У чому проблема запобіжних заходів та багатомільйонних застав в Україні?
Розбір адвоката на прикладі кейсу Ольги Стефанішиної та схожих справ
На початку серпня Вищий антикорупційний суд визначив колишній віцепрем'єр-міністерці – міністерці юстиції Ользі Стефанішиній запобіжний захід у вигляді застави в розмірі 6 млн грн. У справі йдеться про підозру в незаконному збагаченні та недостовірному декларуванні. Прокуратура просила заставу більш ніж удвічі більшу – 13,3 млн грн, проте суд суму зменшив. За кілька днів підозрювана публічно заявила, що навіть 6 млн грн – непомірна для неї цифра, не внесла кошти у визначений законом строк, оскаржила рішення, і зрештою цю суму за неї внесли інші люди, поки апеляція ще розглядається.
Ця історія важлива не через саму цифру і не через те, хто зрештою заплатив. Вона важлива тому, що змушує поставити неочевидне запитання: що насправді відбувається з людиною в момент, коли держава вирішує, наскільки реальною залишається її свобода на час розслідування кримінального провадження, та вирішує питання щодо застосування запобіжного заходу і його розміру?
Спеціально для Mind на це запитання відповідав адвокат Богдан Глядик, який проаналізував кейс Ользі Стефанішиної та деякі інші справи, де виникали спірні моменти щодо розміру застав.
Де закінчується свобода при кримінальному провадженні?
Більшість уявляють статус громадянина на час розслідування кримінального провадження спрощено: або людина в слідчому ізоляторі, або вона вільна. Картинка зручна і майже завжди неточна.
Між цими двома станами існує ціла драбина проміжних рішень, і саме на ній розгортається справжня боротьба: не за те, сидіти чи не сидіти, а за те, скільки контролю над власним життям людина збереже, поки триває процес, результат якого на момент його початку не знає ніхто, включно з нею самою.
Питання про застосування запобіжного заходу виникає не тому, що людину підозрюють у вчиненні злочину. Саме по собі це ще нічого не вирішує щодо її свободи, хоч є обов'язковим елементом.
Воно виникає лише тоді, коли сторона обвинувачення переконує суд, що існує конкретний ризик, коли людина може:
- зникнути з поля зору слідства,
- вплинути на свідків,
- знищити документи,
- перешкодити встановленню обставин іншим, не завжди зрозумілим, чином.
Кожен із цих ризиків стороні обвинувачення потрібно довести фактами саме про цю людину і саме в цій ситуації, а не констатувати як щось само собою зрозуміле.
Що відрізняється для топпосадовців та бізнесменів?
Закон також окремо виділяє ризик продовження протиправної діяльності та узагальнену категорію перешкоджання кримінальному провадженню іншим чином – саме ту, яка на практиці найчастіше стосується людей із високим статусом.
Для когось із таким профілем ризик рідко зводиться до банальної втечі за кордон: частіше йдеться про здатність впливати на процес не напряму, а через посади, знайомства, керовані структури, тобто через той самий ресурс, який зазвичай є ознакою успіху, а не небезпеки.
На практиці суд може визнати ризик перешкоджання доведеним не тому, що людина комусь погрожувала особисто, а тому, що раніше вже демонструвала здатність впливати на кадрові чи управлінські рішення в межах свого впливу і тоді мережа зв'язків, яка роками працювала на репутацію та кар'єру, перетворюється на аргумент на користь суворішого запобіжного заходу.
Саме розмитість цієї категорії робить її водночас найзручнішою для сторони обвинувачення і чи не найвразливішою для оскарження: чим менш конкретно сформульовано ризик, тим наполегливіше захист повинен вимагати від суду пояснити, у чому саме він полягає.
Що говорить закон про ризики й обмеження свободи?
Тяжкість злочину, у якому підозрюється особа, сама по собі доказом жодного із зазначених вище ризиків не повинна бути. Це один із найважливіших і водночас найменш очевидних принципів усієї системи.
Закон виходить із протилежної точки відліку: свобода – нормальний стан людини, а будь-яке її обмеження – виняток, який потрібно щоразу окремо обгрунтувати.
Тримання під вартою в цій логіці не є стандартною реакцією на підозру у вчиненні тяжкого злочину. Це найсуворіший інструмент, до якого можна вдаватися лише тоді, коли жоден інший, більш м'який запобіжний захід не здатен впоратися з уже доведеним ризиком.
У Кримінальному процесуальному кодексі є ціла шкала заходів: від особистого зобов'язання до тримання під вартою. Застава посідає в ній окреме місце: вона може бути і самостійним запобіжним заходом, і альтернативою триманню під вартою.
Суд повинен рухатися цією шкалою знизу, а не одразу обирати найсуворіший варіант.
Особисте зобов'язання і особиста порука інших людей спрацьовують, коли ризики невеликі й легко контрольовані.
Домашній арешт обмежує пересування, але не завжди, на думку сторони обвинувачення, знімає питання впливу на процес.
Саме тому в мотивувальній частині подібних рішень повинно бути окремо пояснено, чому конкретно м'якші запобіжні заходи недостатні для конкретного випадку.
Це та частина ухвали слідчого судді, яку сторона захисту найчастіше оскаржує предметно: не саму наявність ризику, а висновок про те, що жоден менш обтяжливий інструмент запобігання так званим ризикам його не закриває.
Це розрізнення варто утримувати в голові, бо на практиці його часто втрачають. Тримання під вартою не повинно сприйматися як типовий наслідок підозри у вчиненні тяжкого злочину. Навпаки, суд зобов'язаний щоразу перевіряти, чи справді жоден менш суворий захід не спрацює (до речі, сторона обвинувачення імперативно зобов'язана довести, що жодний із більш м'яких запобіжних заходів не забезпечить належної процесуальної поведінки підозрюваного, обвинуваченого).
Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) десятиліттями наполягає на одному й тому самому: досудове тримання під вартою має бути винятком, обгрунтованим індивідуально для конкретної людини, а не автоматичним правилом для певної категорії справ чи певного рівня суспільного резонансу.
Крім доведених ризиків, суд зобов'язаний оцінити людину цілісно: вагомість доказів, тяжкість можливого покарання, вік і стан здоров'я, сімейний стан і наявність утриманців, репутацію, місце роботи, судимості. На перший погляд це формальність – довідка про сім'ю, довідка про несудимість. На практиці саме ці обставини найчастіше й схиляють шальки терезів у бік менш суворого запобіжного заходу або, навпаки, підсилюють підозру щодо ризику.
Стабільна сім'я, підтверджене місце проживання, репутація, яку можна втратити – усе це аргументи на користь того, що людина не має раціонального мотиву зникати. Але та сама публічність і той самий статус, які знижують ризик втечі, одночасно можуть підсилювати аргумент про здатність впливати на процес іншими способами.
Це не суперечність системи, а її точність: одні й ті самі факти можуть працювати у різні боки залежно від оцінюваного ризику.
У цій неоднозначності є принцип, який працює на користь людини, а не проти неї: коли обставини справи дозволяють подвійне тлумачення, сумніви мають тлумачитися на користь підозрюваного чи обвинуваченого, а не проти нього. Це визнав і Конституційний Суд України (КСУ), аналізуючи логіку визначення застави.
На практиці це означає, що саме існування загрозливої на вигляд версії ніколи не звільняє сторону обвинувачення від обов'язку довести її переконливо і ніколи не перекладає цей тягар на підозрюваного.
Застава як гарантія, а не покарання
Ось тут і з'являється застава, і тут-таки найбільше непорозумінь.
Перше з них – уявлення, що застава завжди йде вслід за триманням під вартою, як своєрідний «викуп» уже після ізоляції. Це не так: закон передбачає заставу одразу як самостійний запобіжний захід, без попереднього тримання під вартою і саме так побудована справа Ольги Стефанішиної, де сторона обвинувачення від початку просила не тримання під вартою з альтернативою у виді застави, а заставу як таку.
Різниця не суто теоретична. Коли застава – альтернатива вже обраному триманню під вартою, невнесення коштів у строк означає фактичне перебування у слідчому ізоляторі; коли застава – самостійний запобіжний захід, невнесення коштів відкриває шлях до перегляду питання в бік суворішого заходу, але не тягне автоматичного взяття під варту тієї самої миті. Розуміння того, який саме з двох сценаріїв розглядається, визначає, наскільки терміново і в якому напрямку діяти.
Застава – не викуп свободи і не спосіб «відкупитися» від слідства. Це не компенсація за можливу шкоду і не аванс майбутнього покарання. Це процесуальна гарантія: людина вносить суму, яку боїться втратити, і тим самим бере на себе зобов'язання поводитися передбачувано: з'являтися за викликом, не переховуватися, не заважати розслідуванню.
Якщо підозрюваний, обвинувачений дотримується умов, кошти повертаються. Це логіка стимулу, а не логіка розплати, і ця відмінність не термінологічна тонкість. Саме вона визначає, як розмір застави взагалі має оцінюватися.
Якщо застава – гарантія поведінки, її розмір має відповідати не тяжкості звинувачення самого по собі і не масштабу можливих збитків від вчиненого можливого злочину, а тому, наскільки сильним стимулом ця сума є саме для цієї людини.
Суми застави: чи потрібна верхня межа?
ЄСПЛ у справах проти України та інших держав послідовно наголошує: розмір застави оцінюється насамперед через активи людини та її зв'язки з тими, хто надає забезпечення, тобто через реальну ціну, яку саме ця людина заплатить за порушення умов, а не через абстрактну шкалу тяжкості злочину.
Звідси й труднощі, з якими суд стикається щоразу, коли визначає конкретну суму. Замало сказати «чим тяжчий злочин, тим більша застава». Застава для людини з одним джерелом невеликого доходу і застава для власника диверсифікованого бізнесу – інструменти різної сили впливу, навіть коли номінальні цифри виглядають порівнянними.
Саме тому цифра 6 млн грн у справі Стефанішиної цікава не сама по собі, а через те, як суд до неї дійшов. Прокуратура просила 13,3 млн грн – суму, розраховану, за версією слідства, від масштабу активів, які підозрювана могла набути поза межами задекларованих доходів. Слідчий суддя цю суму зменшив більш ніж удвічі, оскільки остаточний розмір має бути співрозмірним з майновим станом підозрюваної, а не механічно прив'язаним до суми, яку їй інкримінують.
Формально йдеться про «виключний випадок»: закон дозволяє суду вийти за межі чітко визначеної шкали застав, якщо звичайна сума не здатна забезпечити виконання обов'язків людиною, підозрюваною у тяжкому злочині, а верхньої межі для таких випадків не встановлює.
КСУ нещодавно розглядав справу людини, яка понад два роки провела під вартою без жодного визначеного розміру застави, тобто без навіть теоретичної альтернативи вийти на свободу. Йшлося про зовсім інший тип обвинувачення, не пов'язаний із корупцією чи бізнесом, але про той самий процесуальний механізм: суд згодом визначив заставу понад 5 млн грн, і ця сума майже рік залишалася незмінною попри численні продовження строку тримання, поки її не переглянули й дещо не зменшили напередодні звернення до Конституційного Суду.
Скаржник наполягав: відсутність верхньої межі відкриває простір для свавілля і перетворює заставу на позбавлення волі без будь-яких гарантій.
КСУ визнав норму такою, що відповідає Конституції, але не тому, що великий розмір застави сам по собі нормальний. Логіка інша: майнова диференціація суспільства настільки значна, що будь-яка фіксована верхня межа рано чи пізно стане нерелевантною: надто м'якою для заможних і непомірною для решти.
Тож питання не в тому, чи є багатомільйонна застава завеликою в принципі. Питання в тому, чи обгрунтував суд саме цю суму для саме цієї людини і в цей конкретний момент, з посиланням на її доходи, активи, сімейний стан, а не на абстрактне припущення про статки.
Це і є тест, який варто запам'ятати кожному, хто оцінює власні ризики наперед. Рішення, яке просто називає число без пояснення, чому воно відповідає майновому стану людини і чому слідчий суддя вважає цей розмір таким, що точно може бути внесений – вразливе для оскарження. Рішення, яке крок за кроком показує розрахунок – ні.
Із практики ЄСПЛ склався доволі конкретний перелік вимог до рішення про розмір застави, і українські суди дедалі частіше змушені дотримуватися його прямо, а не за бажанням.
Рішення має спиратися на документи про фінансовий стан людини, а не на здогади про статки, і обгрунтовувати кожну складову підсумкової суми окремо, а не одним числом.
Суд повинен урахувати соціальні зв'язки: сім'ю, стабільні стосунки, сталість місця проживання, які найчастіше й утримують людину від переховування, а також зв'язки за кордоном, які можуть як полегшити переховування, так і підтвердити відсутність наміру зникати, якщо людина роками легально виїжджала і поверталася. Саме цей рівень деталізації і вирішує, чи витримає рішення оскарження.
Але тут виникає парадокс, з яким система по-справжньому не впоралася й досі. З одного боку, щоб бути реальною альтернативою триманню під вартою, застава мусить бути відчутною, інакше вона нікого не стримує. Але щоб залишатися реальною альтернативою, а не прихованим способом тримати людину під вартою, вона не може бути непомірною. Ці дві вимоги тягнуть у різні боки, і саме в цьому проміжку відбувається найбільше суперечок.
ЄСПЛ, зокрема у справах проти України, неодноразово констатував порушення саме тому, що національні суди визначали заставу, не з'ясувавши, чи здатна людина фактично її сплатити. Так формальна «альтернатива» ставала прихованим, але надійним продовженням тримання під вартою.
Показовий приклад стався наприкінці минулого року: Страсбурзький суд визнав порушення в українській справі «Рідкодубський та інші проти України» саме через те, що національний суд не розглядав реальних альтернатив триманню під вартою для одного із заявників, який на той момент уже тривалий час перебував під вартою без жодної альтернативи. На першому ж засіданні після публікації цього рішення той самий національний суд, який розглядав справу цієї особи, спробував усунути щойно констатоване Страсбургом порушення і визначив заставу в розмірі 120 млн грн, ніяк не обгрунтувавши, чому саме така сума є необхідною і допустимою. Формально альтернатива з'явилася. Ситуацію це, однак, не змінило: обвинувачений і надалі надійно перебував під вартою.
Майновий стан людини тут не бюрократична деталь, а ключовий елемент рівняння: суд зобов'язаний оцінювати не заявлений соціальний статус, а документально підтверджені доходи й активи, уникаючи припущень там, де немає доказів.
Тут виникає ще одна складність, характерна для справ про приховане майно: якщо предметом самого обвинувачення є те, що людина приховала частину активів, суду доводиться визначати «відчутну» суму для статків, реальний обсяг яких є предметом спору.
У справі Стефанішиної це прозвучало буквально: підозрювана публічно назвала суму непомірною для себе особисто, не внесла заставу у встановлений п'ятиденний строк, оскаржила розмір, а кошти зрештою внесли інші люди, поки апеляція ще розглядається. Це якраз той момент, де теорія стає практикою: заставу не обов'язково вносити особисто, це може зробити інша фізична чи юридична особа, і тому питання, чи спроможна людина заплатити, ніколи не зводиться лише до її власного гаманця.
При цьому те, хто саме вносить заставу, для системи не байдуже. ЄСПЛ звертає окрему увагу на зв'язок між підозрюваним і тим, хто надає забезпечення: якщо ризик втрати коштів лягає на людину, з якою підозрюваний пов'язаний особисто чи професійно, стримувальний ефект зберігається, адже нікому не хочеться підвести того, хто поручився. Формальний платіж без реального зв'язку між платником і ризиком цю дисциплінуючу функцію послаблює, навіть коли сама сума виглядає переконливо.
Наслідки для вже внесеної застави теж нелінійні. Кошти не «згорають» автоматично першого дня, вони залишаються під ризиком упродовж усього строку дії обов'язків: неявка за викликом без поважної причини, зміна місця проживання без повідомлення, порушення заборони на спілкування з визначеним колом осіб – усе це може стати підставою для звернення застави в дохід держави.
Сам запобіжний захід при цьому не діє безстроково: строк дії обов'язків обмежений, і обвинувачення регулярно повертається до суду з проханням його продовжити, а захист – зі скаргою на пом'якшення. Застава – не одноразова подія, а тривалий стан, який доведеться підтримувати місяцями, а часом і роками, поки триває розслідування і суд.
Що ще показує практика?
Наскільки типова ця напруга, видно з практики Вищого антикорупційного суду та його Апеляційної палати за останній рік: розмір застави в справах порівнюваного рівня складності коливався від кількох мільйонів до понад ста мільйонів гривень, і апеляційна інстанція регулярно змінювала суми в обидва боки, залежно від того, наскільки переконливо кожна сторона обгрунтувала майновий стан.
Сам КСУ відкрито визнав: практика застосування норми про розмір застави у виключних випадках має ознаки непослідовності та внутрішніх суперечностей – це не риторична фігура, а офіційний висновок найвищого органу конституційної юрисдикції країни.
Апеляційний перегляд тут не формальність для галочки: саме на цьому етапі сторона, яка на першому засіданні не встигла подати переконливі докази майнового стану, отримує так би мовити другий шанс представити їх повніше. Тому розмір застави, визначений слідчим суддею, і розмір, який зрештою встановлює апеляційна інстанція, у резонансних справах нерідко відрізняються в рази і не через свавілля першого рішення, а тому, що обсяг і якість аргументації з часом зростають.
Висновок цієї практики не в тому, що багатомільйонні застави незаконні, і не в тому, що суди систематично перетворюють запобіжний захід на приховане покарання, – обидва твердження були б спрощенням. Українське законодавство про запобіжні заходи побудоване логічно: воно вимагає обгрунтованої підозри, доведеного ризику, індивідуалізованого розрахунку суми, права на оскарження.
Проблема не в архітектурі норми, а в тому, що якість її застосування в конкретній справі майже повністю залежить від того, наскільки ретельно кожна сторона подала суду інформацію про майновий стан і реальні, а не гіпотетичні ризики.
Де захист приходить із документами, розрахунками й контраргументами, суд отримує матеріал для індивідуалізованого рішення. Де такого матеріалу немає, суд спирається здебільшого на те, що дає йому обвинувачення і різниця в результаті буває колосальною.
Час між підозрою і запобіжним заходом
Жодна з описаних обставин не залежить від того, чи справедливою зрештою виявиться підозра. Питання запобіжного заходу вирішується на етапі, коли про доведеність вини мова взагалі не йде і саме тому воно настільки болісне для людей, які звикли контролювати ситуацію навколо себе. Раптом виявляється, що ключові рішення про наступні місяці життя ухвалює хтось інший, на підставі документів, зібраних без участі самої людини, у стислі терміни, які не залишають простору для помилки.
Для людини, яка керує бізнесом, очолює компанію, підписує рішення від імені держави чи розпоряджається активами, що перевищують її особисту потребу в них, це має конкретний практичний наслідок.
Питання запобіжного заходу не виникає в момент вручення підозри. Воно виникає значно раніше, у структурі активів, яку людина вибудовує роками, у тому, наскільки прозоро задокументовані джерела доходів, у тому, чи є в родини й у бізнесу зрозуміла, підтверджена документами картина фінансового стану, яку можна за лічені дні представити суду.
У справі Стефанішиної між врученням письмового повідомлення про підозру і рішенням суду про застосування запобіжного заходу минуло два дні. В середньому два дні – це весь реальний час, який має сторона захисту, щоб в цілому підготуватися до розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу, зібрати аргументи про майновий стан, сімейні обставини, соціальні зв'язки і представити їх суду переконливо, а не поспіхом. Слідство до цього моменту готувалося місяцями, а часто й роками. Людина, щодо якої це питання постає раптово, такого часу не має ніколи.
Саме тому підготовка до питання запобіжного заходу не починається з моменту виклику до слідчого. Вона починається набагато раніше: з того, наскільки людина здатна за короткий час документально підтвердити легальність своїх доходів і активів, пояснити кожну велику транзакцію, показати сталість сімейних і соціальних зв'язків, які знижують, а не підвищують, ризик переховування. Йдеться не про провину чи невинуватість. Йдеться про те, наскільки керованою залишиться ситуація в момент, коли керувати нею доведеться в умовах жорсткого дефіциту часу.
Формальна свобода і реальна свобода – не одне й те саме. Людина може не перебувати в слідчому ізоляторі й водночас втратити значну частину контролю над власним життям: над рухом активів, над колом спілкування, над плануванням на два місяці вперед, над самою можливістю виїхати з міста без пояснень.
Запобіжний захід – не бінарний перемикач «свобода або в'язниця». Це діапазон, у якому кожна деталь – доведений ризик, оцінений майновий стан, обґрунтована сума – визначає, наскільки цей діапазон стискається саме для конкретної людини.
Розуміти цю логіку варто не тоді, коли повідомлення про підозру вже лежить на столі слідчого судді. Її варто розуміти заздалегідь, так само, як розуміють структуру власного бізнесу, репутаційні ризики чи податкові наслідки власних рішень. Питання не в тому, чи торкнеться це колись людину. Питання в тому, наскільки керованою залишиться ситуація, якщо торкнеться.
Автори матеріалів OpenMind, як правило, зовнішні експерти та дописувачі, що готують матеріал на замовлення редакції. Але їхня точка зору може не збігатися з точкою зору редакції Mind.
Водночас редакція несе відповідальність за достовірність та відповідність викладеної думки реальності, зокрема, здійснює факт-чекінг наведених тверджень та первинну перевірку автора.
Mind також ретельно вибирає теми та колонки, що можуть бути опубліковані в розділі OpenMind, та опрацьовує їх згідно зі стандартами редакції.
