Superhumans Center, БФ Сергія Притули, Zagoriy Foundation та Клопотенко: про донати, (не)довіру суспільства, конкуренцію між фондами та хейт у соцмережах
І про те, яким є місце держави у всій цій історії
Як благодійні фонди зараз взаємодіють із державою? Що їхні представники думають про конкуренцію між організаціями? Як реагують на хейт? Навіщо необхідні нові підходи до фандрейзингу? Як держава повинна допомагати? Та чи має насправді це робити? Про це й багато іншого розповіли спікери Mind Invest Summit 2024 – конференції для інвесторів, підприємців, команд стартапів і всіх, хто серйозно розглядає Україну та її активи як об’єкти інвестування. Mind занотував найцікавіші факти та цитати.
Ольга Руднєва, CEO та співзасновниця Superhumans Center:
«Якщо хтось вам не дає кошти, то це не їх проблема, а ваша. Це ви погано продаєте свій проєкт»
Коли створювали Superhumans Center – розуміли, що не здужаємо надати послуги всім, хто їх потребує. В Україні 50 000 людей, які втратили більше ніж 60 000 кінцівок. Тож завдання було створити модель, яку можна буде надалі масштабувати, прийти з операційкою в реабілітаційні центри.
Часто розповідаю історію нашого пацієнта Олексія Тюніна, який втратив кінцівку. Коли він виписувався, сказав: «Дякую, що у вас тут так усе круто. Це саме та Україна, за яку я воював. За цю Україну я втратив частину свого здоров'я». Наша мета, щоб такий рівень послуг був у всіх медичних закладах. Хочемо сказати: «Дивіться, наша послуга не є дорожчою, ніж державна. Її можна масштабувати, можемо зайти в операційку й допомогти вибудувати процеси».
Усе, що ми робимо, координуємо з державою. Дуже плідно співпрацюємо з Міністерством охорони здоров'я. Бувають складнощі, але живемо життям наших «суперів». Не бачу якогось трешу, який несеться навколо мене. Часто називаю Superhumans – помилкою того, хто вижив. Усі наші пацієнти не мали б бути живими, але вони живуть.
До мене приходять люди у колісному кріслі, які втратили кінцівки, через три дні вони йдуть мені назустріч [на протезах] і обіймають. Це на межі з дивом. Я 18 років свого життя віддала благодійності. Результати приходять доволі довго. Ти працюєш, змінюєш щось навколо себе – і тільки через 5–10 років відбуваються зрушення. Зараз у Superhumans бачимо результати через тиждень нашої роботи. Людина, яка не могла ходити, сьогодні йде. Вірю, що наші захисники та волонтери – нові зірки.
Мені все одно на хейт. У мене обмежена кількість ресурсу: 24 години та 7 днів. Пережила хвилю хейту на початку війни. Хейтили, що я ніби кинула свого чоловіка й поїхала перебирати гуманітарку в Польщу. Навіщо людина в здоровому глузді поїде перебирати гуманітарку? Потім писали, що замість того, щоб підтримувати чоловіка в Україні, я сиджу в Польщі. Було боляче, але тепер я роблю свій вибір кожного дня. Можу витратити свій ресурс на те, що буду читати коментарі, відчувати злість, або можу сфокусуватися на своїх пацієнтах. Вибираю друге. Якщо вони виходять щасливі – то і я щаслива.
Є така думка, що фонди конкурують за гроші. Мені завжди кумедно це слухати, бо насправді грошей достатньо. Якщо хтось вам не дає кошти, то це не їх проблема, а ваша. Це ви погано продаєте свій проєкт.
Нема сенсу конкурувати за гроші. Нам ще кажуть про конкуренцію за пацієнта. Втім він може обрати собі той центр, або ту послугу, яка йому краща. Пацієнт не дурний: йде туди, де йому ліпше. Якщо до вас не приходить клієнт, то ваші послуги нікому не потрібні, вони погані. Тоді, звісно, хочеться когось звинуватити, але, напевно, можна вийти й на самого себе.
Коли в нас є проблеми, то йдемо і говоримо про це. Зайшли в реконструктивну хірургію обличчя. Виявилося, що в Україні немає такої спеціалізації як щелепно-лицеві хірурги. У нас це роблять дантисти. Наших найкращих хірургів, які роблять реконструкцію обличчя, іноземці не пускають до столу, бо робимо пересадку клаптя – з ноги переноситься на обличчя.
Ми прийшли і сказали Міністерству охорони здоров'я, що є колізії. Створили робочу групу, вирішуємо, перевчаємо. Та сама проблема була з навчанням протезистів. Немає в Україні спеціальності «протезист». Зараз Львівський політех почав їх навчати. Тобто ти бачиш проблему, ідентифікуєш її та вирішуєш на рівні проєкту: приходиш і пропонуєш рішення.
Сергій Притула, волонтер, громадський діяч, засновник БФ Сергія Притули:
«Якщо хтось говорить про конкуренцію між фондами – відійдіть, будь ласка, від цієї людини»
Мені б хотілося, щоб держава трошки більше переймалася майбутнім. Успішні моделі, які їй пропонує середовище з благодійних фондів, громадських організацій, волонтерських рухів потрібно масштабувати. Модель Superhumans можна масштабувати.
З-під крила фонду менше ніж два роки тому вийшов потужний проєкт «Центри готовності цивільних». У липні-серпні 2022 року помітили, що в суспільстві є запит на здобуття знань у військовій чи навколо військової галузі. Пропозиція в регіонах була майже відсутня, тим більше на рівні держави. Тому створили ці центри. Станом на сьогодні їх працює 87 у 20 областях України. Понад 50 000 людей пройшли курси та тренінги. Вийшли вже давно за межі обласних центрів і працюємо по територіальних громадах у різних областях.
Чому більш ніж два роки повномасштабного вторгнення держава не спромоглася на створення подібної мережі навчальних центрів, де люди могли б здобувати знання з домедичної допомоги, стрілецької справи, мінно-вибухової, військової топографії? Відповіді на це запитання у мене немає.
З державним ресурсом за такий самий строк можна було пропустити 5 мільйонів осіб, а не 50 000. Проте мені гріх нарікати, тому що фонд ніколи не зміг би працювати в таких промислових масштабах, якби не було тісної комунікації з державними інститутами. У нас прийнято завжди ганьбити чиновників. Я хочу їм подякувати. Не обходимося без постійних консультацій, на зв'язку з Нацбанком і низкою міністерств. Обираючи з двох варіантів: огульна публічна критика за бездіяльність чи конструктивний діалог, обираємо другий варіант.
Фонд родини Загорій кілька років тому провів глибинні дослідження комунікації українського суспільства та волонтерського руху. 10% людей припиняють донатити повністю, якщо чують, що волонтерські ініціативи або благодійні фонди підозрюються в махінаціях, нецільовому використанні коштів та шахрайстві. Ще 18% мінімізують свій донат до того рівня, що, якщо раптом хтось вкраде, не буде шкода цих коштів.
Відстоюйте тверезе мислення. Пам'ятайте, що держава не може закрити всі потреби українських військових чи цивільних. Навіть спільно з нашими партнерами, які виділяють десятки мільярдів доларів, це неможливо. Ніколи українські волонтери за бюджетами свої допомоги не зрівняються із союзниками чи з державним бюджетом. Але в нас є величезна перевага – мобільність. Ми менш бюрократизовані, наша логістика максимально швидка. Тому маєте можливість – донатьте.
У 2014 році я почав волонтерити в інтересах українських військових. Тоді вперше почув, що піарюсь на військових. З 2022-го ці голоси лунають усе гучніше. У мене тільки одне прохання: якщо так, піармося разом. Якщо від цього матиме користь український військовий чи цивільний, який постраждав, то робитимо це.
У нас купа спільних проєктів з великим бізнесом: WOG, Uklon, ROZETKA, «Новою Поштою» тощо. Отримуємо підписання сертифіката кінцевого споживача для допомоги військовим на рівні командування сил логістики чи Міністерства оборони. Укладаємо міжнародні угоди з нашими донорами. Вибиваємо ліцензії з Держдепартаменту США.
На тлі всього цього рандомний «Альоша» заходить до мене в коментарі у фейсбуці і пише, що Притула – поганий. Скажіть, будь ласка, а чи мені не все одно на те, що він пише? Я його забанив і пішов далі. Тому не турбуйтесь про нашу менталку, турбуйтеся про те, як з нами співпрацювати. У великих системних організацій завжди є пропозиція до вас. Ми завжди шукаємо нові партнерства.
Якщо тільки чуєте, що хтось говорить про конкуренцію між фондами, відійдіть, будь ласка, від цієї людини. Це питання, в основі якого лежить абсолютно неправильне сприйняття волонтерства.
Волонтерський рух – це синергія, а не конкуренція. Якщо приходите у волонтерство з метою виграти у колег по цеху, то ви зайва людина у цій царині. Не можуть волонтери між собою мірятися, хто зробив більше. Усі по один бік барикади, де з іншої сторони – наш спільний ворог.
За всі роки існування нашого фонду ви не побачите жодної критики в бік інших. Чи помиляються волонтери? Безперечно! Ніхто не народжувався волонтером, але в цьому й полягає природа синергії, взаємопідтримки, взаємодопомоги та спільної праці на перемогу. Маємо десятки прикладів успішної співпраці з різними фондами як в Україні, так і за її межами.
Діяльність нашого фонду регулюється законом про благодійні організації та благодійну діяльність. Це трошки інша історія, аніж волонтерство фізичних осіб. Тобто в нас є правила гри.
Правила гри волонтерів і держави по сьогодні не нормалізовані. Хоча в Україні є закон про волонтерство, але він писався за часів Януковича під Євро-2012 і не мав на увазі військове волонтерство. Ініціативна група у складі декількох фондів мала кілька ітерацій зустрічей з українським парламентом, туди запрошували представників Мінфіну, Мінекономіки, Нацполу, НБУ. Намагалися битися не так за себе, бо в нас є законодавство, яке регулює нашу діяльність, а за того хлопця-дівчину, які бусом везуть допомогу нашим військовим. Проблема українського волонтерського руху в тому, що він масовий, але дуже погано координований.
Український волонтерський рух не має певної суб'єктності, щоб вести діалог із державою. Волонтерів багато, вони розрізнені й важко піддаються консолідації, хоча у всіх спільна мета. Тоді держава починає виказувати зі свого боку пропозиції, і зазвичай вони зустрічаються дуже ворожо.
Держава кожну людину в країні сприймає крізь призму цифр. Якщо на вашу картку регулярно «капають» якісь гроші, держава не знає, чи ви волонтер і збираєте на мавік, чи маєте пересувну кав'ярню й обходите сплату податків. Вам просто кидають на картку гроші за лавандовий раф. І тоді держава каже: «Друже, якщо ти не хочеш мати зі мною клопотів, то зайди в податкову і запишися в реєстр волонтерів». Він існує в нашій країні з 2014 року. На що людина відповідає: «Ні, я того не хочу, бо потім держава мене першим «розіграє».
Але якщо хочемо чогось від держави, то повинні пропонувати щось. Це має бути двосторонній діалог. Тому об'єднуймося, робімо пропозиції. І держава буде на них відповідати та законодавчо регулювати. Інакше це не працює.
Євген Клопотенко, шеф-кухар, бізнесмен, громадський активіст:
«Усі збори, які я починав, були не дуже ефективними. Така ситуація змушувала створювати нові підходи до фандрейзингу»
Багато людей мене бачать по-різному: одні вважають, що я кухар, інші, що я роблю погане харчування, треті бачать, що я виступаю та когось розважаю. Коли роблю збори, то люди не розуміють, чому саме я збираю кошти. Наприклад, Сергію Притулі вони довіряють, а мені – ні. Усі збори, які я починав, були не дуже ефективними. Така ситуація змушувала створювати нові підходи до фандрейзингу. Починаючи з 50 званих вечер за кордоном до абсолютної зміни підходів. Зрозумів, що я хочу збирати більше. Що мені для цього треба зробити?
Придумав створити компанію, яка зайде в ритейл. Розробляємо її протягом восьми місяців, скоро анонсуємо старт проєкту. Збираємося використовувати все, що вироблено в Україні, продавати будемо відразу на наших платформах. Щоб до 40% податків, як каже Мінекономіки, лишалися в Україні.
Частину прибутків, які генеруватиме компанія, віддаватимемо на потреби армії. Якщо я не можу словами людей заохотити донатити, то я можу виготовити продукт. Уявімо, що ми створимо борщ. Клієнти будуть його купувати, бо довіряють мені як кухарю. Прийшлося створити таку схему, бо, якщо ти постійно не говориш про військові теми, українці тобі несильно довіряють.
До мене підходять три типи людей. Одним важливо лише сфотографуватися, інші хочуть, щоб моє лице допомогло продати їхній продукт. Треті – найбільш ефективні, намагаються знайти співпрацю на більш глибинному рівні, створити новий продукт або соціальний проєкт.
Наприклад, до мене підходив власник «Файні льоди». Зустрілися місяць назад і виробили борщ. З нього зробили морозиво і почали продавати. Усі кошти від продажу йшли на дрони. Русня запостила в себе це. Наші журналісти почали звертатися до співвласників за коментарями, що дало нову хвилю продажів, а це – буст донатів на армію.
Тому, коли люди підходять до мене з пропозиціями щодо співпраці, намагаюся робити все, що в моїх силах. І, якщо моє лице можна гарно кудись приклеїть, воно зробить трішечки соціальності, то я – за.
Перший раз із величезним хейтом стикнувся на телебаченні. Потім почав робити реформу харчування. Пам’ятаю: перше вересня, хотів привітати із цим днем, пишу пост. Перший коментар: «Засунь собі цей чебрець якомога далі». І думаю: «О, реформа почалася». Для мене хейт – форма зчитування інформації, яку збираю та аналізую. Може щось треба поправити, покласти або менше чебрецю, або більше.
Треба створювати законодавче регулювання волонтерської діяльності. П’ять років тому спілкувався з паном Кулебою (Дмитро Кулеба, міністр закордонних справ України. – Mind). Він сказав таку думку: державотворення – процес, який ніколи не починається і ніколи не закінчується. Треба створювати закони, щоб ми відповідали викликам, які є зараз.
Катерина Загорій, співзасновниця бюро соціальних проєктів Zagoriy Foundation та директорка ради директорів фармацевтичної компанії «Дарниця»:
«Важливо, щоб тут не літали ракети; тому купуємо зброю, донатимо. Це раціональний комерційний підхід»
Не витягаємо гроші з людей, а вкладаємо свої. Але коли бачимо можливості, куди треба їх влити, то демонструємо, які існують потреби.
Наш перехід від Радянського Союзу до Незалежної України закінчився зламом тієї системи, що не працювала. Почали створювати абсолютно нову систему соціальних процесів, де не все має робити держава. Держава в першу чергу опирається на громадян. Усе, що відбувається зараз, залежить від того, що ми зробили 5–10 років тому.
Компанії «Дарниця» важливо, що відбувається в Україні. Тому що інакше наші ліки просто нікому не будуть потрібні, а нічого іншого наразі робити ми не вміємо. Тому важливо, щоб тут були люди, щоб не літали ракети. Саме тому купуємо зброю, донатимо, займаємося військовими проєктами. Це раціональний комерційний підхід. Бо ніхто за нас не зробить так, щоб компанія працювала. Це відома корпоративно-соціальна відповідальність, яка допомагає продавати свій продукт. Вона про те, від чого залежить моє завтра.
Як зробити так, щоб тобі повірили інші люди? Треба наростити довіру та показати прозорість процесу. Один із наших проєктів «Центр соціалізації тварин» фінансуємо самостійно. Тварини зазвичай з деокупованих територій потребують найбільше людей. Вони вчаться ходити в ветеринарні клініки, перебувати на вокзалах, їздити в метро, підійматися сходами. Лікуємо їх та протезуємо. І шукаємо для них своїх людей. Просимо репости в соцмережах. Люди це побачать і знайдуть свою тваринку.
Тобто ця довіра перетвориться на інтерес тих, хто цього потребує. У першу чергу необхідно вірити в те, що ти робиш, показати цю можливість. Дослідження, про яке говорив Сергій, повторимо вже цього року. Побачимо нові цифри, подивимося, як вони зміняться.