Все має свій початок і глибинні причинно-наслідкові зв’язки. Проблема в тому, що зазвичай у нас дуже коротка пам’ять та спокуса дивитися тільки навколо себе чи зі своєї «бульбашки» тут і зараз, що спричиняє персональну й суспільну амнезію та сліпоту.
У цьому процесі нам значно допомагає наш мозок. Він влаштований так, щоб спрощувати та робити швидкі висновки від часткового до загального. Наприклад, нам властиво думати «Дивись! Ця блондинка якась не дуже розумна = всі блондинки не розумні», «ця жінка будує кар’єру, у неї немає чоловіка та дітей = жінки-одиначки – кар’єристки», «у цієї людини інвалідність = а що взяти з цієї людини?», «я вірю в сімейні цінності, я – чоловік, працюю, ти – жінка, сидиш вдома та нічого не робиш, хоча б затишок зробила = всі інші, які не такі, як я, від лукавого», «чоловіки – розумні, жінки – красиві = розумна та красива стать». Таких прикладів – стереотипізації, що постійно спотворює наш мозок – безліч.
До того ж сторіччями культивувалися певні суспільно прийнятні патріархальні моделі поведінки в сім’ї, невідповідність баченню більшості суворо засуджувалася, вільний доступ жінок до повноцінної освіти (не релігійно-естетичної) почав відкриватися тільки на початку XX століття. Ці фактори формували стереотипну неусвідомлену поведінку в суспільстві та бізнесі.
Ви можете сказати: «Світ змінився! То все в минулому». А чи дійсно це так? Чи змінилося мислення людей та їхні глибинні переконання? Давайте дослідимо деякі ключові питання.
В інклюзивному суспільстві відповідь була б однозначною – там, де вона себе бачить, і такою, якою вона себе бачить, бо місце людини не має визначатися її статтю, віком, національністю, релігійними переконаннями, сімейним статусом чи сексуальною орієнтацією. Україна та багато країн у світі далекі від такої більшості, і залежно від груп за інтересами будуть абсолютно різні відповіді.
До повномасштабного вторгнення росії в Україну можна було чути багато дискусій на предмет рівної оплати праці для жінок і чоловіків, обговорення стереотипних умовно «чоловічих» і «жіночих» професій, критеріїв просування по кар’єрних сходах чоловіків, бо нібито вони більш структурні та прагматичні, не такі емоційні, вони можуть висловлювати свої думки голосно. Війна вносить свої корективи, і це – велике питання, який шлях обере українське суспільство: чи надасть перевагу більшість українського суспільства патріархальній моделі «чоловік воює, жінка піклується про дітей», або суспільство піде шляхом прийняття особистого вибору який залежить від переконань, фізичних і психічних можливостей.
Хочеться вірити, що українське суспільство вийде із цього складного трансформаційного шляху з повагою та прийняттям вибору українських громадян, де жінка може воювати, може посідати керуючу позицію, може виховувати дітей або приймати рішення не народжувати дітей, може бути дружиною чи зовсім не одружуватися, і це буде виключно її вибір, який суспільство поважатиме та даватиме абсолютне вільне право вибору. Ми перестанемо принаймні на роботі обговорювати такі питання як стать кандидата, сімейний статус, наявність маленьких дітей, вік кандидатки, релігійні переконання, сексуальну орієнтацію, чи просто в щоденному особистому чи робочому житті культивувати та жартувати на ці теми, усвідомлюючи, що навіть сказане заради сміху на такі теми підкреслює нашу неусвідомлену упередженість і принцип виключення та ізоляції.
За Конституцією кожна людина має право на самовираження. А на практиці людина із самого дитинства стикається із суспільними обмеженнями й упередженнями – батьки старанно нав’язують дітям своє бачення цінностей, вибору університету (не вчитися в університеті стає сімейною поразкою), професії (часто буває, що діти мусять реалізовувати мрії батьків), а пізніше, у дорослому житті, оточення та суспільство намагаються підігнати життя людини під умовні шаблони та «норми». А які вони, ці «норми»?
Пострадянське розуміння сімейних цінностей для сучасної молодої людини нерідко виглядає абсолютно незрозумілим поняттям: чому саме нещасливі люди мають жити в сім’ї заради дітей, чому має бути як у всіх, чому треба обов’язково вступати до університету, потім одружуватися, народжувати дітей. Молоді люди вимагають більшої свободи та права на самопізнання і самовираження.
Можна почути думки про те, що люди нетрадиційної орієнтації – це ненормально і є загрозою сімейному інституту. А який у нас зараз цей сімейний інститут? Суспільство може толерувати зради, домашнє насилля, різні види булінгу, різні типи залежностей. Але суспільство – проти права людей на самовираження щодо вибору своєї сексуальної орієнтації. Люди нетрадиційної орієнтації не мають права створювати сім’ї, мають ховатися в приватному житті та на роботі, бо є ризик переслідування, насмішок і приниження, штучного виштовхування та перепон у кар’єрі. Але ж ці люди теж ідуть воювати в лавах ЗСУ, захищають нашу країну, але в разі поранення їх кохана людина не має права на відвідування, бо це не родич, не дружина або чоловік, і мають величезну кількість інших обмежень, про які більшість із тих, хто проти, ніколи не могли б навіть замислитися.
Тобто відбувається штучне обмеження прав та свобод певної кількості громадян України. Це варто усвідомити. Для глибшого усвідомлення можна зробити самостійну домашню роботу – спитайте себе, чи є у вас внутрішні сили прийняти вибір вашої сестри, брата чи доньки, сина та дати їм це право на самоідентифікацію, на свободу та щастя жити так, як вони обирають? І чому вони мають виборювати це право у вас та у суспільства? Хіба право на самоідентифікацію – не є ознакою демократичного сучасного суспільства, якими ми, українці, себе вважаємо?
Там, де й будь-якої людини, там, де він або вона хоче бути. З радянських і пострадянських часів люди з інвалідністю ставали невидимими та занедбаними. Вони не отримувати відповідного лікування, догляду та сприймалися суспільством як неповноцінні громадяни. Згадайте, як рідко ми могли бачити людей, які користуються колісним кріслом, а якщо і бачили, то відводили очі, немов перед вами і немає цієї людини, фокусуючись на певних фізичних ознаках, а не на людині. Згадайте, чи прийнято відкрито говорити, що в людини є якась група інвалідності та як може змінитися суспільне чи робоче ставлення до такої людини.
Війна перед нами ставить ці питання ще гостріше й вимагає від нас швидкого та глибинного переосмислення в медицині, соціальному страхуванні, реабілітаційних процесах і в суспільному ставленні до людей з інвалідністю. Чи готове до цього суспільство? Чи готові до цього бізнеси? Чи готова до цього держава?
Уже зараз в України ми маємо певну кількість людей з інвалідністю, після війни їх буде, на жаль, набагато більше. Ми як суспільство маємо бути готові з повагою ставитися до цих людей і пропонувати їм рівні можливості, розуміти як взаємодіяти, де межа для жартів. Перед бізнесами стоїть завдання створення робочих місць та адаптація їх під певні потреби, переосмислення бізнес-процесів і корпоративної культури. Кожен із бізнесів та кожна людина має вже сьогодні спитати себе, а що я можу вже зараз переосмислити в собі, у своїй сім’ї, у компанії, де я працюю. Перед державою стоїть завдання перебудувати інфраструктуру в такий спосіб, щоб людина з інвалідністю мала фізичну змогу бути повноцінним членом суспільства та змогу вільно пересуватися містом, магазином, банківським відділенням або без перешкод користуватися міським транспортом.
За суттю толерантність – це про повагу та прийняття різних думок, переконань, незважаючи на відмінності від своїх власних. Маємо два ключових слова «повага та прийняття». Це не означає, що ви не мусите погоджуватися чи змінювати свої власні думки, але ви маєте допускати право на існування таких думок без засудження чи агресії.
Українське суспільство звикло жити на контрасті «свій-чужий», ти або зі мною, або проти мене, тому осягнути толерантність нам не просто, бо це океан різних думок, переконань і проявлень. Ми, українці, перебуваємо на початковому шляху розуміння, що існує різність думок і досвіду, що вони мають право на існування та немає потреби когось в чомусь переконувати, є потреба в розширені горизонтів і повноцінного сприйняття світу через усвідомлення різноманіття.
Під час та після закінчення війни – це одна з наших потенційних суперсил. Для України різноманітність, рівність та інклюзивність – це не сучасне віяння Заходу, це птиця Фенікс, як символ перемоги над смертю та відродження. Ми матимемо суспільство з дуже різним досвідом – досвідом тих, хто захищав країну на фронті, тих, хто виїхав і повернувся, тих, хто став волонтерами, тих, хто працював і сплачував податки, тих, хто був на окупованих територіях, тих, хто отримав фізичні та психічні травми. Кожен українець та українка, кожна родина, кожна компанія матиме драматично різні сприйнятті того, що ми переживаємо й ще переживемо, і саме повага, толерантність, здібність почути та прийняти, тобто інклюзивність, різноманітність і рівність, допоможуть українському суспільству відродитися та вплести цей досвід в оновлену сильну націю.