Притягнення директорів до матеріальної відповідальності за порушення принципів корпоративного управління (аналогічних фідуціарним обов'язкам посадових осіб компанії) в Україні стартувало нещодавно. Однак на тлі наростаючої економічної кризи в зв'язку з пандемією COVID-19 ця практика отримала певний імпульс для розвитку. Юристи прогнозують, що незабаром подібних справ в українських судах побільшає.
На жаль, сьогодні подібним категоріям спорів усе ще не вистачає системного підходу. Для його впровадження необхідно, щоб у судах накопичилася достатня кількість рішень. Але поки цього не сталося, адвокати мають робити все необхідне для популяризації даного правового інституту в Україні, звертати увагу суддів на відповідні інструменти, і, звісно ж, запозичувати досвід, сформований в інших юрисдикціях. На що можна спиратися, спеціально для Mind пояснює експерт з корпоративного права Юлія Курило.
Національне законодавство не містить достатньої кількості роз'яснень, що дають відповіді на ключові питання: як визначити наявність ознак порушення принципів корпоративного управління в діях директора? Яким чином відокремити ці дії від нормального господарського ризику?
Цивільний та Господарський кодекси України детально не визначають, що являють собою обов'язки директорів і яким чином принципи корпоративного управління обмежують свободу розсуду при ухваленні управлінських рішень. Існують загальні норми про те, що директор компанії або посадова особа в своїй роботі діють виходячи з принципу розумності, сумлінності та недопущення конфліктів інтересів.
Однак на практиці ці принципи не знаходять своєї дефініції. Простими словами: якщо суд встановлює порушення принципів корпоративного управління, то не пише в своєму рішенні, який саме принцип порушено, а просто посилається на загальні норми законодавства. Практикуючим юристами доводиться лише здогадуватися, що саме суд вважає порушенням принципу розумності, а що – сумлінності. І які дії розглядає як пов'язані з конфліктом інтересів.
Дещо докладніше про зміст принципів і обов'язків посадових осіб пише НКЦПФР: згідно з Принципами корпоративного управління акціонерних товариств (що мають рекомендаційний характер) дії директора є розумними, якщо відбуваються в межах повноважень, відповідають статуту компанії та вимогам закону. А також – демонструють належний рівень уваги й обачності, яка очікується від директора у відповідній ситуації.
Принцип сумлінності говорить про заборону використовувати свої повноваження проти інтересів компанії. Також є пряма вказівка утримуватися від дій, які б шкодили репутації компанії.
Принцип недопущення конфлікту інтересів полягає у забороні отримувати вигоду від вчинення будь-яких дій від імені компанії, а також використовувати майно компанії у власних інтересах. Так само як і використовувати в своїх цілях інформацію компанії з обмеженим доступом.
Подібні відомості про підстави для стягнення з директорів матеріальної відповідальності українським юристам доводиться «збирати по крихтах» з різних нормативних джерел. Переважно – актів рекомендаційного характеру. Інша справа – за кордоном, де відповідні нормативи і практика почали розвиватися значно раніше.
В якості наочного прикладу можна навести Іспанію. Практика Верховного суду цієї країни в питанні фідуціарної відповідальності бере свій початок ще з 70-80-х років минулого століття. Тому до теперішнього часу всі обов'язки директорів, їх функції та трактування чітко прописані в законі. А того, чого немає в законах – є в судових рішеннях. Тому простору для фантазії у місцевих юристів залишається не так вже й багато.
В іспанському законодавстві для директорів закріплені три основних обов'язки:
Від цих питань надалі й відштовхується все законодавство і судова практика.
Обов'язок турботи. Директори іспанських компаній повинні виконувати обов'язки відповідно до закону та статуту підприємства, з ретельністю «упорядкованого» бізнесмена, беручи до уваги характер посади і функції, покладені на кожного з них. Керівники повинні мати адекватну відданість справі та вживати необхідних заходів для розумного управління і контролю.
При виконанні своїх функцій директор зобов'язаний вимагати і має повне право отримувати від компанії адекватну та необхідну інформацію, яка слугуватиме йому для виконання його зобов'язань.
З практичної точки зору директор має бути залучений і правильно поінформований про фінансове становище компанії і дотримання юридичних зобов'язань:
«Обов'язок лояльності» також закріплена в законі. Згідно з ним, директор повинен діяти як вірний представник, сумлінно і в кращих інтересах бізнесу.
І при цьому закон відразу ж встановлює покарання за недотримання цього обов'язку – не лише відшкодування шкоди, а й повернення компанії всього необґрунтованого збагачення, яке директор міг отримати внаслідок невиконання такого обов'язку.
Однак і цим законодавчі вимоги не обмежуються. Затверджено повний список того, які саме обов'язки включає обов’язок лояльності:
Конфлікт інтересів – больова точка фідуціарних зобов'язань і виникає з обов'язку вірності директора. Його конкретні пункти також закріплені в законі:
Вищезазначені положення також застосовуватимуться в тому випадку, якщо виконавцем заборонених дій є не сам директор, а особа, пов'язана з ним. У будь-якому випадку менеджери мають повідомити інших директорів, раду директорів і загальні збори акціонерів про наявність будь-якої конфліктної ситуації – прямої або опосередкованої – щодо інтересів компанії.
Спочатку судова практика в Іспанії говорила про те, що громадянська відповідальність виникає при порушенні закону, статуту та органічних обов'язків. Однак поступово, зі зміною закону про комерційні компанії, всі допустимі органічні обов'язки директорів були закріплені в нормативних актах.
Тому сьогодні, що б не порушив менеджер в Іспанії – в результаті він порушує норми закону країни або статуту компанії. А при порушенні таких норм діє презумпція винності директора. Тобто, визнається, що дії вчинені не через недбальство, а з умислом.
Як бачимо, практика персоналізації відповідальності посадових осіб у бізнесі не є суто українським винаходом. Вона благополучно і досить давно застосовується не лише в країнах з англосаксонською правовою системою, де фідуціарні обов'язки посадових осіб формувалися століттями та закріплені в прецедентах. Поширена ця практика і в країнах романо-германського права, де інститути персональної відповідальності директорів отримали свій розвиток завдяки законодавцям.