Mind продовжує готувати дайджести найактуальніших публікацій про Україну в топовій іноземній пресі. Ми намагаємося визначити найбільш показові інформаційні тренди, здатні вплинути на рішення іноземних урядів і великих світових компаній щодо України, а також позицію цих урядів і корпорацій, яка може подаватися між рядків найрейтинговіших ділових видань. Попередній випуск можна прочитати тут.
Jonathan Powell – керівник апарату прем'єр-міністра Британії Тоні Блера (1997–2007), засновник Центру медіації збройних конфліктів Inter Mediate, 23.06.2022
Опитування Європейської ради з міжнародних відносин показало, що в європейській громадській думці існують два табори: більший табір миру (35%), і менший – табір справедливості (22%), який хоче перемоги. Насправді є три групи, причому найбільша група (43%) обирає і мир, і справедливість.
Ця різниця між миром і справедливістю знайшла відбиття і в публічній полеміці. В одній крайності є Генрі Кіссінджер, який стверджував у Давосі, що Україна має поступитися територією, щоб забезпечити припинення вогню, і застерігав від «приниження» путіна. Не дивно, що це викликало різку реакцію тих, хто слушно зазначає, що путін не виявляє жодних ознак готовності до серйозних переговорів чи відповіді на поступки.
Натомість мир здатна забезпечити лише перемога, яка не дасть путіну можливість продовжити війну в майбутньому й захопити ще більшу частину України.
Палкі прихильники України, як-от Енн Епплбаум та Тімоті Снайдер, вважають, що Україну потрібно підтримувати проти росії, допоки не буде досягнуто повної перемоги. Але вони ніколи не визначають, що таке перемога. Чи повертається росія до лінії 23 лютого, чи взагалі вичавлюється за межі України. Чи має Україна продовжувати боротьбу, доки російські збройні сили не будуть остаточно виведені з ладу, а путін втратить владу.
Ставити ультимативні вимоги країні можна лише в тому разі, якщо ви окупували її, як союзники в 1945 році. Інакше навіть «переможцям» доведеться вести компромісні переговори, як у Версалі 1919 року. А оскільки ніхто не пропонує, щоб Україна вторглася в росію, Володимир Зеленський має рацію, стверджуючи, що цю війну доведеться закінчити шляхом переговорів.
росія й надалі існуватиме як сусід України, але мир буде можливий лише в разі, якщо ми продовжимо тиск на росію, підтримуючи її ізоляцію та позбавивши сил на майбутню агресію.
Втім воюють українці, а не ми. Ми могли стати на їхній захист, як це зробили в Польщі в 1939 році, в Кувейті в 1991-му або Косово в 1999 році. Але ми вирішили цього не робити. Тому лише українці мають право вирішувати, коли вести переговори й на які поступки йти. Не можна знову тиснути на мирну угоду, як це було в Мінську в 2014 році. Проте не можна розраховувати на нескінченну війну.
Україні доведеться наполягати на боротьбі та розмові одночасно, щоб досягти задовільної угоди. У цих переговорах вона потребуватиме підтримки союзників, які мають ключ до санкцій та гарантій безпеки, щоб стримувати росію від повторного вторгнення. Ми повинні діяти зараз, щоб створити групу друзів України.
Найбільша гарантія безпечного майбутнього України знаходиться в руках ЄС. Якщо Україні зараз запропонують чіткий шлях до членства, навіть якщо він тривалий, росії буде набагато важче знову вдатися до агресії.
Це також дало б уряду України необхідні важелі та стимули для фундаментального реформування системи, в якій досі домінувала корумпована спадщина олігархів та клептократів. Це складно для ЄС, який усвідомлює свої минулі помилки, приймаючи у свій склад країни занадто рано. Але ЄС знає, що Україна – особливий кейс.
Порядок денний переговорів має бути збалансований – з пріоритетами України: правосуддя за скоєні злочини, відбудова країни та визнання територіальної цілісності України. Питання про територію – це, зрештою, гра з нульовою сумою.
Нам потрібно буде підняти ставки, щоб знайти способи дозволити компроміси. Для цього потрібні ширші переговори щодо майбутнього європейської безпеки, включаючи нову угоду про конвенційні війська та нові відносини між НАТО і росією.
Єдність, продемонстрована досі, дала нове життя ЄС та НАТО, і ми не повинні ставити її під загрозу. Якщо ми хочемо, щоб це була остання європейська війна, тоді ми повинні зосередитися на тому, щоб накрити стіл для правильного типу переговорів.
Philip Oltermann – автор книги «Не відставати від німців: історія англо-німецьких взаємин», 26.06.2022
Історик з Кембріджу Крістофер Кларк, роботи якого є бестселерами, закликав політичну еліту Німеччини припинити порівнювати війну в Україні з подіями 1914 року.
Його книжка «Лунатики» про витоки Першої світової війни була вибухом у Німеччині, адже спростовувала наратив про так звану національну провину за війну. Книгу закликала прочитати навіть Ангела Меркель.
Протягом останніх тижнів канцлер Олаф Шольц процитував книгу Кларка в одній неофіційній розмові з міжнародними ЗМІ як приклад того, наскільки безвідповідальні політики можуть підштовхнути один одного до конфлікту за допомогою лише войовничої риторики. Він запевняв журналістів, що не стане «кайзером Вільгельмом», який затягнув свою країну у війну.
Кларк наголошує, що це помилкове тлумачення. «Немає аналогії між 1914 роком і нинішньою ситуацією в Україні», – каже він.
Кларк також відкинув порівняння між нинішньою геополітичною ситуацією та ситуацією напередодні Другої світової війни, яку рясно наводять ті, хто звинувачує Берлін у потуранні москві.
Кларк, якого королева посвятила в лицарі 2015 року за заслуги в англо-німецьких відносинах, висловив певну симпатію до скрутного становища соціал-демократа Шольца, який зіткнувся з критикою за повільність надання обіцяної військової підтримки Україні.
Утім він наголосив, що уряд Німеччини ризикує втратити довіру в Європі в переломний момент історії. «Не думаю, що зараз немає ризику лунатизму. Тепер усі не сплять, бо путін нас усіх розбудив», – додав Кларк.
Hans Kribbe & Luuk van Middelaar, 16.06.2022
Володимир Зеленський висловив вагомі аргументи на користь того, що ми є частиною спільної європейської родини, боремося за Європу та її цінності. Він має рацію, коли нагадує європейцям, що розширення європейського клубу має геополітичне значення. Занепокоєння щодо стабільності в Європі після закінчення холодної війни призвело до вступу Польщі, Угорщини та інших до ЄС.
Багато європейських лідерів вважають за краще розігрувати карту бюрократії. Олаф Шольц – канцлер Німеччини, каже, що швидке залучення України було б несправедливим щодо кандидатів на Балканах, які роками стоять у черзі. Марк Рютте – прем'єр-міністр Нідерландів, наполягає, що не може бути швидкого шляху до членства. Емманюель Макрон – президент Франції – що вступ триватиме роками, навіть десятиліттями.
Такі аргументи можуть бути переконливими в мирний час. Але не тоді, коли на кону виживання України як держави. Тут уже не до стандартів безпечності харчових продуктів тощо.
Україна заслуговує на прямі відповіді, а не фальшиві обіцянки. І правда, яку лідери ЄС залишають невимовною, полягає в тому, що, хоча закріплення місця України в європейських структурах є стратегічно важливим, утім є й певні причини дотримання формальностей.
Для України не має сенсу вступати до ЄС до того, як вона забезпечить своє членство в НАТО. Безпека на першому місці, а ЄС не може забезпечити це за умов агресії з боку росії. Уряди ЄС мають договірне зобов’язання надавати один одному допомогу в разі збройної агресії «всіма наявними засобами», але ця форма солідарності, розроблена з урахуванням лише тероризму та кіберзагрози, а не континентальної війни з ядерною державою.
Саме тому Польща та інші колишні члени Варшавського договору вступили в НАТО – ще перед вступом до ЄС. Саме тому Фінляндія та Швеція зараз шукають захисту відповідно до статті 5-ї статуту НАТО про взаємну оборону. Якби Україна приєдналася до ЄС без цього фактора стримування НАТО, ризик майбутньої війни між росією та ЄС лише б зростав.
Існують і додаткові компроміси. Європа має стати геополітичною силою, здатною співпрацювати із США для стабілізації європейського регіону. Але вступ України ризикує залишити клуб ще більш розділеним, ніж сьогодні. Досвід Угорщини, яка за останнє десятиліття схилялася до авторитаризму та нещодавно розбавила санкції ЄС проти росії, є яскравим застереженням.
Усе це не означає, що Україні слід відмовити. Є очевидна потреба міцніше закріпити Україну та декілька інших балканських та чорноморських держав у Європі. Але ні НАТО, ні ЄС не можуть бути цим якорем. Саме це робить нещодавню пропозицію пана Макрона щодо пан'європейської політичної спільноти більш реалістичною, ніж припускають деякі з його критиків.
Така ліга європейських держав – назвіть її E40, на честь автобану, що з’єднує Кале з Україною, – має існувати поза структурами ЄС і бути міжурядовою, трохи схожою на G20. Європа не потребує ще однієї кімнати очікування для нових членів ЄС або відродженої версії старої ідеї «Європи двох швидкостей» – коли одна група держав інтегрувалася з більшою швидкістю, ніж інші, менш зацікавлені в цьому.
Такий формат співдружності не слід уявляти як щось притягнуте лише до Брюсселя, як це уявляє Європейська комісія. ЄС вже має незліченну кількість угод про партнерство та асоціацію з європейськими урядами, які не є членами, включаючи Україну, а зарівно Великобританію.
Натомість Е40 має запропонувати гарантію безпеки своїм членам – не лише на рівні декларацій. Він міг би визначити загрози спільним інтересам і цінностям, зрештою, сформулювати спільні стратегії у відповідь, наприклад, у сфері енергетичної безпеки, прикордонних суперечок та кібербезпеки.
Використовуючи ідею, яка лунає в європейських колах з 2018 року, Е40 може створити «Європейську раду безпеки» з постійними членами, як-от Франція, Німеччина, Великобританія, а можливо – Польща, Італія чи Іспанія.
Наразі жодна наявна група держав не може виконувати цю роль. В осяжному майбутньому для росії немає місця в такому загальноєвропейському клубі, тому ОБСЄ, до якої входять рф та численні неєвропейські країни, не може виконати цього завдання.
Рада Європи з її вузьким мандатом у сфері прав людини також не відповідає. Хоча ЄС не буде членом Е40 як таким, його президенти можуть відвідувати саміти лідерів, як це роблять у G7 та G20. Те саме стосується генерального секретаря НАТО, який забезпечить важливий зв’язок із США з їхньою потужною силою.
Е40, безумовно, краще забезпечить швидший інтеграційний шлях для України, ніж фантомні обіцянки вступу в ЄС. Це насамперед дало б українцям політичний сигнал, що як громадяни незалежної та суверенної держави вони належать до європейського світу, до європейської цивілізації, цінностей та громадянських прагнень. Можливо, це не зовсім той меседж, який хоче почути президент Зеленський. Але це буде чесно.