Ще донедавна суперечки щодо застав крутилися навколо їх розмірів. Проте справа колишньої заступниці керівника Офісу президента Ірини Мудрої показала серйознішу проблему: суд дозволяє вийти під заставу, а банки не приймають гроші. Якщо такий сценарій стане повторюваним, свобода будь-якої людини залежатиме не тільки від ухвали слідчого судді, а й від «доброї волі» банківської системи.
Про те, хто насправді вирішує, чи вийде підозрюваний із СІЗО, чи може держава фактично позбавити людину визначеної судом альтернативи триманню під вартою, не ухвалюючи нового рішення, та до чого усе це може призвести, Mind розповів адвокат Богдан Глядик.
Почну з того, що в дискусіях про заставу часто губиться. Обираючи тримання під вартою, слідчий суддя зобов’язаний водночас визначити розмір застави. Цього вимагає закон, і це не поступка суду й не компроміс, якого досягли сторони.
Запобіжний захід не є вироком. Він нічого не встановлює щодо винуватості та має лише одне завдання: забезпечити, щоб людина не втекла й не заважала розслідуванню.
Тому Європейський суд з прав людини послідовно виходить із презумпції на користь звільнення. Держава щоразу мусить доводити, чому людину не можна відпустити, а не навпаки.
Застава в ухвалі про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою – це механізм, через який закон повертає людині свободу до винесення вироку, якщо вона готова дати фінансову гарантію своєї належної поведінки.
Багато років головним спірним питанням застави в Україні є її розмір. Суди визначають суми, які відповідають масштабу підозри, а не можливостям людини, і альтернатива перетворюється на ілюзію вибору. Цього року Конституційний Суд поставив у цій дискусії важливий знак оклику: застава має бути реальною альтернативою триманню під вартою, а не його завуальованою формою. Людина повинна мати змогу цією альтернативою скористатися реально.
Наступний крок у цій логіці майже непомітний і навіть неочікуваний, але принциповий. Альтернатива може бути фіктивною не лише тоді, коли сума завелика, а й тоді, коли гроші є, люди готові їх внести, а «двері банку зачинені».
Проблема вже не в слідчому судді, який помилився із цифрою. Проблема в тому, що, можливо, правильне за формою судове рішення хтось поза судовим процесом робить таким, яке неможливо виконати.
Підозрюваній визначено запобіжний захід у вигляді тримання під вартою з альтернативною можливістю внести 20 млн грн застави. Частину суми внесли. Потім банки почали відмовляти приймати платежі, у призначенні яких стояло слово «застава», а отримувачем був депозитний рахунок ВАКС. Письмових відмов із посиланням на закон, як стверджують адвокати, не було. Платежі просто не приймали.
Слідчий суддя ВАКС, розглянувши скаргу захисту, визнав, що ця ситуація стосується прав людини під вартою. Він зобов’язав Нацбанк перевірити, чи немає категоріального блокування таких платежів, і забезпечити доступні канали для внесення застави. Регулятор публічно заперечив, що давав банкам будь-які вказівки. А за кілька днів той самий суд, уже достовірно знаючи про проблему, відмовив у зміні запобіжного заходу.
Людина залишилася у слідчому ізоляторі, хоча на рахунку суду вже лежить значна частина застави, а внести іншу неможливо з причин, які не залежать від того, хто хоче сплатити кошти.
Ще один підозрюваний у цій справі опинився у дзеркальній ситуації. Йому суд обрав заставу як самостійний запобіжний захід без тримання під вартою, і внести її він, за його словами, теж не може з тієї самої причини.
Уся юридична суть ситуації тримається на одному розрізненні. Банк може прийняти гроші та перевірити їх. А може не прийняти взагалі.
У першому випадку – це фінансовий моніторинг. Банк ідентифікує платника, з’ясовує походження коштів, може зупинити операцію, якщо має обґрунтовані підозри, і відмовити, якщо платник не пояснив, звідки гроші. З таким рішенням можна сперечатися в конкретному випадку, але це процедура: є платник, є перевірка, є рішення, яке можна оскаржити.
Друга ситуація є зовсім іншою. До перевірки справа не доходить. Банк не питає, хто платить і звідки гроші, бо не приймає сам платіж. Це нагадує охоронця елітного нічного клубу, який на вході каже: «Ви не проходите» – і не пояснює чому. Тільки на кону не вечірка, а свобода людини.
Закон про платіжні послуги дозволяє банку відмовити в прийнятті платежу лише на законній підставі та з обов’язковим посиланням на конкретну норму. Норми, яка дозволяла б відхиляти гроші тільки тому, що у призначенні написано «застава», а отримувач – рахунок ВАКС, не існує. Її немає ані в законі, ані в постановах уряду, ані в актах регулятора.
Немає жодних офіційних критеріїв, за якими можна відрізнити «прийнятну» заставу від «неприйнятної». Тому йдеться не про перевірку, а про штучно створене обмеження, яким керують у ручному режимі.
Банк може перевіряти, звідки гроші. Але канал платежу до суду має залишатися відкритим. Якщо його закрито для будь-кого й на будь-яку суму, альтернативи триманню під вартою більше не існує, хоча в ухвалі вона записана.
Найнебезпечніше в цій історії навіть не конкретний випадок, а модель, яку він показує. Уявімо, що банкам негласно, без жодного документа, дають зрозуміти, від кого гроші на заставу приймати, а від кого – ні. Довести таку вказівку майже неможливо: письмового сліду немає, банк мовчить (під страхом подальших негласних санкцій), регулятор заперечує.
Хто мав би таку ситуацію розслідувати? Формально правоохоронці. Але у справах, де підозрювані залишаються під вартою саме через неможливість внести заставу, сторона обвинувачення не зацікавлена з’ясовувати, чому банки не приймають гроші.
Антикорупційна трійка: НАБУ, САП, ВАКС – може бути зовсім не причетною до того, що відбувається в банках. Але об’єктивно вони чи не перші вигодонабувачі ситуації, коли підозрюваний не може вийти під заставу, бо його гроші просто не приймають. Людина залишається в ізоляції, тиск на неї зберігається, а обґрунтовувати в суді безальтернативну варту не потрібно.
Я не знайшов рішень ЄСПЛ у справах, де заставу не можна було внести через відмову банку. Це українське ноу-хау. Проте найближча за логікою справа стосується саме України.
У справі «Руслан Яковенко проти України» строк покарання заявника закінчився, але слідчий ізолятор відмовилося його відпустити. Адміністрація чекала, поки вирок формально набере законної сили, а потім ще оформлювала документи. Людина провела за ґратами два зайві тижні, і держава пояснювала це процедурою. ЄСПЛ такого пояснення не прийняв.
ЄСПЛ погодився, що певна затримка зі звільненням зрозуміла, але наголосив: адміністративні формальності не можуть виправдати затримку довше ніж на кілька годин. Держава зобов’язана організувати свою систему так, щоб звільнення не затримувалося, і використати для цього всі сучасні засоби.
Ситуації не тотожні. Там підстава для тримання під вартою вже зникла, тут вона формально зберігається, доки гроші не надійшли на рахунок суду. Але суть та сама.
Коли суд вирішив, що людина може вийти, внесення застави перетворюється на технічну дію, на адміністративну формальність на шляху до свободи. Якщо ця формальність розтягується на тижні, бо платіж неможливо провести, це саме та затримка, яку Страсбург вважає неприпустимою. І відповідає за неї держава, а не людина, яка намагається заплатити.
Для ЄСПЛ вирішальне не те, хто саме створив перешкоду, а те, чи знала про неї держава та чи вжила заходів, щоб її усунути. Якщо людина залишається під вартою через те, що регульований державою ринок не пропускає платіж, а регулятор і суди не реагують, питання про порушення ст. 5 Конвенції постає неминуче.
За кожен зайвий день у СІЗО відповідає держава. І в цьому випадку вона не зможе послатися на незнання: про проблему знають суд, прокурор, Національний банк, самі банки й кожен, хто читає новини.
Чи потрібне тримання під вартою, вирішує слідчий суддя. Розмір застави визначає теж він, і його рішення можна оскаржити. Порядок внесення коштів встановлений законом й урядовою постановою. Досі ніхто не вважав питанням права, хто забезпечує саму можливість внести гроші.
Тепер з’ясувалося, що заблокувати внесення може будь-який банк: без процесуального статусу, без рішення, яке можна оскаржити, без обов’язку повідомити суд і без строку.
Звідси незручна відповідь. Суд вирішує, чи може людина вийти. Але чи вийде вона насправді, вирішує той, хто контролює останню ланку, тобто платіж.
Цю ланку міг би закрити суд. Слідчий суддя, який зобов’язав регулятора перевірити банки, фактично визнав, що неможливість виконати умову ухвали є питанням прав людини під вартою. Але, коли той самий суд розглядав клопотання про зміну запобіжного заходу, він цієї проблеми не розв’язав. Захист просив урахувати вже внесену суму або обрати інший запобіжний захід з обов’язками. Суд відмовив.
Прокурор у тому засіданні, як повідомляли присутні, стверджував, що безальтернативність застави визначається її непомірним розміром, а не неможливістю її внести. З цим важко погодитися. Розмір ніколи не був самоціллю. Він важливий лише тому, що від нього залежить, чи зможе людина скористатися заставою. Якщо вона не може цього зробити з причин, які від неї не залежать, результат той самий: вона сидить, хоча суд дозволив їй вийти.
Суд мав усі процесуальні інструменти, щоб розв’язати проблему реально, а не теоретично. Він міг урахувати вже внесену суму, змінити запобіжний захід, покласти на людину додаткові обов’язки. Одна ухвала проблему визнала. Інша залишила її без розв’язання.
Сьогодні це стосується кількох резонансних підозрюваних. Але в самому механізмі немає нічого, що прив’язувало б його до конкретних прізвищ чи категорій справ.
Якщо банки можуть без жодних правил не прийняти заставу за одну людину, ніщо не заважає завтра так само не прийняти її за іншу. Для цього не потрібні ні закон, ні рішення суду, ні підпис посадовця. Досить, щоб банки зрозуміли, що з певними платежами краще не мати справ.
Досі найбільшим ризиком у таких справах була надмірна сума застави. Тепер з’явився другий: навіть визначену судом заставу може бути неможливо внести, і для цього не потрібні жодні формальні підстави.
Як показує практика, захист в питаннях запобіжних заходів починається раніше, ніж звикли думати. Треба заздалегідь розуміти, хто й з яких рахунків вноситиме гроші, мати документи про їхнє походження і запасні варіанти. Кожну спробу платежу треба фіксувати, кожну відмову вимагати письмово з посиланням на норму закону й негайно доводити до суду. Без цього людина не зможе довести, що не внесла заставу не з власної вини.
Потрібні й системні рішення, прості за формою. Регулятор має прямо сказати, що відмова приймати платежі на депозитні рахунки суду лише через призначення «застава» є порушенням. Банк, який відмовляє в такому платежі, має робити це письмово з посиланням на закон, а незаконна відмова повинна мати реальні наслідки.
Суди ж мають виходити з простого правила: якщо людина довела, що не змогла внести заставу з причин, які від неї не залежать, це не може бути підставою тримати її під вартою далі.
Наостанок – відповідь на головне запитання:
Чи може держава фактично позбавити людину визначеної судом альтернативи триманню під вартою, не ухвалюючи нового рішення?
Може. Для цього потрібні три умови:
Чи стане це усталеною практикою, залежить від того, як найближчим часом відреагують суди й регулятор. Поки що ми маємо не технічний збій і не юридично виправдану ситуацію, а новий спосіб обмежувати свободу в ручному режимі, який уже спрацював щонайменше у двох випадках.
Межа між законним фінансовим контролем і недопустимим обмеженням свободи проходить там, де закінчується перевірка конкретного платника. Держава має право з’ясовувати, чиї гроші йдуть на заставу. Але вона не має права робити так, щоб у людини не залишилося жодного способу виконати умову судового рішення.
Коли суд сказав, що людина може вийти під заставу, ніхто, крім суду, не може вирішити, що вона не вийде.