Mind продовжує готувати дайджести найактуальніших публікацій про Україну в топовій іноземній пресі. Ми намагаємося визначити найбільш показові інформаційні тренди, здатні вплинути на рішення іноземних урядів і великих світових компаній щодо України, а також позицію цих урядів і корпорацій, яка може подаватися між рядків найрейтинговіших ділових видань. Попередній випуск можна прочитати тут.
Mateusz Morawiecki – прем'єр-міністр Польщі, 08.08.2022
Війна в Україні оголила правду про росію. Але також і правду про Європу, яка відповідала на імперіалістичні амбіції росії «політичною дрімотою». Мовляв, краще не бачити проблеми, ніж стикатися з ними заздалегідь.
Якби Європа надсилала в Україну зброю в таких же масштабах і такими ж темпами, як Німеччина, війна давно б закінчилася перемогою росії. І Європа опинилася б напередодні нової війни. Сьогодні будь-який голос, який прагне обмежити поставки зброї в Україну, чи послабити санкції, чи залучити до діалогу «обидві сторони» – тобто агресора і жертву, є голосом кремля.
Занадто довго найважливішою цінністю для багатьох країн була низька ціна російського газу. Але зараз ми знаємо, що він був таким низьким лише через те, що до нього не додали «кривавого податку», який сьогодні сплачує Україна.
Зараз ми перебуваємо на переломному етапі. Імперська росія може бути переможена завдяки Україні та нашій підтримці українців. Перемога у цій війні – лише справа нашої послідовності та рішучості.
Завдяки поставкам обладнання в масштабах, які – судячи з можливостей Заходу – поки що відносно невеликі, Україна почала змінювати напрямок цієї війни. Моральний дух українців не зломлений. Бойовий дух російської армії, навпаки, як свідчать дані розвідки, стає дедалі слабшим. Армія несе великі втрати. Запаси зброї та іншої техніки не є невичерпними. І виробництво зброї підсанкційною промисловістю ставатиме дедалі проблематичнішим.
Тому ми повинні підтримати Україну в її боротьбі за повернення окупованих територій і змусити росію відступити. Тільки тоді стане можливим справжній діалог і фактичне припинення цієї війни, а не лише тимчасова перерва перед наступною окупацією. Тільки такий кінець буде означати нашу перемогу.
Isabelle Khurshudyan, Liz Sly & Adela Suliman, 10.08.2022
Потужна атака на російську авіабазу в Саках була справою українських командос, заявив один із українських урядовців на умовах анонімності. Ця атака знаменує собою перелом у шестимісячній війни, демонструючи нову здатність українських сил здійснювати атаки далеко за лінією фронту.
Ця атака також може вплинути на довгострокову здатність ПКС росії утримувати контроль над півднем України, особливо над Херсонською областю, де українські сили от-от можуть розпочати контрнаступ. Крим став ключовим логістичним центром для російських операцій на півдні, головним транзитним пунктом для військ, техніки і боєприпасів, які постачаються в Херсонську область, підсилюючи війська росіян.
Офіційно Київ відмовився підтвердити свою причетність до атаки. Але напередодні президент України Зеленський заявив: «Крим – український, і ми ніколи його не віддамо».
Вибухівку заклали диверсанти в ключових точках об'єкта, вважають експерти. Україна не має доступу до ракет із такою дальністю. Українські офіційні особи натякнули, що було задіяно ССО, яке часто в Україні називають «партизанами».
«Якщо ви мене запитаєте, чи є партизани, я відповім, що є. Вони скрізь. Ми підготувалися заздалегідь і вони у нас є, – сказав голова РНБО Олексій Данилов. – Інша справа, що вони роблять. Це залежить від того, які завдання і коли вони будуть отримані. І опір є і буде».
Особливо жваво розгорнулась партизанська діяльність на Херсонщині. Там було вбито високопосадового чиновника-колаборанта. Плакати по всьому місту, зроблені українськими групами опору, попереджають тих, хто працює з росіянами, що партизани прийдуть і за ними. На одному постері написано: «Якщо HIMARS не може долетіти, партизан допоможе».
Isabelle Khurshudyan, 05.08.2022
Українські військові виявили, що з ящиків від Javelin виходять чудові ліжка. Вироблені в США протитанкові ракети упаковані у великі чорні прямокутні капсули – вони ідеальні для того, щоб зробити спальне місце на брудній холодній долівці на передовій.
Упродовж багатьох років, поки конфлікт на сході країни був у замороженому стані, протитанкові ракети Javelin були основною військовою допомогою від Вашингтона. Тоді їх тримали подалі від лінії фронту і ніколи не використовували поза полігоном. Після того як російські танки перетнули кордон 24 лютого і багато з них були знищені «Джавелінами», ця зброя стала практично культовою.
Дорога до нинішніх окопних позицій всіяна розбитою російською технікою. Хлібні поля тут спалені й заповнені вирвами від артилерійських снарядів – на їхніх краях проростають соняшники.
«Українські військові у першій хвилі бойових дій практично знищили новітні російські танки та БМП, – сказав офіцер бригади Богдан Дмитрук. – Останньою їхньою машиною, яку ми пошкодили буквально пару днів тому, була БМП-1, яка є однією з їхніх найстаріших моделей. Вони справді спустошують свої запаси зараз».
Вашингтон надав Україні понад 5000 ПТРК Javelin у рамках матеріальної допомоги на понад $8 млрд. До російського вторгнення деякі українські військовослужбовці відвідували спеціальні заняття з американськими інструкторами з використання цих систем. Але коли почалася війна, все виявилося набагато складнішим.
Використання Javelin та інших протитанкових ракет, таких як британська NLAW та українська «Стугна», потребує ретельної розвідки безпілотниками. Потім невеликі команди – зазвичай, близько двох людей – займають позицію, щоб знищити ворожу техніку за допомогою Javelin або NLAW.
За словами Дмитрука, лише його батальйон знищив 18 російських танків, п’ять забрали як трофеї. Українці відремонтували їх, перефарбували та передислокували на фронт. Серед них дві моделі сучасного Т-80. «Ми чуємо в перехопленнях росіян, що вони в паніці, що їхня розвідка слабшає. Ми зробимо все можливе, щоб вигнати їх звідси», – каже офіцер холодноярців.
По всьому місту студенти, бухгалтери, перукарі та представники будь-якої іншої мислимої професії приєдналися до безпрецедентного громадського руху. Їхня волонтерська активність допомагає пояснити, чому українська армія воює так завзято.
У паралізованому ландшафті, економіці, яка зупинилася, у місті, де ніхто нічого не може планувати, волонтери створюють майбутнє. Вони не бояться втрат, облоги чи окупації, бо впевнені, що переможуть.
У розбитому будинку в глибині порожнього двору Анна Бондаренко створила громаду. Офіси Української волонтерської служби (УВС) розміщуються в старих кімнатах з високими стелями. Анна у 15-річному віці провела рік за обміном в американській середній школі, де їй вперше довелося пояснювати, де Україна і що це таке.
Повернувшись додому, вона записалася у волонтери на кількох фестивалях, зокрема на святкуванні Дня Незалежності України. Відтак повстала УВС. Команда створила вебсайт, зв’язалася з кількома однодумцями по всій країні та організувала навчальні вікенди для людей, які хотіли бути волонтерами. Вони сформували бюджет, зокрема, завдяки гранту USAID.
Українці знаходять УВС через Instagram, Facebook, Telegram, TikTok. Коли ви вводите «Я хочу стати волонтером» в українському пошуковому запиті Google, УВС – перша організація, що з’являється. Команда направила волонтерів, щоб вони допомагали роздавати продуктові набори людям, які втратили домівки, прибирати руїни після бомбардувань, а для тих, хто готовий йти на реальний ризик, евакуювати людей із зони бойових дій.
Іноді вони рятують власних колег. Ліза – член УВС із Мелітополя. Коли вона ще була в окупованому Мелітополі, її зупиняли російські патрулі і просили, як і всіх, показати свої татуювання. Вона ховала пшеничний сніп під сорочками з довгими рукавами, але щоразу, коли це траплялося, їй було страшно. І все ж вона відповідала за роздавання їжі у відрізаній від центру частині міста, і тому залишалася, аж доки хтось із партнерської організації не зателефонував і не попередив, що Ліза є в списку на арешт. За кілька годин УВС допоміг Лізі втекти.
Ліза координує роботу волонтерів на окупованих територіях за допомогою Telegram. Так само Степан Воронцов із Нової Каховки. Він, як і Ліза, залишався більше ніж місяць в окупації, намагаючись бути корисним. Він і його колеги зібрали кошти, купили їжу та ліки й роздали людям, які втратили будинки та роботу. Волонтери в місті намагалися захистити себе, зав’язуючи на руку пов’язку з червоним хрестом, але це мало протилежний ефект. Ці символи привертали ще більше уваги російських солдатів, які зупиняли їх для допитів.
До моменту втечі Воронцова з Нової Каховки волонтери навчилися щодня вичищати телефони перед виходом із дому й ретельно готували відповіді російським солдатам, які їх постійно зупиняли.
Сьогодні офіс УВС в Одесі за допомогою краудфандингу купує бронежилети для ЗСУ, форму та повнопривідні позашляховики, які користуються величезним попитом на фронті.
У світі одеських громадських організацій ніхто не змагається за фінансування. Ніхто не бореться за посаду і не переймається про престиж. «Усі просто намагаються допомогти одне одному», – каже Бондаренко. І саме такою вона хоче бачити Україну в майбутньому.
Дмитро Мілютін продає парфуми, флакони з ароматом диму чи яблучного пирога. Він розробляє аромати для окремих людей і каже, що вважає себе знавцем «не лише ароматів, а й емоцій». Проте з початку війни він продав п’яту частину своєї колекції парфумів, щоб забезпечити військовим одягом українських солдатів, які воюють під Одесою.
За рогом магазину Мілютіна – офіс Олександра Бабича, де розташовано склад придбаних на пожертви спальних мішків, килимків, біноклів та окулярів нічного бачення, які зараз сортуються для роздачі. Бабич – відомий історик, автор книги «Одеса 1941–1944» про повсякденне життя під фашистською окупацією, про те, як люди виживали, і, як він пише, «як люди дружили з ворогом або протистояли йому».
Коли почалася війна, він перевіз сім'ю через кордон, повернувся додому і почав готуватися виступити проти нового ворога. Він разом із кількома херсонськими колегами, які зараз живуть у нього на квартирі, відстежує, завозить і розповсюджує техніку. Вони теж самі їздять на стрільбища, щоб потренуватися.
У закинутій будівлі в іншій частині міста Наталя Тополова познайомила мене з групою жінок, які плетуть камуфляжні сітки та костюми для снайперів. Ці «леді-павуки», як вони себе називають, приходять, коли можуть – після роботи, коли діти у бабусі – щоб нашити різнокольорової смужки на тканину та сітку.
У своїй елегантній галереї в центрі міста Михайло Рева, відомий український скульптор, який спроектував кілька визначних пам’ятників у Одесі, також охоплений духом толоки. Його фонд, що від початку був створений для фінансування художньої освіти та міського дизайну в Україні, був перенаправлений на закупівлю аптечок для бійців. Різноманітні міжнародні контакти, які Рева накопичив за роки, допомогли йому оплатити навчальну програму для військовослужбовців з навичок першої медичної допомоги.
Слава Бальбек – відомий архітектор, засновник найуспішнішої дизайнерської компанії в Україні. У нього на руці витатуйовані мотиви з картини Казимира Малевича. Він проєктував готелі та офіси в Китаї і Каліфорнії. Він каже, що в перші панічні дні війни саме кухарі, пекарі та волонтери виробляли особливий вид творчої енергії, створюючи щось із нічого.
Є й темна сторона цієї історії. Якби українська армія була краще оснащеною, або якби Україна була заможнішою чи краще керованою країною, або якби стільки українців не витрачали стільки часу за останні 30 років на створення корупційних схем чи боротьбу з ними, можливо, цей величезний суспільний рух не був би потрібним.
Волонтери з’явилися саме тому, що в українських бійців немає аптечок, в українських снайперів немає потрібної форми, а українська держава не має можливості ці речі роздавати. Багато волонтерів досягають успіху, тому що відомі та підприємливі люди можуть порушувати бюрократичні правила імпорту, можуть збирати гроші спритніше, ніж держава, а потім можуть доставляти обладнання безпосередньо офіцерам на місцях або біженцям у зоні бойових дій.
Багато хто сподівається, що ця хвиля активності призведе до переформатування держави, так само як активність населення під час Помаранчевої революції 2004–2005 років та протестів на Євромайдані 2013–2014 років істотно змінила Україну.
Волонтери творитимуть повоєнну культуру України, відбудовуватимуть міста та керуватимуть країною в майбутньому. Вони протистоятимуть російському впливу, корупції та окупації, тому що сучасна російська держава загрожує не лише їхнім життям і власності, а й самій їхній ідентичності. Вони виступили проти російського тоталітаризму, який пригнічує спонтанність і творчість, і вони продовжуватимуть це робити ще довго після закінчення війни.