У 2025 році переробна промисловість сплатила до зведеного бюджету 367,5 млрд грн. Це 18% усіх податкових надходжень і найбільший показник серед секторів української економіки. За даними Мінекономіки, за рік платежі галузі зросли на 70,2 млрд грн.
Попри те що промислове виробництво загалом знизилося на 2,4% за підсумками 2025 року (зокрема, через руйнування та посилення обстрілів ворогом), галузь продовжує триматись і має визначальний для економіки країни потенціал.
Виробничий бізнес створює продукт, формує додану вартість, утримує всередині країни гроші, компетенції та технології. А навколо одного підприємства вибудовується ціла система постачальників, перевізників, інженерів, лабораторій, ремонтних компаній, фінансових установ і торговельних партнерів.
Докладно про те, чому Україні потрібне сильне виробництво, і як один промисловець позитивно впливає на десятки інших підприємців, Mind розповів Віктор Андрухів, співзасновник компаній Fibermix, Savex Minerals, Pack For Business.
Україна багато років говорить про потребу переходу від сировинної моделі до переробки. Причина тут значно глибша, ніж різниця між дешевим і дорогим товаром. Річ у тім, що, коли країна продає сировину, більша частина майбутньої вартості створюється вже за її межами.
Хтось інший займається розробкою продукту, технологією, виробництвом, пакуванням, сертифікацією, маркетингом і дистрибуцією. Там з’являються робочі місця, компетенції, податки та прибуток. Потім готовий товар нерідко повертається до нас як імпорт.
Виробництво залишає більшу частину цього ланцюга всередині країни. Підприємство купує сировину, обладнання та послуги, платить зарплати, навчає команду, залучає підрядників і вкладає кошти в розвиток продукту. Один виробник створює попит для десятків інших бізнесів.
У 2025 році Україна імпортувала товарів на $84,8 млрд, а експортувала на $40,3 млрд. Найбільшою категорією імпорту стали машини, обладнання та транспорт – $34,1 млрд. Експорт цієї ж категорії становив лише $3,6 млрд, свідчать дані Державної митної служби.
Імпорт сам по собі не є проблемою. Жодна сучасна країна не повинна виробляти все самостійно. Ризик виникає тоді, коли критичні потреби економіки майже повністю залежать від зовнішніх постачальників. Зміна торговельної політики, проблеми з логістикою або дефіцит валюти відразу впливають на роботу тисяч підприємств.
Сильне внутрішнє виробництво створює альтернативу. Воно дозволяє хоча б частину обладнання, матеріалів і компонентів отримувати всередині країни, швидше адаптувати продукцію до місцевих потреб і не залежати від одного каналу постачання.
Особливий потенціал тут мають машинобудування, харчова переробка, будівельні матеріали, готові металеві вироби, хімічна промисловість, легка промисловість, оборонні та подвійні технології.
Вийти на іноземний ринок недостатньо просто тому, що компанія виробляє якісний український продукт. Потрібно пройти сертифікацію, адаптувати характеристики товару, вибудувати стабільну логістику, підтвердити виробничі потужності та навчитися виконувати контракти за правилами іншого ринку.
У червні 2026 року уряд схвалив Експортну стратегію до 2030 року. Вона передбачає збільшення експорту товарів і послуг до $85 млрд й окремо наголошує на розвитку переробки та продукції з високою доданою вартістю.
Це правильний напрямок. Але досягти таких показників неможливо лише завдяки експортному просуванню. Спочатку всередині країни має з’явитися достатня кількість підприємств, здатних виробляти конкурентний продукт у потрібних обсягах.
Потреби України у відновленні та реконструкції вже оцінюються майже в $588 млрд протягом наступного десятиліття. Найбільші суми необхідні для транспорту, енергетики, житла, промисловості та торгівлі, йдеться у спільній оцінці Світового банку, уряду України, Єврокомісії та ООН.
Для економіки важливо не лише те, скільки грошей буде витрачено, а й кому дістануться замовлення.
Якщо основну частину обладнання, матеріалів і технічних рішень Україна імпортуватиме, значна частина коштів швидко залишить країну. Ми матимемо відновлені об’єкти, але не сформуємо достатньої промислової бази для наступного етапу розвитку.
Коли в ланцюг відбудови входять українські підприємства, гроші продовжують працювати всередині економіки. Вони стають зарплатами, податками, замовленнями для суміжних компаній, інвестиціями в обладнання та новими виробничими потужностями.
З 2026 року мінімальна українська складова для частини товарів у публічних закупівлях становить 30%. Вимога поширюється на 128 видів продукції переробної промисловості, зокрема транспортне, енергетичне й комунальне обладнання, електротехнічну продукцію та металоконструкції. А до 2028 року рівень локалізації має зрости до 40%.
Щоб це стало реальністю виробнику потрібні стимули для модернізації: довгострокове фінансування, страхування воєнних ризиків, зрозуміла енергетична політика, прогнозовані правила і доступ до державних замовлень. За таких умов підтримка внутрішнього виробництва справді підвищує його якість.
Сила виробничого бізнесу в тому, що він перетворює ресурси на продукт, знання – на технології, а інвестиції – на довгострокову економічну спроможність.
Що більше таких процесів відбуватиметься всередині України, то більше грошей, компетенцій і можливостей залишатиметься в країні.
Питання в тому, чи зможемо ми створити умови, за яких інвестувати у виробництво на 10 або 20 років буде раціональним рішенням.