Продюсер фільму «Життя на межі»: «На фронті інколи легше, ніж у цивільному житті, бо попереду ворог, позаду свої, усе зрозуміло: чорне й біле»

20 грудня в кінотеатрі «Жовтень» відбудеться прем’єра документальної стрічки «Життя на межі» (2022) режисера Павла Пелешка та продюсера Юрія Іванишина. Світова прем’єра відбулася 15 грудня в Берліні, де також була дискусія за участі Оксани Забужко, Олексія Макеєва (посла України у ФРН) і Родеріха Кізеветтера (депутата бундестагу). Автори називають свою роботу першим і єдиним фільмом, який охоплює весь період російсько-української війни – від 2014 року до сьогодні. Ще до 2013-го Павло був професійним автогонщиком, а Юрій – медійником. У кінотворчий тандем їх об’єднала Революція Гідності, а далі – фронт. 

Попередня картина, створена 2015 року за продюсування Юрія та Павла, – «Зима у вогні» американського режисера Євгенія Афінеєвського. 2016-го стрічка потрапила до короткого списку кінопремії «Оскар» у номінації «Найкращий документальний повнометражний фільм».

«Життя на межі» стає своєрідним продовженням діалогу про події в Україні з іноземними глядачами. Зокрема, у США та країнах Європи відбуваються закриті покази для високопосадовців і впливових людей, митців із мільйонною аудиторією в соціальних мережах і представників Ватикану. На думку авторів, документальне кіно, що охоплює українську історію якнайширше, – це інвестиція у правду. Воно показує іноземцям причини й наслідки російсько-української війни, поліпшує їхні знання про Україну та сприяє підтримці під час нової гарячої фази протистояння, що триває з 24 лютого.

Mind запитав продюсера фільму «Життя на межі» Юрія Іванишина про те, як із плином всієї російсько–української війни змінювався він сам, чого ми як українці не маємо права допустити, за якими критеріями відбирали матеріал для стрічки, як показати правду на екрані, щоб у неї дійсно повірили, які враження в іноземців викликає фільм про події в Україні та чому культура визначає наше майбутнє. 

– За ті дев’ять років російсько-української війни, які охоплює фільм «Життя на межі», події розгорталися в багато етапів. Як змінювалися ваші ролі в суспільстві та професійна діяльність на кожному відрізку протистояння – з кінця 2013-го до сьогодні?

– Почнемо з того, що я все життя був медійником, журналістом, піарником, продюсером музичних колективів, фільмів тощо. Це все відбувалося в мене до 2013 року. Під час Майдану ми з Павлом Пелешком започаткували компанію UkrStream, яка цілодобово з багатьох камер стримила все, що відбувалося на Майдані. Ми обрали таку концепцію, що камери будемо ставити на дахах будинків і знімати згори, аби людям було видно все. Ми безкоштовно роздавали сигнали телеканалам, зокрема зарубіжним медійним агенціям. У нас були мільйони щоденних переглядів. Так почалося знайомство зі стримінгом, з технологіями. 

Згодом разом із Русланою Лижичко ми пішли на прийом до міністра оборони. Вона розповіла, що от у хлопців є нормальні дрони, можна отримувати від цього користь. Руслану тоді ніхто не послухав, звісно. А в червні 2014-го ми з Павлом пішли на фронт у складі батальйону «Донбас».

Буквально перед самим Іловайськом військові побачили нашу роботу, запросили нас до себе та попросили, щоб ми допомагали різним військовим підрозділам. І ми майже весь рік були на фронті як добровольці-волонтери та займалися аеророзвідкою. Паралельно намагалися щось знімати, щось фіксувати як документалісти й розвивати аеророзвідку, тому можна сказати, були у двох іпостасях.

2015 року зрозуміли, що неможливо якісно робити декілька справ водночас. Ми закрили проєкт UkrStream і підписали контракт із ЗСУ на п’ять років. Так ми стали військовослужбовцями. До 2020-го служили й займалися винятково аеророзвідкою. Створили великий технологічний підрозділ, який зараз працює і є дуже затребуваним на фронті.

Юрій Іванишин. Фото надано автором. 

Коли 2020 року ми звільнилися – знову стали кіношниками-продюсерами. Під час служби зрозуміли: усе, що ми бачили та що не показували на телебаченні, потрібно впорядкувати та показати людям. Особливо у світі.

Так ми з Павлом вирішили робити документальний фільм як продовження «Зими у вогні», тільки розповімо, що було далі – після Майдану. Цей фільм ми робили понад два з половиною роки, було складно. Якщо говорити про те, як ми видозмінювалися, то від митця до військовослужбовця й навпаки.

– Яка структура стрічки «Життя на межі», це унікальні кадри, відзняті вами, чи відео з мережі?

Спочатку ми назбирали близько 640 годин відеоматеріалів, знайшовши їх в інтернеті. Далі ми все фільтрували і відшукували історії. Перший рік ми дещо намагалися відзнімати, але тих кадрів не так багато. Тож фільм фактично побудований на кадрах людей із «передка».

– Що було критерієм того, аби певна подія стала частиною оповіді? Та який підхід застосовувався, щоб «спаяти» історії, віддалені в часі та за змістом у монолітне кіновисловлювання?

– У Павла – як у режисера – були свої думки. Особисто в мене постійно в голові сиділа думка про те, що досить вірити в брехню. Будучи всі ці роки на фронті, ти розумієш, як росіяни брешуть і до чого це призводить. Моїм особистим критерієм було, що брехня призводить до війни. І той, хто підтримує брехню, – підтримує війну. Мені хотілося показати правду такими інструментами, щоб ніхто не зміг засумніватися, що це правда. Зробити це дуже складно, коли в тебе у фільмі є «голови, що розмовляють», бо навіть коментатори можуть говорити неправду. Тому ми й хотіли зробити фільм на матеріалах із відкритих джерел від першої особи – це відеофакт того, що відбувається.

Ми пів року обирали, що увійде до стрічки. Щоб один раз передивитися 640 годин відео, треба витратити місяць – сісти й дивитися. Тому в нас працювала команда. Зокрема, ресьорчери, які намагалися по ключових словах, наприклад, «події в Іловайську», викачувати все, що є в інтернеті про це від першої особи, та описувати.

Є банальні критерії. Буває відео дуже поганої якості, яке ми просто не можемо використати у фільмі, бо воно не розтягнеться на кіноекран. Також якщо є десять відео про одне й те саме, відкидаємо деякі. Є відео, яке показує, що відбулося, а є відео, з якого це не зовсім зрозуміло.

Є критерій емоційності, коли люди дуже щиро розповідають про те, що вони бачать. Насправді багато різних критеріїв, насамперед це фактаж: ми розуміємо, хто це знімав, де це відбувалося, ми перевіряли, чи це є правда чи ні. Грубий відбір. А потім уже кіношний відбір. Дуже кропітка робота, що тривала десь пів року.

– Який остаточний хронометраж фільму?

– 1 година 47 хвилин.

– Розкажіть докладніше про героїв стрічки «Життя на межі»: хто вони та як проявляються?

– Усі наші герої говорять не про події, а про свої переживання. У нас немає такого, що хтось стверджує факт або не стверджує. Увесь фільм побудований на тому, як люди, що були на фронті, емоційно переживають усе, що відбувається. Нас неможливо піймати на неправдивій інформації, тому що жодна людина не стверджує щось за когось. Усе, що звучить, як-от закадровий голос, це винятково про власні переживання.

– Чи визначаєте ви «Життя на межі» як продовження картини «Зима у вогні»? І які відмінності вбачаєте між підходом американського режисера Євгенія Афінеєвського та українського режисера-дебютанта Павла Пелешка?

– Так, це однозначно продовження «Зими у вогні», бо вона завершується періодом, коли закінчується Майдан. У нашому фільмі ми розповідаємо від Майдану й далі. Євгеній був режисером, а ми з Павлом Пелешком були продюсерами. Відмінності в підході такі, що ми повністю занурені в процес, ми військовослужбовці, які були там усі ці роки, бачили все на власні очі, знімали все та документували власними руками. Євгеній Афінеєвський не був ні на фронті, ні на Майдані. Це покладає відбиток. Коли ви побачите прем’єру, думаю, зрозумієте, про що я говорю.

Я би волів, щоб відмінності аналізували люди збоку. Більше сказати не можу, бо в кожного свої підходи до знімального процесу.

– Давайте поговоримо про поняття межі. На вашу думку, якщо ми живемо на межі, то що перебуває за межею? Чого ми всі не маємо права допустити?

– Ми не маємо права допустити брехні самим собі. Ми не маємо права вірити в кацапську брехню. Не маємо права опускати руки. Забувати свою історію. Наша історія тисячолітня. А історія боротьби з російською імперією – чотирьохсотлітня. Чергова війна за незалежність почалася 1991 року, якщо вже говорити зовсім по-чесному. Активна фаза розпочалася 2014 року. Тому ми не маємо права залишатися осторонь і бути рабами. Наші предки боролися за це століттями, і ми нарешті повинні завершити цю справу логічним кінцем.

– Скільки коштувало створення фільму «Життя на межі»? Хто профінансував виробництво та чи маєте ви зобов’язання повернути інвестиції, а отже, забезпечити перегляди та продажі у всьому світі?

– Коли ми з Павлом повернулися, відкрили компанію «УкрСтрім». У нас працювало досить багато людей, хтось як волонтер, хтось ні. Основні видатки на фільм – це були гроші наших побратимів, людей, які допомагали нам, коли ми ще воювали, спонсори, які забезпечували нас автомобілями й екіпіруванням на фронті, люди, які довіряють нам, як самим собі. Це було під гаслом «Хлопці, ми вам довіряємо, просто розкажіть історію і покажіть її світові». Чим ми, власне, і займаємося. Початковий бюджет був $440 000, але за ті майже три роки він зріс. Я підрахував, що вся праця людей, залучених до створення фільму, оцінюється в $750 000.

Інвестиції в стрічку були безповоротними, тож ми не маємо зобов’язань повертати ці гроші, а відповідно – готові співпрацювати з майданчиками на дуже привабливих для них умовах. Ми не маємо на меті повернути інвестиції або заробити на цьому. Сподіваємося, що це допоможе якомога більшій кількості людей у світі побачити фільм.

– Як ви реалізували співпрацю з іспанським композитором Оскаром Сененом? Чи відчув автор своєрідний дух подій в Україні, у чому особливість його погляду та музики для фільму?

– Композитор – це людина, яка дивиться матеріал і їй цього достатньо. Йому не обов’язково бути на полі бою, щоб це відчути. Нам навпаки була цікава його реакція на побачені кадри і як він це проілюструє нотами. Павло довго працював з Оскаром, ми почали писати музику до фільму десь рік тому. І пів року автор був в активному створенні музики.

– У США та країнах Європи завершується серія закритих показів «Життя на межі» для вищого керівництва, впливовців і decision-makers – що є вашою стратегією посилення відносин між партнерами, чи не так? Як вдалося організувати такі покази у світі, хто з відомих особистостей уже переглянув кіно та про який вплив на їхні рішення ми можемо говорити? 

– Якщо говорити по-чесному, то ми з Павлом зелені в кінобізнесі, особливо в плані розповсюдження відео – це наш дебют. Тому контактів особливо немає, це щоденна ініціатива, контакти через контакти.

Світова прем’єра фільму «Життя на межі» 15 грудня в Берліні та дискусія за участі Оксани Забужко, Олексія Макеєва (посла України у ФРН) і Родеріха Кізеветтера (депутата бундестагу).

Ми організовували багато закритих маленьких показів, бувало для двох, трьох, п’яти людей. І так від людини до людини. Наприклад, у вересні я їздив і показував цей фільм у Мюнхені й у Берліні, де є чудова організація Віче Берлін, вони запросили на показ представників фонду Конрада Аденауера. Усе це абсолютно випадково, можна сказати, везіння. 

Юрій Іванишин дає інтерв'ю міжнародній пресі. Фото надано автором. 

Я докладно не знаю, хто з відомих людей уже подивився, тому що ми розсилали закриті посилання багатьом людям. Можливо, хтось і бачив із відомих людей, тільки я про це не знаю. На закритому показі в Україні був, зокрема, апостольський Нунцій в Україні архиєпископ Вісвалдас Кулбокас,  представник Ватикану. У Берліні були митці, художники, що мають мільйонну аудиторію в соцмережах, вони, вочевидь, популярні інфлуенсери в Європі. 

Афіша стрічки «Життя на межі» у Німеччині. Фото надано автором. 

– 15 грудня в Берліні відбулася світова прем’єра «Життя на межі». Розкажіть, будь ласка, чи повертаються ваші «інвестиції в правду»: які думки звучали під час дискусії опісля, які були несподівані реакції; за чим ви помітили, що фільм досягає мети, а знання іноземців про Україну стають якісними?

– Я стежив за реакцією людей і дуже радий, що вони реагували на фільм так, як ми на це сподівалися. Незважаючи на те що він тривалий і складний для перегляду, у залі була максимальна увага, ніхто не виходив. Те, що я зауважив навколо себе, – люди і плакали, і посміювалися там, де ми закладали військовий гумор. Потім я ще перепитував людей і був вражений тим, що було багато молодої аудиторії, а більшість – німці. Я теж втішений від того. 

Фото зі спецпоказу стрічки «Життя на межі» для офіцерів Бундесверу. Фото надано автором. 

До мене потім підходили люди, казали, надзвичайно важливо, що фільм показує саме цю дистанцію від 2013-го до сьогодні. У Європі часто не розуміють причинно-наслідкових зв'язків. Це те, про що в нашому фільмі розповідається: чому так відбулося, що після чого було, і зрештою глядач сам робить висновок, хто в цьому може бути винний.

Бачимо, у соцмережах є багато відгуків від різних людей, які були на показі. Німецьких експертів вразило, що дискусія після фільму була доволі жорсткою, тобто не було шмарклів, не було якихось лівацьких поглядів. Учасники дискусії сходилися на думці, і я сподіваюся, що фільм частково вніс у це свій вплив, що треба надавати Україні зброю, що Україна повинна виграти, інакше це буде катастрофа для всього світу.

– Ви чітко позиціонуєте, що картина «Життя на межі» спрямована передусім на діалог про Україну з іноземними глядачами. А як ви вважаєте, чи мають українці потребу в такому самому поясненні та як це робити?

– Ми одразу поставили собі за мету, ще 2020 року, коли вирішили робити фільм, що це повинно бути більше на іноземного глядача. І тут питання не в тому, хто розуміє, хто ні. Коли ти робиш фільм і розумієш кінцевого глядача, то ти відповідно будуєш фільм і діалоги, робиш певну драму саме так, щоб вона була зрозуміла іноземному глядачу, бо ментальності різні.

Що зрозуміє українець, не зрозуміють за кордоном. Українці більше в темі, вони знають історію України тощо. Іноземці цього не знають. Ми розуміли, що наша боротьба залежатиме, зокрема, і від світової реакції. Тому ми маємо робити для іноземного глядача, який повинен зрозуміти. Йому потрібно давати додаткові матеріали.

Однозначно, що в Україні є люди, яким варто це подивитися. Уявіть собі, що люди, яким було по 13 років під час Майдану, і вони того не відчували, зараз воюють. Певним категоріям людей теж варто це подивитися для того, аби ще раз скласти цей пазл у своїй голові.

– Яких змін ви зазнали за весь цей час? Ким ви вже не будете?

– Таке враження, що в мене вже якесь четверте життя почалося. Я не пам’ятаю, чим займався до 2000-х, до Майдану. Точніше, щось пам’ятаю, але це вже зовсім інше життя. З 2013 року – це нова епоха, нове розуміння, осмислення. Дуже чітко вималювалося внутрішнє розуміння, що нарешті потрібно бути на сто відсотків правдивим із самим собою. Якщо ти бачиш, що це зло, то маєш сприймати його як зло і говорити про це як про зло, не боятися цього й не ховатися. Бо, тільки якщо ти відкритий до життя, до правдивих фактів, тоді все стає на свої місця і ти відчуваєш повноту життя. Незалежно від того, чи те життя складне або легке, хороше.

Юрій Іванишин. Фото надано автором. 

Насправді на фронті інколи буває легше, ніж у цивільному житті, бо попереду ворог, позаду свої, все зрозуміло:  чорне й біле. А в цивільному житті постійно стикаєшся з нерозумінням від тих людей, які все ж таки шукають багато відтінків сірого, не можуть вирішити, коли ти їм щось показуєш або розповідаєш. Люди вагаються, ніяк не можуть скинути з себе окуляри неправдивості. Варто бути щирим із самим собою, аби побачити все, що коїться у світі.

До речі, перша робоча назва фільму була «Пазли», тобто ми розуміли, що людський мозок не може осягнути тонни інформації: і те, що є в медіапросторі, і те, що насправді відбувається в житті. Особливо якщо зауважувати іще й часовий проміжок, то одна справа, коли ти намагаєшся проаналізувати, що відбулося за останні чотири дні – і це вже складно, треба перечитати масу матеріалів. А зрозуміти, що відбулося за десять років, – це просто анріал. З огляду на те, що половина всієї інформації може бути фейком, неправдою або не до кінця правдою. І люди роблять неправильні висновки.

Це була одна з причин, чому ми вирішили саме так зробити фільм – взяти інформацію з відкритих джерел. Щоб це не сприймалося так, ніби ми придумали це. А обирали матеріали, зняті від першої особи. І складали все в одну картинку.

– Можна сказати, що ваша кінодіяльність інспірована російсько–українською війною, чи не так? Уже плануєте роботу в індустрії після перемоги України? Ваша візія – які теми для кінорозмов з іноземцями та з українцями будуть важливими у поствоєнний час?

Думаю, що ми до кінця війни ще будемо працювати і після перемоги. Однак ми з Павлом зійшлися на такій думці, що ці три роки настільки висмоктали з нас енергію, що буде дуже складно робити зараз подібні проєкти.

Ми коли звільнилися з ЗСУ, почали робити один анімаційний фільм для дітей від двох до п’яти років. Такий гарний український мультик на 24 серії. І я б дуже хотів зайнятися такими проєктами, які б допомагали розповідати у світі про Україну та її історію. Я мрію знімати художні фільми і серіали про постаті України, про наше героїчне минуле. І мультфільм – це не просто те, що ми хочемо. Це те, що потрібно у світі. Бо якщо ви промоніторите ринок мультфільмів, ви зрозумієте, що українського контенту настільки мало, дуже мало.

А діти – наше майбутнє, нам потрібно виховувати дітей, а на чому? Потрібно мати багато–багато різних матеріалів, які українські діти будуть дивитися. А зараз родини повиїжджали за кордон, мільйони дітей за межами України, і їм треба щось розказувати. Тому я б хотів, аби українського контенту було значно більше. І не тільки про війну, а й такого, який розвивав би дітей, історичну пам’ять, креативність, українські таланти. Щоб діти відчували свою приналежність, могли самоідентифікуватися як українці – у всьому світі.

На жаль, наші олігархи поки не будують школи, інститути, музеї. Нам потрібно креативити, продукувати своє. Я часом наводжу приклад, що у Львові досить-таки полюбляють Йосифа, австрійського цісаря. Бо свого часу він будував університет, трамвайні колії, хоч і був загарбником. Але вкладав гроші.

Варто створювати інституційність, мають бути центри сучасного мистецтва, театри, мають будуватися університети, зніматися фільми, будуватися технологічні хаби, що створюватимуть додаткову вартість Україні. Та все це починається з освіти та обов’язково – культури.

Саме культура дає можливість комунікації між людьми та порозуміння. Саме вона вказує, хто я є, що мені далі робити й чому. З культури все починається, те, як нас удома виховують батьки – це теж культура. Подякувати чи ще щось. Елементарні речі, які ми бачимо щодня. А навчаємося цього з дитинства, з першого року. І те, наскільки культурні наші батьки, передається до дітей.