Почнемо з останнього питання. На сьогодні тема національної ідеї збурює в нашому суспільстві доволі полярні думки. Дехто вважає, що українці вже відбулися як політична нація, а отже, історична рефлексія не є актуальною, а є деструктивною, отже, суспільству слід зосередитися на розбудові майбутнього, насамперед економічного. Інші вважають, що українська політична нація лише в процесі свого формування, тому українці ще мусять віднайти чи створити свою національну ідею як універсальний об’єднавчий фактор. То що ж таке бути українцем / українкою, у чому полягає смислова війна з ворогом і до чого тут національна ідея, поділився роздумами з Mind адвокат, керуючий юрист МЮФ Кінстеллар Данило Волковецький.
У сприйнятті багатьох людей національна ідея – це певне гасло, яке резонує з кожним українцем, оскільки відображає спільні цінності нації або спільне бачення майбутнього. Відповідно, якщо на думку миттєво не спадає таке гасло, прихильники першого підходу скажуть, що національної ідеї в нас немає, але й не потрібно робити з цього проблему. Прихильники другого – скажуть, що гасло потрібно сформулювати (хоча наразі це так і не вдалося, що насправді є певною проблемою).
Національна ідея – це усвідомлення спільнотою свого місця у світі. «Усвідомлювати» – розуміти сенс, осмислювати певні явища. Це дуже конкретний процес, який дає конкретні результати (вироблення певних ціннісних і навіть світоглядних установок) з практичним утіленням, оскільки такі установки неодмінно стають основою поведінки. Тобто національна ідея – це не концепція, проєкт чи загальні уявлення, а доволі конкретна матерія.
Щодо спільноти, вона може бути такою, що лише почала усвідомлювати свою ідентичність і перебуває на шляху трансформації до політичної нації або, власне, є політичною нацією. Національна ідея є невіддільною частиною політичної нації. Якщо національна ідея вичерпала себе, це означає, що конкретна нація втратила свою актуальність як об’єднання.
Читайте також: Три сценарії закінчення війни в Україні: один нереалістичний і два компромісні
Найцікавіша частина нашого визначення – це місце нації у світі. Передусім окреме місце у світі передбачає відчуття окремішності (чітких ознак, які відрізняють націю від інших і породжують сприйняття «ми – вони») і, як наслідок, бажання жити за своїми правилами як такими, що найбільше відображають природу та потреби тих, хто ці правила виконує. Окреме місце у світі має не лише внутрішній (особистісний) прояв – жити за своїми правилами, а й зовнішній – співіснувати з навколишнім світом, що передбачає обмін матеріальними та нематеріальними цінностями.
Місце нації у світі обумовлюється тим, як нація себе самоусвідомлює і які активні дії вчиняє всередині спільноти та у взаємодії з іншими спільнотами. Основним активним гравцем у процесі становлення нації є саме суспільство, яке прагне цього. Отже, чинники, що впливають на самоусвідомлення нації, – це насамперед цінності: мова, історія, культура та традиції. Саме сукупність цих чинників відображає суть / природу нації.
Розуміючи суть нашої нації, ми зможемо визначити та пояснити нашу істинну мету та прагнення, інакше кажучи, сенс існування української нації.
Важливо розуміти, що національна ідея загалом складається з двох рівнів – історичного та перспективного. Історичний – це розуміння спільного минулого, перспективний – бачення спільного майбутнього.
Читайте також: Mind Nominations 2022: здобутки, поразки, провали та прориви року. Ч. 5. Українська культура
У чому полягає історичний складник національної ідеї? Як було згадано вище – це мова, історія, традиції та культура. Це народні пісні, казки, перекази, міфи, колядки, щедрівки, прислів’я, жарти, які передавалися з покоління в покоління й безперечно відображають саме спільне сприйняття нашими пращурами тих чи інших явищ. Письменники, художники, співаки, драматурги та інші діячі культури були не лише носіями національної ідеї, а й тими обраними представниками свого народу, яким вдалося матеріалізувати або передати її в певній формі (твір, картина, мелодія, пісня). Саме тому українські народні казки, мелодії українських композиторів, вірші українських поетів, незалежно від часу та епохи їх створення, є для нас рідними, зрозумілими й такими, що здатні пробудити найщиріші переживання.
Щодо мови, то, окрім того, що це найбільш явний ідентифікатор належності до певного народу, вона є найефективнішим інструментом передачі національної ідеї. Адже як можна передати переживання, закладені в українських казках, піснях чи віршах, не українською мовою? У кращому разі це буде переклад, обмежений баченням перекладача й особливостями мови, на яку перекладають.
Виходить, для того щоб «усвідомити» історичний рівень національної ідеї, необхідно знати свою мову, історію, культуру та традиції. Ось тут у нас, я б сказав, починаються фундаментальні проблеми. І питання не лише і не стільки в мові (якраз із мовою насправді ситуація чи не найкраща), а в тому, що ми не знаємо й не розуміємо власної історії. Зовсім!
До прикладу, що відбувалося на наших землях після занепаду Київської Русі до появи козацької держави (між іншим, це приблизно 300 років тому)? Що таке козацька держава – це Військо Запорозьке чи Гетьманщина? Чи правильно називати війну русинів, які проживали на територіях, що після розпаду Русі входили до складу Речі Посполитої й на боці кого воювало з Річчю Посполитою вже на той час автономне утворення Військо Запорозьке, козацьким повстанням проти польської шляхти? Якщо московія проголосила себе «Росією» і прямою спадкоємицею Русі лише в 1721 році, чим насправді була ця держава та її народ? Що таке «Руська трійця», Кирило-Мефодіївське товариство та «Просвіта» і яку роль вони відіграли у процесі становлення української політичної нації?
Причина незнання нами історії досить проста – наша справжня історія ще не досліджена та не написана. Попри те, що за останні роки зроблено чимало історичних досліджень, які докорінно перевертають розуміння цілих історичних періодів нашої історії, їх досі недостатньо для відтворення повної картини, бо бракує повного та всебічного дослідження й систематизації.
Для початку необхідно зібрати всі історичні матеріали, які доступні в бібліотеках та архівах Туреччини, Швеції, Австрії, Німеччини, Польщі, Франції, Литви про Україну та осмислити їх саме в українському контексті.
Біда полягає в тому, що до сьогодні наша історія базується на наративах, написаних ворожими елітами з метою створення викривленої реальності. Починаючи від «братніх народів», «малоросів», «окраїни», «вигаданої мови», «проєкту Варшави, Відня чи Берліну» і закінчуючи «сільською культурою» та «неспроможною державою», яка нічого не варта без «старшого брата». Важливо розуміти, що це не питання оцінки історичних фактів (наприклад, різні етнічні групи можуть мати різний погляд на ті самі події). Ці наративи загалом не мають нічого спільного з об’єктивністю чи історією. Це банальне переписування історії України шляхом перекручування або замовчування певних подій, використання окремих фрагментів для спотворення цілого чи вигадування подій, яких не було. Інструментів для цього безліч.
Тобто з чого варто почати та що є найвищим пріоритетом – це написання української історії України, а не просто історії про Україну. Історію як історико-культурну спадщину загалом. Також це історія не лише людей, які жили виключно на території України, а й тих, які тут народилися (отримали основи, які однозначно не могли не позначитися на їхній подальшій діяльності), але працювали та реалізовувалися за межами України. До речі, в нашого покоління є унікальний шанс стати першими за нашу багатовікову історію, кому це вдасться реалізувати.
Тут важливо відразу зазначити, що хибною є думка, буцімто нам необхідно прийти до якихось компромісів щодо певних подій чи історичних персоналій чи щось «винести за дужки», інакше не вдасться написати спільну історію.
Сьогоднішнє уявлення про начебто протилежне розуміння українцями нашої історії базується на антиукраїнських тлумаченнях, а не на об’єктивному її дослідженні. Коли ми якісно виконаємо роботу зі збору історичних матеріалів та їх осмислення, виявиться, що картина зовсім не така, як нам її з дитинства нав’язували. Виявиться, що немає фундаментальних чи гострих протиріч усередині українського суспільства щодо його історії, стане зрозумілим, що сприйняття обставин, які викликали найбільше та моментами найзапекліше протистояння, базується просто на вигаданих фактах (навіть не на викривлених чи однобічно інтерпретованих, а саме вигаданих).
Результат цієї роботи дасть нам змогу відповісти на всі найважливіші запитання: яка наша ідентичність, які наші цінності, якими є риси національного характеру, хто наші національні герої, якими сторінками історії ми пишаємося, а якими не дуже, однак усе одно їх приймаємо, який наш внесок у розвиток цивілізації, яким є наш потенціал. Так, неможливо повноцінно дати відповіді на ці запитання, базуючись на чинній історіографії (ще раз нагадаю, вона й приблизно не відображає об’єктивної загальної картини, оскільки написана не в українському контексті; на сьогодні зроблені спроби переосмислити лише окремі періоди, а не історію як неперервний процес).
Інша важлива відповідь, яку ми отримаємо, стосується нашого потенціалу, сильних та слабких сторін, прагнень та цілей. І тут ми переходимо до наступного рівня національної ідеї – перспективного, тобто спрямованого в майбутнє.
Розуміння історичного рівня є невіддільною частиною перспективного, проте не є визначальним фактором. Водночас лише правильне розуміння історії може бути фундаментом для найбільш відповідної візії майбутнього, яка буде органічним продовженням історії, а не штучною вигадкою її авторів, період життя якої – кілька десятиліть.
Перспективний рівень описує майбутнє, плани, мету, місію України на міжнародній арені. Гадаю, чимало людей на цих словах засумнівалися в нашій спроможності як суспільства виробити спільне бачення майбутнього. Проте той самий насаджений наратив про Україну як про периферійне, вторинне, несамостійне утворення, який на перший погляд стосується лише минулого, є причиною нашої нездатності дійти згоди щодо спільного напрямку розвитку майбутнього. Усі засади цього наративу почали випаровуватися як необґрунтовані чи штучні після 2014 року та майже повністю зникли після лютого 2022 року.
Зрозуміло, що національна ідея і особливо її перспективний вимір не є чимось абсолютно сталим. Відповідно, до суттєвої зміни зовнішніх обставин вона має властивість трансформуватися, але не змінюватися, оскільки її фундамент залишається незмінним.
Тому викорінення малоросійських чи будь-яких інших комплексів з усіх сфер життя нашого суспільства (від історії та культури до військового, наукового, економічного та державницького потенціалу) є ключем до реалізації української мрії/національної ідеї.
Читайте також: 13 нових книжок про війну
Нещодавно популярною стала характеристика відносин між Україною та росією: енний день російсько-української війни, яка триває з 2014 року, а розпочалася 300 років тому. Цікаво, чи багато українців саме так бачили українсько-московитські відносини до 24 лютого? Думаю, ще менше – до 2014 року. Чому так? Тому що повномасштабне вторгнення 2022 року – це лише епізод смислової війни, яка насправді безперервно триває століттями.
Смисловий рівень війни полягає в нав’язуванні ворогом своєї ідеології у всіх сферах життєдіяльності. Інакше кажучи, це боротьба за можливість інтерпретувати, тобто надавати певного змісту будь-яким подіям чи фактам і відповідно діям і мотивам їх учасників. Попри те що смислова війна – доволі абстрактна матерія (ідеї, наративи, смисли) і не завдає миттєвого удару, як артилерія чи авіація, війни виграються і, головне, завершуються саме на цьому рівні. Протягом історії військова потуга українців неодноразово переважала московитську, проте про перемоги нам невідомо. І не тому, що їх не було (адже з певною регулярністю московити зазнавали нищівних поразок на полі бою), а тому що московити завжди вигравали на смисловому рівні. До 24 лютого. Саме тоді відбувся історичний злам у цій війні, який нарешті може дати нам змогу закріпити військову перемогу.
До речі, саме тому не можна порівнювати нашу війну з арабо-ізраїльською, у якій немає смислового або гібридного рівня, адже сторони ніколи не приховували своїх справжніх намірів.
То що ж є основною зброєю цієї смислової війни? Ніщо інше, як національна ідея в широкому значенні, описана вище. Не дивно, що ми як сліпі кошенята в цьому питанні, не розуміємо не тільки змісту, а й потреби національної ідеї. На невидимому смисловому фронті московити протягом століть цілеспрямовано перекручували та фальсифікували нашу історію, принижували, розмивали українську культуру, фізично винищували інтелігенцію та забороняли українську мову, оскільки в такий спосіб знищується основний носій національної ідеї та основний спосіб її передавання.
Можна здобути перемогу без військового вторгнення самим лише нав’язуванням ідей (що успішно робила московія на певних етапах), але не можна виграти війну лише військовим шляхом без перемоги на смисловому рівні.
З цього погляду розвиток національної ідеї і є ключем до остаточної перемоги у війні з московитами, яку наші предки вели століттями.
І для того, щоб наблизити цю перемогу, кожен повинен осмислити питання «Що таке бути українцем / українкою?», а ще краще – записати ці думки. Це те, що може зробити кожен із нас просто зараз і що неодмінно створить сприятливий ґрунт для «проростання» та розповсюдження української національної ідеї.