й невдалі ініціативи з подолання кадрового голоду, про потребу в професійно-технічній освіті та ролі держави й бізнесу в розв'язанні питання з працівниками Mind поговорив із Василем Хмельницьким, засновником інноваційного парку UNIT.City та індустріального парку «Біла Церква».
– Чому після відкриття інноваційного парку UNIT.City Ви вирішили зосередити зусилля саме на індустріальному парку «Біла церква»?
– Індустріальні парки – це те, що гарантовано працює, адже саме виробництво стане точкою зростання для української економіки. Не казатиму, що виробництво – єдина змога зростати, але одна з ключових – точно.
Ми пересвідчилися в цьому на прикладі Білої Церкви, де відкритий не в повному обсязі індустріальний парк за рік уже залучив близько 25 млн грн до місцевого бюджету, який у свою чергу одразу відчув появу цих грошей.
Але я сподіваюсь, що початок роботи всіх трьох запланованих індустріальних парків, коли надходження до бюджету міста Біла Церква перевищать 100 млн, стане поштовхом не лише для зростання Білої Церкви, а й для розвитку регіону та прикладом для країни.
Індустріальний парк «Біла церква» – точка зростання для бізнесу. Резиденти отримують:
- землю у власність;
- комунальні та технічні послуги – електрика, водо-, газопостачання і каналізація – на ділянці;
- пільги: можливість протягом 10 років не платити податки за умови постійного розвитку бізнесу.
Крім того, компанії мають доступ до можливості навчання та наймання навчених на місці спеціалістів.
«Завдання резидентів – працювати в Україні та бути щасливими», – Василь Хмельницький, засновник індустріального парку «Біла Церква».
– У новому індустріальному парку вже діють освітні ініціативи, які готують працівників для компаній-резидентів «Білої Церкви». Які комірці більше потрібні зараз, «білі» чи «сині»?
– Насправді, я б не робив різниці між ними. Менеджери потрібні, звичайно. Але й інженери потрібні: хоча вони й вважаються «синіми» комірцями, вони мають здобути ґрунтовні політехнічні знання, а після цього – профільний досвід.
Інженер – це суперпотрібна позиція на всіх без винятку виробництвах. Але ніхто на інженера не хоче вчитись, бо це по-справжньому складно. Можу навести приклад Харківського політехнічного інституту. З початком повномасштабного вторгнення більшість його студентів переїхали навчатися за кордон, переважно до Німеччини. Там тепер на 20 студентів інженерних спеціальностей 18 – талановиті українці. Бо всі хочуть йти в маркетинг, фінанси, вивчати штучний інтелект. А насправді потрібні інженери й усі ті, хто вміє працювати руками: зварювальники, електрики.
Надзвичайний попит на операторів ЧПК (числового програмного керування. – Mind).
Під час торішньої поїздки до Китаю я відвідав завод із виробництва лічильників електрики та газу. Там працює 1200 осіб й усі вони оператори числового програмного керування – з вищою освітою, у білих халатах і із зарплатою в $1500 на місяць, що дуже непогано для КНР.
Треба розуміти, що вже майже не залишилося людей, які стоять безпосередньо за станком; є ті, хто керує загальними процесами. Нам треба навчати саме таких спеціалістів.
– Розповідаючи про освітню складову індустріального парку, Ви згадували про спільний із KSE ProfTech проєкт з навчання технічних спеціалістів. Його історія почалася з того, що ви перевірили якість навчання, відправивши свою людину навчатись у ProfTech. Розкажіть про нього докладніше.
– Я – людина практична, тому ми придбали навчання в KSE для нашого спеціаліста, він його пройшов і дав позитивний відгук про якість. Бо говорити про навчання та потрібні спеціальності, або спеціальності майбутнього можуть всі, а я маю побачити прикладний результат.
Тому ми мали пересвідчитися в якості – і це вдалось: ми побачили високий рівень підготовки спеціалістів, які дуже потрібні на виробництві. Таких людей має ставати якомога більше – як у Білій Церкві взагалі, так і в індустріальному парку зокрема.
Бо для моїх клієнтів, діючих і майбутніх резидентів індустріального парку, кваліфіковані кадри – це дуже важливо. Наприклад, до нас звернулася німецька компанія, яка готова привезти в Україну своє виробництво. Але для роботи цього виробництва їм потрібні 600 працівників, з яких 300 – оператори ЧПК.
Та зараз трьох знайти складно, а тут йдеться про 300. Крім того, навіть тих трьох – які будуть випускниками ProfTech, зі знаннями та навичками – німці будуть перевчати «під себе». Але перевчати вони готові людей із базовою освітою, а не «з вулиці».
На моє особисте переконання, за такі історії маємо триматись: вхід до України іноземних компаній дуже потрібний. Не лише через інвестиції. Вони, звичайно, важливі, але знання та навички, які вони дають нашим людям в Україні, важливіші. Бо за десять років уже українці з досвідом підуть будувати власний бізнес, маючи необхідні вміння.
До того ж варто зазначити, що наш навчальний центр працює не лише для компаній-резидентів парку – будь-хто може навчитися там і піти працювати в іншому місці.
– Яких ініціатив чи проєктів із подолання кадрового голоду та професійно-технічного навчання українців, на Ваш погляд, не вистачає? Які аудиторії не охоплені?
– Я вважаю, що треба створювати програми навчання для тих людей, які хочуть працювати. Адже, давайте відверто, таких людей далеко не 100% населення, є багато тих, хто «шукає себе» і робить це все життя.
Для тих же, хто бажає працювати, уже не повинно бути різниці: 20 тобі років чи 50, ти можеш перенавчитись і працювати на сучасному виробництві. Думаю, що в 50 років стати підприємцем трошки складніше, ніж у більш молоді роки, але оператором ЧПК може стати будь-яка відповідальна людина.
Щодо професій, які нам будуть потрібні, усе залежатиме від виробництв, які будуть тут побудовані. Тому я не думаю про окреме виробництво. Ми маємо створити екосистему для всіх, у якій зацікавлена компанія може знайти та підготувати для себе потрібного рівня спеціалістів.
Як ми готуємо спеціалістів? Беремо, наприклад, випускника коледжу й на чотири місяці запускаємо його у спеціалізовану програму, в межах якої він 50% проводить на навчанні, а ще 50% – на виробництві. Після закінчення цього навчання він прямує на заводську практику, де може залишитися працювати, якщо йому і керівнику співпраця сподобалась.
Чому я вболіваю за успіх цього проєкту? Бо можна зробити якісне навчання в коледжі, але без подальшого працевлаштування людина виїжджає за кордон, і всі інвестиції в її освіту зводяться нанівець для економіки нашої країни. Тому молодий спеціаліст має бути максимально близько до реального виробництва, тоді навчальна система працюватиме.
Так, хтось поїде за кордон. Але я вірю, що в Україні буде багато виробництв і тому зростатиме зарплата – тож хтось, дізнавшись про це, вирішить повернутись і бути там, де його батьки.
Завдання держави – створення умов для розвитку бізнесу, розв'язання соціальних питань та, вочевидь, забезпечення справедливого покарання для тих, хто ці умови порушує.
– Чи бачите Ви залучення іноземних працівників як один зі шляхів подолання кадрового дефіциту в Україні?
– Як би я до цього не ставився, але робочої сили нам не вистачатиме, це правда.
По-перше, для країни в цій ситуації краще, аби наші люди повернулись додому. Бо українці вміють якісно працювати, не бояться роботи.
По-друге, нам не потрібна така кількість людей на виробництвах, як зазвичай думають. Якщо раніше на заводі працювала тисяча людей, то тепер 200. Зараз робот-зварювальник, що стоїть у нас на виробництві, замінює чотирьох зварювальників.
Тож у підсумку людей буде потрібно менше, але вони мають бути з якісною освітою. Запрошувати в країну зацікавлених якісних професіоналів з усього світу – це теж шлях.
– Якою має бути роль держави в економічному розвитку України?
– Держава має тільки створити умови.
Непоодинокими є випадки, коли державні службовці збирають бізнес і намагаються йому допомогти. Це зазвичай виглядає дивним. Просто зробіть нам рівні умови та зрозумілі правила гри, далі бізнес знайде шлях.
Так, хтось програє через конкуренцію, а хтось, навпаки, стане успішним. І втручатися сюди не потрібно. Людина, яка не вчиться й не ризикує ухвалювати рішення, не здатна перемогти. Це варто визнати.
На жаль, останнім часом багаті країни тяжіють до соціалізму: більше податків – більший бюджет. Проте нескладно знайти гарну аналітику, що свідчить про протилежне: менше податків – більше доходи бюджету – якісно вищий рівень життя. Так, вони платять 10–12% податків, проте можуть інвестувати те, що залишилося, – і в такий спосіб рухати країну вперед.
Тож завдання держави – створення умов для розвитку бізнесу, розв'язання соціальних питань і, звісно, забезпечення справедливого покарання для тих, хто ці умови порушує.
– Що мають змінювати роботодавці та держава, щоб залучати більше жінок на виробничі підприємства?
– Відповідь насправді, як і в попередньому питанні – умови. Вони мають бути гарантовано рівними.
– Які ініціативи з подолання кадрового голоду можна навести як невдалі приклади?
– Є чудовий приклад із США. Після Другої світової війни там з’явилося так зване покоління бебі-бумерів (люди, народжені у 1946–1964 роках – результат повоєнного сплеску народжуваності, викликаного соціальним оптимізмом. – Mind).
Коли вони пішли до школи, у класах було по 35–40 дітей, і держава запровадила обмеження – не більше 40 дітей у класі на одного вчителя. З часом проведені дослідження показали, що зменшення кількості дітей в одного вчителя вдвічі має сприяти зростанню якості освіти: вчитель матиме більше часу для викладання предметів, більш детально зможе пояснювати та перевіряти засвоєння матеріалу.
Це дослідження набуло розголосу, мало політичну підтримку від кількох губернаторів – і стало причиною обмеження кількості дітей у класі до 20 осіб. Цим класам стало потрібно вдвічі більше вчителів, що потребувало збільшення фінансування. Усе було зроблено, але освіта не поліпшилась.
Унаслідок нововведень у вчителя, який раніше відповідав за 40 дітей, звільнилось 35% часу. Не 50%, як могло б здатись, бо численні вимоги до його роботи не змінились.
Ці 35% часу вчителі стали витрачати здебільшого на свою родину та відпочинок. Не здобувши нових знань, навичок і розуміння завдань, вони просто вирішили більше відпочивати.
На мій погляд, розумна людина – це особистість, яка має достатній рівень знань, а також здатна відстежувати причинно-наслідкові зв’язки.
І це – урок: впроваджуючи якісь принципи, ідеї чи судження, треба бути уважним і готовим бачити такі зв’язки.
Місцевий приклад: колись я розвивав в Україні освітню ініціативу «Школа 42». Усі застерігали мене від впровадження безоплатного навчання в цій школі. Це була франшиза, і однією з вимог було саме безоплатне навчання – так ми і зробили. Результатом я був незадоволений, оскільки люди не цінують безплатне: вони не відвідують заняття, неуважні до викладання тощо.
Наступним проєктом була UNIT Business School, яку ми проводили по собівартості, – навчання коштувало для студентів $1000 на місяць. І наші інвестиції в кожного студента становили таку саму суму. І досі під час поїздок по Україні до мене приходять випускники, які обіймають високі посади або досягли успіху в бізнесі, і дякують за той досвід і те навчання.
– Чи набереться в Білій Церкві достатньо людей, щоб забезпечити навченими спеціалістами всі потужності індустріального парку?
– Це і є моя мрія – щоб в Білій Церкві не вистачало людей для місцевих виробництв і сюди релокувалися спеціалісти з інших міст. І я готовий інвестувати, створювати умови та сервіс, щоб їх не вистачало.
Тоді відбуватимуться одразу декілька речей. По-перше, виробництва почнуть переманювати людей із заводу на завод, підвищуючи їм зарплату та пропонуючи кращі умови. По-друге, дізнавшись про це і дізнавшись про розмір зарплати, українці, умовно з Польщі, з більшим бажанням повернуться в рідну Білу Церкву. По-третє, ті, хто їхав із Запоріжжя проїздом через Білу Церкву до Європи, мають побачити, як тут справи – і вирішити залишитись.
– Де брати людей для роботи?
– Я думаю, що багато людей повернеться з-за кордону, багато повернеться військових – і їх треба буде перенавчати, щоб вони мали гідну роботу й за її виконання отримували гарну зарплату.
Але ми не маємо можливості чекати й нічого не робити, поки повномасштабна війна не скінчиться. Тут я цілком погоджуюсь з мудрецем, який на запитання: «Як довго чекати на зміни?» відповів «Якщо чекати, то довго».
Тож ми маємо підлаштовуватися під наявні умови. Так, людей не вистачає. Але їх треба шукати, зацікавлювати, навчати та мотивувати до роботи.
– Що, ваш погляд, має робити бізнес, щоб розвиватись і знаходити людей у поточних умовах?
– Бізнес має працювати. Найгірше, що може бути, – нічого не робити.
Світ рухається надзвичайно швидко, і ти рухаєшся з ним – або вперед, або назад. Не існує точки, у якій можна стояти на місці. І коли створюється відчуття, що ти стоїш на місці, – насправді ти рухаєшся назад.
Ми не маємо всіх відповідей. Ба більше, ніхто не має: ми не можемо взяти в когось формулу, яку тут втілимо в життя – і все запрацює.
Для бізнесу все зрозуміло. Заохочуйте, мотивуйте й давайте суперумови команді, наприклад, відсоток від прибутку, щоб люди залишалися в країні, зростали разом з вами.
Україна має вибудовувати власний, модернізований відносно всього світу шлях. І я думаю, що це можливо.
