«Гора народила мишу» – було б вичерпною характеристикою результату майже 20-річних перемовин щодо створення зони вільної торгівлі з Туреччиною, якби не геополітичний чинник.
У міру того як Туреччина нарощувала свою суб'єктність та економіку, а Україна поступово втрачала й у тому та іншому, сам факт укладання угоди став важливішим за її зміст, а в умовах дефіциту позитивних інформприводів і поготів.
У такій кон'юнктурі турецька сторона могла розраховувати на безпрецедентно вигідні для себе умови, про що, звісно, була обізнана, і це визначило формат і тон перемовин. Те, що в таких умовах уряду в особі Мінекономіки вдалося звести зміст фінального документа про ЗВТ до нейтрального, інакше як диво дипломатії трактувати не виходить. Тож що містить у собі угода, які перспективи відкриває Україні та чи цілком відповідає переможним реляціям уряду, розбирався Mind.
Учора, 3 лютого, представники урядів України та Туреччини в присутності президентів двох країн підписали угоду про зону вільної торгівлі. Підписи під документом поставили міністр торгівлі Туреччини Мехмет Муш і прем'єр-міністр України Денис Шмигаль – ця явна нерівність посад підписантів вкотре підкреслила декоративність очільника українського Кабміну.
Коментуючи підписаний документ, Володимир Зеленський дещо хаотично заявив, що він відкриває нові можливості для бізнесу з виходу на нові ринки, генерує прибуток, робочі місця, інвестиції та зростання ВВП обох країн. Мета – товарообіг у $10 млрд проти $7 млрд, досягнутих торік.
Реджеп Таїп Ердоган у свою чергу зробив кілька комплементарних і дуже делікатних ремарок документу, оперуючи при цьому значно точнішими цифрами, ніж його український колега. Денис Шмигаль був не єдиним «молодшим партнером» на цьому заході.
З $7 млрд товарообігу між Україною та Туреччиною на експорт з України припадає $4,1 млрд, імпорт становить $3,2 млрд. Близько 80% українських постачань генерують лише дві глобальні категорії: метал і зернові.
Саме останні (і продукція харчопрому загалом) довго були каменем спотикання – турецька сторона відмовлялася від режиму неконтрольованого ввезення, справедливо побоюючись негативних наслідків для внутрішніх виробників. У підсумковому варіанті зернову групу виведено з-під дії договору про ЗВТ.
Для України це пройшло непоміченим, оскільки в Туреччині дефіцитний ринок пшениці, тож там встановлено нульове мито на імпорт зерна. Покривають цей дефіцит Росія та Україна – на дві країни припадає близько 95% всього імпорту в співвідношенні 9 до 1. Є версія, що саме жорстка позиція Росії, яка не бажала втратити своє домінувальне становище в постачанні пшениці до Туреччини, зумовила паритет з українським товаром.
Що стосується другої принципової експортної позиції – продукції металургії з часткою в постачаннях у РТ на рівні 40% майже на $2 млрд, то тут умови угоди швидше невигідні або менш вигідні, ніж могли б бути для України. Наша країна зберегла права на низку обмежень, але й Туреччина лише мінімально поступилася у відкритті власного ринку й також має право встановлювати загороджувальні мита.
Тому бравурні заяви Мінекономіки про те, що угода про ЗВТ передбачає «обнуління мит на 10 337 товарних позицій, або 95% усіх товарів на експорт» – просто не дуже тонка маніпуляція, оскільки ключові категорії – аграрна й металургійна з питомою вагою 80% усього експорту до цього списку не увійшли.
Із найбільш значущих переваг, «вибитих» українською стороною, – гарантії Туреччини не підвищувати рівень мит, який діє, на що вона мала право через більш вигідні, ніж в України, умови членства в СОТ.
Також у документі зафіксовано зобов'язання щодо недискримінаційного допуску українського транспорту, пріоритет цифровізації та дотримання принципу єдиного вікна для одержання дозвільних документів.
Очільниця МЕРТ Юлія Свириденко, яка обіймає цю посаду менше року, не брала участі в перемовах, і чия роль є радше представницькою, заявила, що підписання ЗВТ із Туреччиною еквівалентне зростанню 2% ВВП. Цей прогноз у найм’якішому експертному трактуванні – «оптимістичний», хоча взагалі представники експертної спільноти висловилися більш однозначно та менш нейтрально.
Найімовірніше, Україна майже нічого не виграє від ЗВТ із Туреччиною в економічному сенсі. Але в політичному – це важливий крок і демонстрація партнерства та добрих відносин із сильним сусідом, який знає відповідь на запитання «чий Крим» і готовий розвивати співпрацю у військовій сфері – на своїх, зрозуміло, умовах.