Олексій Тараненко: «Життя та смерть – це всім і скрізь зрозумілі речі»

«Я працюю на цвинтарі» – український художній фільм 2021 року від режисера Олексія Тараненка, знятий у копродукції України та Польщі. Стрічка є режисерським дебютом у повнометражному художньому кіно. Сценарій базується на однойменній книзі блогера та письменника Павла Белянського.

Фільм здобув перемогу в номінації «Найкращий повнометражний фільм» на Munich Film Award 2021, приніс виконавцеві головної ролі Віталію Салію звання найкращого актора за версією Національної спілки кінокритиків «Кіноколо» у 2021 році, здобув відзнаку за найкращу операторську роботу на Montelupo Fiorentino International Independent Film Festival 2021, а також переміг у номінації «Найкращий постер» за версією Red Movie Awards 2021. Зокрема фільм брав участь у конкурсних програмах фестивалів КМКФ «Молодість», Ferrara International Film Festival, Warsaw International Film Festival, British Independent Film Festival та AFIN International Film Festival у 2021 році, а також фестивалів Stockholm Independent Film Festival та International Film Festival Prague цьогоріч.

Творці називають стрічку життєвим драмеді з елементами чорного гумору. За сюжетом, головний герой Олександр, в минулому архітектор, наразі працює на цвинтарі та має свою контору з виготовлення пам'ятників. Кожного дня до нього приходять нові люди для замовлення пам'ятників близьким, і трапляються життєві ситуації, іноді – сумні, іноді – комічні. Але й у житті головного героя є таємниця, яка не дає йому стати щасливою людиною.

Фільм виходить у вітчизняний прокат з 15 вересня. А поки Mind поспілкувався з режисером Олексієм Тараненком про те, чим прозовий оригінал відрізняється від вільної екранізації, як у роботі над стрічкою допоміг гумор улюблених світових режисерів та в чому актуальність кінооповіді про життя та смерть для українців.

– Це ваш режисерський дебют. З якими очікуваннями починали проєкт і чи все реалізували, що хотіли?

– Хотілося зробити гарне жанрове кіно. Трохи кумедне, трохи серйозне. Про звичайних сучасних людей, про їхні біль та радість, про Київ. Реалізувати, звісно, вдалося не все, але повний метр – це як стрибок із парашутом. Поки не стрибнеш, не усвідомлюєш і не розумієш усе.

У нас є дуже смішний, як на мене, теглайн: «Фільм про життя». Але, мабуть, у якомусь сенсі так і є. Хоча, якщо зовсім коротко, сам фільм про прийняття втрати і, напевно, про те, як з цією втратою жити.

–  Прокат буде в умовах воєнного стану. Чи є надії, що кіно окупиться?

– Хотілося б вірити, звичайно, але люди зараз, мені здається, не дуже ходять у кінотеатри. Я сам після початку війни досить довго не міг нічого дивитися. На це не було ані часу, ані бажання.

– Як проходив кастинг? Ви заздалегідь знали, хто гратиме у фільмі?

– З кимось, як з Віталієм Салієм, ми визначилися одразу, як тільки з'явився перший драфт сценарію. Когось, як Аню Іванову та Дем'яна Шияна, шукали досить довго. Хтось був раптовим відкриттям. Можу сказати, що кастинг проходив доволі довго, хоч би тому, що персонажів у нашій історії чимало.

– Як прийшла ідея екранізувати саме цей роман Павла Белянського?

– Достатньо прозаїчно. Продюсер Андрій Корнієнко прочитав книжку Павла «Паштета» Белянського, і вона йому сподобалася. Далі він надіслав її почитати мені, з умовою придумати, як поєднати всі оповідання в одну історію.

– Наскільки сценарій відрізняється від книжки? Що викидали, що додавали?

–  Книжка Белянського – це збірка оповідань. Ми вигадали головного героя, щоб ці розповіді об'єднати в одну історію. Після того, як з’явився головний герой Саша, ми сіли вибирати розповіді, які увійдуть до сценарію. Увійшли ті, що мали більшість голосів, так би мовити.

Щось ще вигадували під час написання сценарію – щось Паша, щось я, щось хотіли бачити продюсери. Фільм від книжки відрізняється доволі сильно.

У результаті, я б сказав, що фільм натхненний книжкою, написаний радше за мотивами, ніж буквальна екранізація. Хоча деякі короткі оповідання так спритно вплетені в сценарій, що одразу й не розумієш, що ось вона історія цілком, тільки фактично це лише частина якоїсь конкретної сцени.

– Головний герой: чим ви особисто йому симпатизуєте? Чи зустрічали таких особистостей у реальному житті?

– Саша – звичайна людина в незвичайній ситуації. Він харизматичний, дотепний, активний, однак у тому становищі, коли жити не хочеться, але треба. Тому й поводиться трохи неадекватно. Але загалом зрозуміло чому й зрозуміло, що з ним відбувається – Саша переживає величезну травму. У реальному житті таких людей багато, особливо зараз, під час війни, ми самі проходимо через такі випробування. Тому важко йому не симпатизувати, важко його не розуміти.

– Хто цільова аудиторія стрічки?

– Мені здається, це люди від 25-30 років і старше, які вже мають якийсь екзистенційний досвід. Навіть досвід втрати, втрати близьких людей. І йдеться не лише про смерть, звісно.

– Про що особисто для вас це кіно? Чи закладали ви якійсь автобіографічні моменти?

– Про прийняття втрати. У всіх сенсах. Автобіографічні моменти, на відміну від Павла Белянського, який записував усе, що відбувалося з ним, я особисто буквально не закладав, хоча книжка мене зворушила й виявилася дуже близькою і зрозумілою.

Але, звичайно, на підсвідомому рівні, на рівні окремих реплік, там щось є. Інакше й бути не може, мені здається. Думаю, що в Саші є щось і від мене, і від Павла. І гарного, і, мабуть, не дуже.

– Комедію зняти важче, ніж драму. Які ваші топ-3 чи топ-5 улюблених зі світового кінематографу, – так щоб можна було сказати, що це шедеври і за ними можна вчитися знімати кіно?

– Комедію однозначно важче зняти, ніж драму. Зробити так, щоб глядач сміявся, складніше, ніж зробити так, щоб плакав. Хоча ми вирішили піти складним шляхом і намагаємося зробити так, щоб спочатку глядач сміявся, потім плакав, потім знову сміявся.

Щодо улюблених фільмів, то це насамперед фільми братів Коенів, Едгара Райта, нідерландського режисера Алекса ван Вармердама, фільми комедійної групи «Монті Пайтон», ZAZ, Вуді Аллена, Жана-П'єра Жене, Мела Брукса, братів МакДона та багатьох інших. Часто це не комедії як такі, а швидше певний гумор у фільмах різних жанрів, який особисто мене чіпляє. І тут топ-3 чи топ-5 не вдасться скласти. Швидше це буде топ-50.

– Ваша стрічка до української прем'єри вже встигла покататися міжнародними кінофестивалями. Як іноземна аудиторія реагувала на неї? І чи може йтися про закордонний прокат?

– Загалом добре. Були питання про нашу корупцію і якісь тільки нам зрозумілі локальні звичаї та особливості, але в іншому життя та смерть – це всім і скрізь зрозумілі речі.

– Чому українцям варто побачити ваше драмеді на широких екранах?

– Я сподіваюся, що це цікаве глядацьке кіно, з добрим і правильним фіналом. Це історія про сучасних українців, яку війна, на жаль, зробила ще більш актуальною. Також це не зовсім звичайна виробнича драма. Ну і, зрештою, це ж фільм про життя.