Книжка тижня: «Моє життя» Ґолди Меїр
Мемуари жінки-державниці, яка понад усе вірила в силу людей
Біографічні фільми про видатних політиків, науковців та інших знакових особистостей майже завжди ведуть за собою сплеск популярності книжок про них же. Наприкінці січня в український прокат вийшла стрічка «Ґолда» про видатну державницю, одну із засновниць Ізраїля, уродженку Києва – Ґолду Меїр. Байопік розповідає про дуже важливу подію для країни та політичної кар'єри героїні – початок війни Судного дня, четвертої арабо-ізраїльської війни, яка розгорілася 1973 року. Щоб краще розуміти передумови того, що відбувалося тоді, краще знатися на історії Ізраїля та долях тих, хто будував країну практично з нуля, пропонуємо прочитати мемуари самої Ґолди Меїр.
Бекграунд. Ґолда Меїр обіймала посаду прем'єр-міністра п'ять років – з 1969-го до 1974-го. Це був важкий і дуже важливий період для Ізраїля. Політикиня намагалася вибудувати міцні партнерські стосунки із США та деякими країнами Європи, щоб забезпечити своїй державі гарантії безпеки від нападів Єгипту та його сусідів-союзників. Після війни Судного дня, критики Меїр і звинувачень у недбалості й безвідповідальності, через які ізраїльська армія проґавила початок збройного конфлікту, програних її партією виборів, пані прем'єр-міністр ухвалила рішення піти у відставку. За рік, 1975 року, Ґолда Меїр видала мемуари «Моє життя», які стали бестселером, і не лише в Ізраїлі.
Видавництво: «Наш Формат»
Сюжет. Як і належить мемуарам, книжка «Моє життя» Ґолди Меїр написана у чіткій хронологічній послідовності. Тому спершу бачимо маленьку дівчинку, єврейку, яка народилася у Києві за часів Російської імперії. Одразу зауважимо, що не слід шукати у цій книжці чогось, що було б напряму пов'язано з Україною чи українськістю. Для авторки місце її народження має значення лише з позиції старту, поштовху до змін у житті родини.
Єврейські погроми, які хоч напряму й не торкнулися її, але страшенно налякали ще дитиною, були свідченням того, що євреям слід будувати власну державу, але це Ґолда зрозуміє трохи пізніше. Її тато, талановитий тесляр, так і не зміг обжитися в Києві, тому родина на певний час поїхала до Пінська, а потім вирішила податися до голови родини аж до США.
Меїр яскраво описує, як сильно була здивована багатством цієї країни, добробутом її громадян. Там на плечі юнки, яка понад усе прагнула навчатися, лягла турбота про родинний магазин, який Ґолда ненавиділа.
Та найгіршим було те, що батьки ухвалювали за доньку важливі рішення, прагнучи видати її заміж і забрати зі школи. Тому Ґолда втекла до старшої сестри та його чоловіка, що мешкали в Денвері.
У середовищі їхніх друзів дівчина почала заглиблюватися в історію єврейського народу, більше дізналася про сіонізм і захопилася ідеєю розбудови єврейської держави в Палестині. У Денвері вона познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Морісом.
1921 року подружжя переїхало до Палестини. Кілька частин книжки, які розповідають про цю неймовірну пригоду, є чи не найцікавішими.
Надихнувшись ідеями соціалізму, Ґолда прагнула працювати й жити в кібуці – комуні, де все було спільним, а люди – рівними. Втім «американських євреїв» неохоче приймали в кібуци, бо ті, хто раніше отаборилися на території Палестини, не вірили, що новоприбулі мандрівники впораються зі складними умовами життя.
Ґолда швидко пристосувалася й була щасливою, відчуваючи спільність дій для загального добра: «Я завжди вірила, що кібуц – це єдине місце на землі, де оцінюють, приймають і залучають до участі в житті спільноти не за тим, яку роботу ти можеш робити, і не за тим, наскільки продуктивно працюєш, а за тим, що ти за людина».
Але Моріс, який звик до іншого життя, плекав саме інтелектуальну сторону, не хотів залишатися в кібуці. Тель-Авів, Єрусалим – родина змінювала місця проживання, долала побутові труднощі, сама ж Ґолда паралельно будувала кар'єру громадської, а згодом і політичної діячки.
Переказувати всі етапи багатої біографії Меїр немає сенсу. Її мемуари доволі швидко зміщують фокус з особистої історії на історію становлення держави Ізраїль. У книжці не знайдете одкровень жінки, що розійшлася з коханим чоловіком, але побачите вир почуттів політичної діячки, яку бісила й злила бездіяльність, наприклад, Великої Британії, байдужої до арабо-єврейських війн.
Дістанеться й СРСР, що надавав зброю Єгипту, навчав його військових, щоб ті потім ішли зі зброєю на Ізраїль…
Та попри все тоді ще дуже молода країна вистояла. Чому? На це запитання влучно відповіла Ґолда Меїр, жінка залізної волі й переконань: «Ми дуже маленький народ. Розмір нашої армії непорівнянний із військом країн, які воюють проти нас. У нас нема таких запасів зброї та амуніції, як у них, зате є дві речі, що дають нам перевагу: ми не хочемо воювати – і ми не хочемо помирати».
Вам сподобається, якщо: ви вважаєте, що між історією доволі молодої держави Ізраїль, оточеної агресивними сусідами, та Україною є багато спільного, а також полюбляєте ґрунтовні та неспішні мемуари чи автобіографії, завдяки яким можна зазирнути за лаштунки великої політики.
Вам не сподобається, якщо: ви не цікавитеся міжнародною політикою, не вважаєте за потрібне з'ясовувати, якими є причини сучасних конфліктів, що тягнуться з недалекого минулого, підтримуєте критику Ґолди Меїр або просто полюбляєте динамічні книжки без месіанства та самопожертви їхніх героїв.
Головна причина прочитати: «Нічого в житті не стається просто так, – пише Ґолда Меїр. – Не досить просто вірити, потрібно наполегливо долати перешкоди й боротися, щоб їх усунути». Цю істину вона засвоїла ще на київській кухні, коли заздрила молодшій сестрі, яка отримала порцію каші, а Ґолда – ні. Розповідаючи історію свого життя, у якому були голод, страх, переїзди, спротив батькам, кохання, почуття провини перед власними дітьми й, головне – розуміння своєї місії як представниці єврейського народу, Ґолда Меїр поєднує приватне з державним, політичне з емоційним. Тому її книжка читається як глибоко особиста історія з поправкою на те, що написана вона людиною, яка не мислила себе без діяльності над розбудовою країни.
У тому ж дусі:
Павло Скоропадський «Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918»
Коли пишеш про державних діячів і діячок інших країн, стає трохи образливо за наших, українських, адже деякі з них за масштабами думки й прагненням розбудови власної держави не поступалися іноземним колегам.
Павло Скоропадський – цікава й водночас трагічна постать. Нагадаємо: прагнучи встановити в Україні (яку хитало від зміни влад після більшовицької революції та розпаду Російської імперії) гетьманат, Скоропадський сприяв розвитку науки, освіти, культури та економіки. Не втримавши владу, політик був змушений тікати за кордон і продовжувати діяльність в еміграції.
Книжка його спогадів – чудовий матеріал, який дозволить краще познайомитися зі Скоропадським, зрозуміти хід думок цієї талановитої людини, а головне – провести паралелі між минулим і сьогоденням, щоб вкотре переконатися в тому, що історія дає чимало корисних уроків, головне – хоч інколи їх засвоювати.
Емі Оделл «Анна. Біографія»
Додамо трохи розмаїття – нехай поруч із політиками й державниками опиниться жінка, яка теж має велику владу, але в межах індустрії моди. Йдеться про Анну Вінтур, ікону стилю, легендарну редакторку американського журналу Vogue, який вона очолює з 1988 року.
Попри те що сама героїня не охоче йде на спілкування з пресою, журналістка та редакторка Емі Оделл, зібравши купу даних і спогадів, а також поспілкувавшись з близьким колом Вінтур, змогла створити докладний життєпис героїні, у якому є дитинство у Великій Британії з раптовою загибеллю брата, перша робота в магазині, переїзд до США у прагненні будувати кар'єру, не асоціюючись із зірковим батьком-редактором, коханці, професійні злети й падіння.
З книжки Емі Оделл Анна Вінтур постає цілісною особистістю, лідеркою та бізнесвумен, яка завжди прагнула самореалізації і жодним життєвим обставинам не дозволяла стати в неї на шляху.