Він не вивчав економіку, але змінив напрямок її розвитку, досліджував людей, демонструючи їм їхню нераціональність, й останні свої роки прожив із дружиною кращого друга. У віці 90 років пішов з життя Деніел Канеман – людина, яка створила «поведінкову економіку» – економічну науку через призму психології. Його дослідження вивчаються у всіх провідних бізнес-школах світу, що робить визнання його досягнень не менш значимим, аніж його Нобелівська премія з економіки 2002 року.
Професор Канеман останніми роками працював у Принстонському університеті, розвиваючи науку, яку свого часу саме він і вигадав, назвавши «поведінковою економікою». Фундаментальні роботи із цієї теми були створені Канеманом у 1970-ті роки у співпраці з Амосом Тверські – когнітивним психологом зі Стенфордського університету, який свого часу став новатором у дослідженні людських суджень і процесів ухвалення рішень.
Їхні дослідження, а також наукові (а згодом і популяризаторські) роботи вплинули на безліч, здавалося б, непов’язаних галузей – на кшталт ведення міжнародних політичних перемовин, хибних лікарських практик та оцінювання перспективності молодих бейсболістів.
Професор Тверські помер 1996 року, у 59-річному віці; кількома роками пізніше його дружина Барбара Тверські зійшлася з Деніелем Канеманом.
На противагу традиційному економічному вченню, яке вважає, що людські істоти загалом діють у цілком раціональний спосіб, а всі винятки із цього правила зникають у міру зростання ставок, поведінкова школа базується на дослідженні наріжних ментальних моделей, які можуть впливати на рішення, почасти – з непередбачуваними результатами.
«Його головний посил є надзвичайно важливим. Людський розум, покинутий напризволяще, схильний ухвалювати хибні рішення та системно помилятися. Тому, якщо ми хочемо ухвалювати кращі рішення в особистому та громадському житті, ми мусимо знати все про ці упередження та шукати шляхи їхнього обходу», – прокоментував роботу професора Стівен Пінкер, психолог із Гарварду.
Деніел Канеман виявив і пояснив принцип дії того, що він називав універсальними «упередженнями» мозку. Одним із головних є те, що поведінкові економісти назвали «неприйняттям втрати»: наприклад, чому втрата $100 для нас вдвічі болючіша за задоволення від отримання $100?
Серед безлічі застосувань, теорія неприйняття втрати передбачає, що нерозумно часто перевіряти стан свого інвестиційного портфелю, бо велика кількість неприємного досвіду на ринку акцій призводить до надмірної і зазвичай згубної обережності.
Також теорія неприйняття втрати пояснює, чому гравці (на прикладі гольфістів) демонструють ліпші результати, коли йдуть один в один за рахунком із супротивником. Вони більш зосереджені на ударі, намагаючись не віддати першість опоненту.
М’який та скромний, професор Канеман не лише заохочував сперечатися з його ідеями. Він навіть заручався допомогою противників і колег для їхнього вдосконалення. Коли його питали, кого можна назвати «батьком» поведінкової економіки, Канеман вказував на професора Університету Чикаго Річарда Талера – молодшого на 11 років від нього науковця, якого Канеман у своїй Нобелівській автобіографії називав другим за значимістю однодумцем після Амоса Тверські.
«Я дідусь поведінкової економіки», – у 2016 році визнав професор Канеман.
Його нове вчення не відразу стало поширеним, аж до конференції 1985 року, яка відбулася в бастіоні традиційної економічної думки – Школі Бізнесу ім. Бута при Чиказькому університеті.
Публічна відомість Канемана була заснована на його книжці 2011 року «Мислення швидке та повільне», яка стала бестселером як серед наукових праць, так і бізнес-видань. Нассім Ніколас Талеб – автор «Чорного лебедя», математичний статист і біржовий трейдер, помістив книжку професора поряд із «Багатством націй» Адама Сміта та «Тлумаченням сновидінь» Зигмунда Фрейда.
Професор Єльської школи управління Шейн Фредерік відмітив, що Канеман «допоміг перетворити економіку на по-справжньому поведінкову науку, радше ніж прості математичні вправи з окреслення логічних наслідків припущень, які часто є хибними».
Професор Канеман просував свої ідеї за допомогою приязного стилю письма, використовуючи численні приклади та ілюстрації, які були цікавими й роз’яснювальними як для новачків, так і для професіоналів.
Наприклад, він писав про дослідження, до якого його спонукав Річард Таллер – «ментальний облік». Уявіть, що ви прийшли до театру, де виявили, що загубили квиток або його грошовий еквівалент. Професор дослідив ситуацію і зрозумів, що ті, хто втратив квиток, швидше придбають собі новий якимось коштом, а от ті, хто втратив гроші, найімовірніше, підуть додому.
Талер отримав Нобелівську премію з економіки 2017 року. Канеман 2002-го поділив премію з професором Верноном Смітом з Університету Джорджа Мейсона у Вірджинії. Якби Тверські був живий, премію б Канеман поділив із ним.
Більшість відкриттів професора Канемана базуються на ідеї – яку він не вигадав, а лише структурував і розвинув – про існування двох режимів функціонування мозку: швидкого та інтуїтивного (розумова діяльність, яка притаманна нам від народження, або Система Один), і повільного й аналітичного, що потребує залучення досвіду та вимагає зусиль (Система Два).
Інші науковці персоніфікували ці режими як Екони (раціональні, аналітичні люди) та Гумани (емоційні, імпульсивні та схильні до несвідомих розумових упереджень, а також нерозумної довіри до сумнівних емпіричних правил). Професори Канеман і Тверські називали такі правила «еврістикою». Зокрема це «ефект гало» – спостерігаючи за людиною з однією гарною рисою, спостерігач зважає на інші позитивні риси, яких насправді немає.
«До Канемана та Тверські люди, які міркували над соціальними проблемами та людською поведінкою, вважали, що ми в більшості є раціональними агентами. Вони думали, що люди контролюють найважливіші частини свого мислення. Вони враховували, що люди переважно схильні до максимізації користі, а будь-які відхилення пояснювали тим, що любов або страх вплинули на судження.
А професори Канеман і Тверські сформували інше бачення людської природи. Ми – гравці у грі, яку не розуміємо. Більша частина нашого мислення знаходиться поза контролем свідомості. Наші упередження нерідко змушують нас хотіти поганого. Наші упередження та згадки є вивертливими, особливо коли йдеться про наші розумові стани. Наша воля не є вільною. Ми менше контролюємо себе, аніж вважаємо», – пояснював поведінкову економіку колумніст Times Девід Брукс.
Деніел Канеман народився 5 березня 1934 року в родині литовських євреїв, які емігрували до Франції на початку 1920-х. Після захоплення Франції нацистською Німеччиною Деніел, як і інші євреї, був змушений носити зірку Давида на одязі. Його батько, головний розробник на хімічному заводі, був схоплений і вивезений на залізничну станцію для депортації до концтабору, але потім був звільнений за таємничих обставин. Після цього родина переїхала до Центральної Франції, де переховувалася в переробленому курнику.
Батько Деніела помер незадовго до Дня відкриття другого фронту, у червні 1944 року, і восьмикласник Деніел із сестрою Руфь і матір’ю Рахель були переміщені до британської Палестини.
Він закінчив Єрусалимський університет за спеціальністю «психологія», завершивши курс за два роки. 1954 року, після утворення держави Ізраїль потрапив до лав Армії оборони Ізраїлю в чині молодшого лейтенанту. Роком пізніше, уже як керівник підрозділу, був переведений до психологічної служби, де проводив оцінювальні співбесіди з кандидатами на офіцерські курси.
Здатність служби прогнозувати результати була настільки незадовільною, що Канеман вигадав термін «ілюзія справжності», який пояснював надмірну впевненість однієї людини у слушності суджень іншої. Двома десятиріччями пізніше ця «ілюзія» стане одним із найбільш поширених елементів психологічної літератури.
В Ізраїлі він одружився з Ірою Каан, і незабаром подружжя переїхало до Берклі, до Каліфорнійського університету. Там він здобув ступінь доктора філософії (Ph.D.) з психології. У 1961–1977 роках Канеман викладав психологію в Єврейському університеті, на ті ж часи припало і його розлучення.
У 1978 році Канеман вдруге одружився з британської психологінею Анне Трайсман, яка поділяла його зацікавленість дослідженнями уваги – предмету його інтересу на початкових стадіях формування поведінкової економіки. Вони вдвох очолювали лабораторію та писали спільні роботи. У 2013 році її було нагороджено Національною медаллю за науку від президента Барака Обами. Анне Трайсман пішла з життя 2018 року.
Під час перебування в Ізраїлі Деніел Канеман розробляв навчальний курс для льотних інструкторів ВПС, коли «отримав найбільше задоволення від «євріка!» за усю свою кар’єру», як він згодом напише в автобіографічному есеї для Нобелівського комітету.
Спочатку він наполягав на традиційному підході, що похвала ефективніша за покарання. Проте більш досвідчені колеги вказали йому на помилку:
«Часто я хвалив кадетів-пілотів за чітке виконання льотних маневрів, і назагал вони за наступної спроби показували гірші результати. З іншого боку, я кричав на кадетів за погане виконання – і наступного разу вони поралися краще. Тож не кажіть більше, що схвалення діє, а покарання – ні».
Колеги наполягали та змогли переконати Канемана, що статистично люди можуть бути в чомусь кращими, а в чомусь – гіршими, проте згодом вони регресують до посередніх значень.
«Це була радісна мить, коли я дізнався важливу істину про цей світ. Оскільки ми схильні винагороджувати інших за гарну справу й карати – за погану та оскільки існує регресія до середнього, то створюються такі умови, що статистично нас карають за винагороду інших і винагороджують за їхнє покарання», – згадував Канеман.
Найпродуктивніші роки його співпраці з професором Тверські припали на 1971–1981 роки: «Амос і я поділяли диво спільного володіння гускою, що несе золоті яйця – спільного розуму, який був більшим за наші окремі мізки».
Одним із результатів їхньої співпраці стало відкриття, що надмірна впевненість у поєднанні з оптимізмом є надзвичайно поширеним упередженням, яке змушує людей думати, що війни можна швидко виграти та що будівельні проєкти будуть завершені в межах бюджету. Але професор Канеман і професор Тверські вважали таку упередженість необхідною для функціонування капіталізму.
Північноамериканська кар’єра професора Канемана проходила в Університеті Британської Колумбії та Берклі, після чого він 1993 року осів у Принстонському університеті.
2021-го, у співавторстві з Кассом Санстейном та Олів’є Сібоні, він написав кнжку «Шум: Хибність людських суджень». Вона наводить приклади надзвичайного варіювання людських думок навіть в експертному колі та ілюструє це прикладами з юридичної практики, страхових внесків, медичних діагнозів, бізнес-рішень і численних аспектів життя.
Це варіювання залежить від прогнозованих упереджень – наприклад, якийсь суддя завжди більш суворо карає чорних злочинців – які автори називають «шумом»: менш передбачувані рішення є результатом «небажаної мінливості суджень». В одному з прикладів автори доводять, що лікарі більш схильні призначати онкологічний скрінінг пацієнтам, яких приймають на початку дня, аніж вечірнім відвідувачам.
Книжка, як і інші його доробки, стала продовженням пожиттєвого пошуку професора Канемана відповідей на запитання про те, як працює людський мозок: як ментальні процеси призводять до ухвалення людьми рішень і які судження допомагають їм орієнтуватися в навколишньому світі. Наприкінці життя він визнавав, що в цій галузі ще багато має бути зроблено.
В інтерв'ю за 2021 рік він сказав: «Якби я починав свою кар'єру зараз, я б обирав між штучним інтелектом і нейронауками, бо зараз це – найкращі можливості дослідити людську природу».