Режисер «Штольні» про свій новий документальний фільм «Йди за мною»: «Наша мета – привернути увагу іноземців до питання дронів»

Нещодавно на YouTube з’явився документальний фільм українською та англійською мовами під назвою «Йди за мною» («Follow Me») Любомира Левицького. Фільм засновано на реальних кадрах, знятих дронами під час рятувальній операції ЗСУ, а в головних ролях – справжні учасники подій. Це безпрецедентний випадок використання квадрокоптерів для порятунку цивільних з-під обстрілів ворога. Операцію провели військові 93-ї бригади «Холодний Яр» під Ізюмом у період запеклих боїв за місто.

Mind поспілкувався з режисером Любомиром Левицьким про задум стрічки «Йди за мною», а також чому він – індустріальний режисер з авторським підходом, чому мріє не про нагороди, а про високі касові збори, які релізи 2022 року найбільше вразили, про проєкт «Капітан Україна» і не тільки.

– Розкажіть, будь ласка, у який саме момент і за яких обставин з’явилася ідея зняти стрічку саме про цю бригаду?

– Мені зателефонував мій товариш, журналіст Василь Крутчак, і сказав, що знайшов для мене одну дуже потужну історію. Наступного дня ми зустрілися з ним та двома волонтерами, які в цивільному житті були адвокатами. На руках у них був матеріал, знятий на дрони. Коли я його побачив, то не повірив очам, що все це зафіксовано в досить кінематографічний спосіб. Одразу ж промайнула думка, що потрібно повноцінно розповісти цю історію за допомогою фільму. Який у результаті вийде хронометраж, мені було все одно. Адже я розумів, що це точно не повнометражний фільм. Думав, можливо, варто способом реконструкції дозняти та підсилити декілька епізодів, які залишилися поза кадром. Але через мить відмовився від цієї ідеї, тому що це розмило б рамки документалістики, і люди не сприйняли б решту справжнього матеріалу як правду. Тому було ухвалено рішення знімати виключно інтерв’ю і використовувати матеріали, зняті військовими.

– Що було найважчим під час підготовки до знімань і безпосередньо в процесі?

– Найважчим було організувати приїзд усіх героїв та учасників цієї історії в Київ для зйомки. Я вибрав спеціальну локацію – за-для безпеки не можу сказати, що це за місце, але це саме те місце, де я хотів зняти інтерв’ю з героями та передати дух фільму. Трохи епічності ніколи не завадить, а коли йдеться про ЗСУ, то, думаю, епіка – це саме те слово, яке повинно асоціюватися з ними. Мені хотілося відчуття справжнього кіно. Можливо, через те, що всі ми скучили за виробництвом великого кіно, ця історія для мене стала плацдармом для використання всіх можливих у цій ситуації інструментів і режисерських засобів.

– Чи не плануєте проводити покази для міжнародної аудиторії за кордоном? Наприклад, ваші колеги, творці документальної стрічки «Життя на межі» про весь період російсько-української війни, роблять серію закритих показів для впливових осіб в Європі та США. Бо саме іноземцям важливо розповідати правду про цю війну.     

– Так, звісно, ми хочемо робити покази за кордоном, деякі і за моєї участі. Наша мета – привернути увагу іноземців до питання дронів. ЗСУ вони потрібні. Адже кожен новий дрон – ще одне врятоване життя. Тому ми з радістю будемо співпрацювати з різними платформами та організаціями, щоб якомога більше людей у світі змогли побачити цей фільм.

– Яким є ваше ставлення до ідеї створення художнього кіно про цю війну тут і зараз? Яскравим є кейс майбутнього фільму «Буча», що викликав хвилю хейту, бо знімати художнє кіно не в декораціях, а серед справжньої розбитої техніки, де ще вчора катували українців – досвід, що може викликати ретравматизацію і швидше виглядає як дешевий хайп. Ваша думка стосовно цього?

– Усе дуже просто. Ті, хто мене давно знає, у курсі, що я завжди наполегливо прошу всіх не знімати й не поширювати фільми, де історії побудовані на стражданнях українців. 

Українська туга – це якесь намазане медом місце, куди просто злітаються всі, щоб про неї почати розповідати. Думаю, досить. Це все нав’язані нам наративи. І не такі, як треба. Ми нащадки Трипільської, а не терпільської культури.

Початок повномасштабної війни допоміг нам побачити себе справжніх зі сторони. Ми – одна з найсміливіших націй у світі. І ось що нам треба розповідати. Історії наших перемог, а не поразок. Це найголовніше.

І буде це розказано через художні фільми чи документальні – не так важливо. Головне – якість цих історій та робіт. Щодо Бучі – це якраз трагічна історія, і там, на жаль, не було нашої перемоги. Це історія терору росії проти цивільного мирного населення України. Це сумна й важка історія. Можливо, фільм «Буча» буде не про це, а про історію окремої сім’ї чи людини, яким вдалося зробити багато подвигів. Я не знаю, тому не маю права засуджувати задум.

– Ви є режисером першого українського трилера «Штольня». Якщо повертатися в далекі часи 2000-х, коли, здається, українське кіно майже не знімалося й не отримувало державного фінансування і поготів, то як і наскільки змінювалася ситуація протягом усіх років по сьогодення? Що вас тоді мотивувало знімати кіно?

– Коли я стартував у великому українському кіно, то й справді навколо був тільки «голий степ». Що я маю на увазі під українським – це мова, якою кіно було зроблено. Але далі держава почала все більше й більше розуміти, що кінематограф є потужним інструментом для розвитку та формування нації, що допомагає боротися з російською брехливою пропагандою. Тому фінансування збільшувалося для різних жанрів кіно, що допомогло відкрити багато нових талантів і принести нагороди на міжнародних кінофестивалях. 

Я не є тим режисером, який мріє про нагороди. Для мене важливо, щоб мій фільм побачили мільйони людей і щоб мої роботи приносили високі касові збори, адже саме квиток, куплений глядачем, є рейтингом твого таланту й результату роботи.

Я індустріальний режисер з авторським підходом, оскільки дуже рідко знімаю фільми не на свої сценарії. Але, звісно, мрію про день, коли зможу взяти в руки роботу українського сценариста, який мене вразить, і я скажу – це справжнє кіно. Не локальне, не тому, що ми ще молода індустрія. А справжнє. Яке буде написане на світовому рівні. Щодо мотивації, то вона завжди одна – знімати справжнє кіно. Неважливо, у якому жанрі. 

Режисер – це людина, яка розповідає історії, і якщо ці історії подобаються глядачам, і від них є зворотний зв'язок, то це найкраща мотивація.

Звісно, хочеться, щоб в Україні почала зароджуватись кінокультура. Щоб режисери ставали лідерами думок. Щоб держава просто говорила: «Дякую, ви молодці». Цього достатньо.

– У 2017-му ви переїхали до Лос-Анджелеса, де до 2019 року займалися розвитком свого голлівудського дебюту «Скелет у шафі». Наразі фільм у виробництві. Розкажіть детальніше про цей період вашого життя. Якою є команда цього проєкту, що саме вже зроблено? Що передувало рішенню поїхати до США? Ви вже, умовно кажучи, знали, «у які двері стукати»?

– Тоді я ухвалив рішення трохи набратися досвіду в Лос-Анджелесі, куди планово переїхав із родиною на два роки. За цей час планував реалізувати там мій на сто відсотків американський трилер «Скелет у шафі». Сценаристом став гільдійний автор Девід Ранзіл, відомий за участю в роботі над серіалом «Велика маленька брехня» з Ніколь Кідман. «Скелет у шафі» – це чудова історія про пару хакерів, які потрапляють у дуже складну ситуацію в одному з будинків. Одному з них загрожує смерть. Історією драйвить їхнє розбите кохання. У 2019 році фільм практично зайшов на етап препродакшену, вже було фінансування, закінчувався кастинг. Але прийшов COVID – і вся індустрія зупинилася. Усі проєкти посипалися. Далі ми повернулися до України, бо в Лос-Анджелесі було суцільною депресією переживати епідемію. Вдома я почав роботу над сценарієм «Капітан Україна», щоб не втрачати час, і далі почалося повномасштабне вторгнення! Такі часи…

– Також у вікіпедії зазначається, що ваш американський проєкт «Чорна п'ятниця» скасовано на етапі написання сценарію. Чому та чи не бажаєте втілити ідею в Україні?

– Це нормальне явище, коли з переліку проєктів, які розвиває продюсер, якісь скасовуються на етапі сценарію. Набагато легше втратити кошти на початку, ніж на етапі виробництва чи отримати касовий провал. «Чорна п'ятниця» – це мав бути тінейджерський трилер, заснований на молодіжному челенджі підлітків. Суть його була в тому, щоб протриматись одну ніч у зачиненому супермаркеті й виконувати побажання підписників в онлайні так, щоб тебе не схопили. Челендж дуже швидко вщух, і саме поняття чорної п'ятниці, до якої ми прив'язали сюжет, також перестало бути актуальним у США. Тому було ухвалено рішення зупинити цей проєкт і перекинути сили на щось інше.

– Ще раніше, у студентські роки ви навчались у Франції та Німеччині. Це зазначено у вашій біографії. Які саме це були заклади та чи не було мотивації залишитися за кордоном? Що саме спонукало повернутись в Україну?

– Я завжди був самоучкою. Єдиний університет, де я навчався (на археолога) – це Чернівецький національний університет. Такого собі Індіану Джонса. У Німеччині я проходив приватні майстер-класи та сценарні курси, які проводили американці для німецьких студентів. Я тоді міг брати участь у такій програмі безкоштовно за програмою обміну. І багато взяв для себе саме там, адже на одному з перших майстер-класів зі сторітеллінгу я зрозумів, що хочу присвятити цій професії себе повністю. Після того я ухвалив рішення перестати займатись іншими напрямами бізнесу. 

– Який відсоток вашого доходу приносить кіновиробництво? Бо ви також знімаєте кліпи та проводите тренінги. 

– Найбільший прибуток приносить кіно. Це, як правило, мої гонорари за режисуру та написані кіносценарії. Також це роялті та продажі. На другому місці – найстабільніший, але середній дохід – це знімання реклами, чим я займаюся понад 10 років.

Подібна робота допомагає режисеру постійно тренувати свої технічні навички, і, як правило, у рекламі завжди є бюджет та можливість випробувати ті чи інші технічні новинки. До початку широкомасштабного вторгнення це було від одного до трьох рекламних роликів на місяць. Зараз ця сфера повністю змінилась і трансформувалась. Тепер мої колеги, – рекламні режисери знімають один ролик у квартал і то з великими знижками. Третім джерелом доходу є моя освітня діяльність (майстер-класи) та YouTube-канал «Капітан Україна». Зараз я також роблю блог під назвою БЛОКPOST, що демонструє нову мілітарну культуру, яка зароджується в Україні. Але це поки не дохід, а навпаки інвестиція.

– Ви називаєте себе режисером, який будує міст між Україною та США. Зокрема, у вас перебував до війни в роботі проєкт «Капітан Україна» (так само називається і ваш влог на YouTube). Тож чи варто, на вашу думку, копіювати американський формат чи все ж іти шляхом європейського кінематографа? Бо поки що більшість стрічок, знятих у форматі екшену, у нас схожа на пародіювання жанру.

– Саме через те, що всі українські екшени виглядають пародією, мені, спираючись на свій американський досвід, смак та потужну команду, захотілося створити справжнє кіно. Де пригоди, супергероїка та екшен будуть виправдані та побудовані на нашій історії, традиціях та магії. Де архетип українського супергероя – це новий українець. З огляду на провокативну назву, ви можете подумати, що це щось на кшталт «Капітана Америка». Але «Капітан Україна» не буде дешевою копією Marvel чи DC. Ми не прив’язуємо нашу історію до комікс-культури: це абсолютно нове, оригінальне та якісне кіно з адаптованим героєм, яке стане безпрецедентним явищем для України.

Події фільму відбуватимуться в сучасній Україні. Головний герой – правнук Юрія Будяка, журналіст-блогер, на долю якого випадають великі випробування та місія порятунку України. Джерелом суперздібностей героя є трипільська блакитна глина й таємні обряди трипільців.

На противагу сучасному герою – реальна історія полтавського журналіста Юрія Будяка, який на початку XX століття поїхав до Африки, став капітаном армії під час англо-бурської війни і там врятував від розстрілу Вінстона Черчилля. Бури не могли вимовити його прізвище і називали його Капітан Юкрейн.

– І ще одне запитання в цьому контексті. Чи будуть внесені в концепцію «Капітан Україна» нові акценти, враховуючи початок повномасштабного російського вторгнення?

– Сьогодні фільм «Капітан Україна» тимчасово зупинено через неможливість повернути назад приватну інвестицію, яка була закладена в рамках нашого бізнес-плану. А також історія сама по собі довоєнна і стало питання, чи змінювати історію, чи повернутися до неї в мирний час. І рішення прийшло само собою. Мій американський друг, продюсер та сценарист Адам Сігель, який багато працює з Україною, наполіг на тому, щоб почати писати серіал на основі цієї концепції та легенди. Тому зараз ми у процесі написання першого сезону серіалу, який стане спін-офом фільму. Всі події в серіалі відбуваються з початку повномасштабного вторгнення і будуть вести глядача до тієї історії, яка сталася в кіно.

Сьогодні ми закінчили зйомки пілоту цього серіалу і скоро зможемо його презентувати в Голлівуді. Мета – укласти укласти договір зі студією чи платформою та зняти серіал із нормальним бюджетом. У такий спосіб забезпечити нашій команді та акторам достойні заробітні плати у такий складний час.

Також цей серіал буде зроблено у форматі found footage, тобто в гаджет-стилі.

А от процес зйомок самого фільму відновиться вже тільки після нашої перемоги та встановлення безпеки в країні, бо люди не надто активно ходять у кіно, коли є проблеми з безпекою. 

– Капітан Америка – це цілеспрямовано створений патріотичний персонаж. Його часто зображували борцем із гітлерівською коаліцією держав. Капітан Америка був найпопулярнішим персонажем у період Другої світової війни, однак коли війна закінчилася, популярність цього персонажа зменшилася. Тобто нам зараз потрібен свій «відповідник»?

– Я думаю, що сьогодні наш супергерой –   це ЗСУ. Такий колективний герой. Але зізнаймося відверто, як би хотілось, щоб з’явився українець, якого неможливо вбити й спіймати. Уявляєте, які фантазії в голові виникають? Тому кожній нації під час війни потрібен такий герой, хоча б на екрані. Але знову ж треба відчувати грані та баланс, і найголовніше, бути учасником усіх процесів зсередини. Інакше народну любов не викликати. Я з першого дня всередині процесів і дуже багато спілкувався з різними українцями. Починаючи від дипломатів, журналістів, військових і спецпризначенців до простих хлопців і дівчат у селі одного з обласних центрів країни. Всі ми маємо зараз одну мету – нашу перемогу. Саме на це має бути направлений сучасний і новий кінематограф та історії.

– У вашому графіку зайнята ледь не кожна хвилина. Але водночас більшість ваших проєктів зупинено, та і вітчизняна кіноіндустрія більшою мірою на паузі. Тож у яких проєктах ви зараз зайняті або чим займаєтеся не з кіносфери?

– Так, зараз часу ще менше, ніж до повномасштабного вторгнення. Наприклад, зараз як волонтер працюю над завершенням документального фільму «Сміливі жити» про дітей, які пройшли реабілітацію в Іспанії з українськими психологами, і їх повністю психічно відновили та повернули до нормального життя. Також ми закінчили документальний фільм про військову операцію дронами «Йди за мною», зараз його можна вільно подивитись на YouTube і зробити свій добровільний внесок на придбання нових дронів. Пишу сценарії серіалу «Капітан Україна» разом з авторами в сценарній кімнаті. Закінчив зйомки і роблю монтаж пілота серіалу «Капітан Україна». Також знімаю свій блог та ще багато іншого, що певною мірою може допомогти обороні країни від окупантів. Інакше кажучи, сплю по декілька годин на добу.

– Яким вашим проєктом ви найбільше пишаєтеся?

– Якщо говорити про художні фільми, то дуже люблю «Тіні незабутих предків». Це фільм, який обов'язково має мати продовження, оскільки відкриває дуже потужну субкультуру карпатських чаклунів-мольфарів. А також це цікава молодіжна історія. Якщо говорити про сьогодення, то це документальна стрічка «Йди за мною». Мені здається, що для мене ця 30-хвилинна робота має більше цінності, ніж аби я зняв сьогодні в Голлівуді якийсь черговий екшен. Я відчув свою місію як режисера. Допомагати своїй країні досвідом і наполегливістю. Якщо складеться в майбутньому створити якийсь голлівудський блокбастер, де українська армія буде показана як найкраща – я буду дуже щасливий.

– Ідея якого свіжого фільму у вас народилася вже під час війни?

– Це можливий документальний серіал для великої платформи. Формат, як у фільму «Йди за мною», тільки багато різних історій, знятих на дрони. Також зараз працюю над написанням тритменту до художнього фільму на основі мого документального, правда там вже будуть залучені дипломати, і все буде набагато серйознішим. Фільм має назву «Володарі вітру» («Lords Of The Wind»).

– Коли в Україні буде свій Голлівуд?

– Думаю, неправильно так мислити. Ми не можемо побудувати на локальному рівні таку машину, як Голлівуд. Це і не потрібно.

– А коли якість українських стрічок нарешті переросте в кількість?

– Коли мотивація продюсерів буде не просто здати фільм і виконати дедлайн. А він матиме відповідальність повернути інвестицію. Тоді будуть правильно підібрані і сценарії, і режисер, і команда, і все інше. Саме така мотивація у мене в кожному моєму проєкті. Я здебільшого працюю з приватними інвесторами, і це мотивує. Ти не можеш не повернути кошти. І ти маєш дати людям ще й можливість заробити. І однозначно ти будеш лізти зі шкури, щоб у тебе вийшов хіт. Мотивація – це ключик. Але знову ж ми зараз говоримо про комерційне кіно. В авторському кіно все працює інакше. Тут держава навпаки дала можливість через кількість вийти на якість. Викристалізувалися дуже класні режисери та сценаристи.

– Які, на вашу думку, 5 українських стрічок має побачити кожен? 

• «Сторожова застава»;
• «Мої думки тихі»;
• «Тіні незабутих предків»;
• «Снайпер. Білий ворон»;
• «Кіборги».

– Які релізи 2022 року вас найбільше вразили й чому?

«Аватар». Це велике кіно мені знову повернуло віру й надію у те, що воно не зникло. Кінематограф залишається великим.