Український аграрний сектор сьогодні називають одним із головних драйверів економіки. Банки звітують про збільшення кредитних портфелів, держава продовжує програму «5-7-9», міжнародні партнери запускають нові гранти та гарантійні механізми підтримки бізнесу. Може скластися враження, що питання доступу до фінансування для аграріїв давно розв'язане: гроші на ринку є, програми нібито працюють, кредитування зростає.
Проте на ділі доступ до коштів для багатьох представників АПК є доволі складним. Особливо це відчувають малі і середні виробники та фермери з прифронтових територій, яким навіть за наявності державних програм банки часто відмовляють через недостатній рівень доходів або підвищені ризики.
У межах спеціального проєкту «Бізнес і банки: діло кредиту» Mind уже детально проаналізував актуальні підходи банків до фінансування аграріїв і спробував розібратися, кому саме з фермерів реально отримати зараз кредит.
На продовження теми пропонуємо «погляд з поля» – практичний досвід аграрія з Херсонщини, співзасновника ФГ «Сапфір Агро» Сергія Сорокунського, який на прикладі свого підприємства описав ситуацію з кредитуванням на прифронтових територіях.
Я працюю в аграрному бізнесі все своє життя. Наше господарство пережило окупацію, втрату частини активів, руйнування логістики, підрив Каховської ГЕС і постійні обстріли. Тому, коли я чую чергові заяви про доступне кредитування аграріїв, мені завжди хочеться уточнити: для яких саме аграріїв?
Будь-який кредит для аграрія починається з оцінки фінансового стану підприємства. Банк аналізує прибутковість, кредитну історію, рівень боргового навантаження та наявність заставного майна. У мирний час цього було достатньо для ухвалення рішення.
Однак війна змінила логіку кредитування. Сьогодні підприємство може бути прибутковим, справно обслуговувати попередні кредити та мати достатню заставу, але все одно дістати відмову. Причина часто полягає не в цифрах фінансової звітності, а в місці розташування господарства.
Проблема полягає в тому, що сьогодні для багатьох банків головним фактором оцінки ризику стала географія. Сам факт роботи на прифронтовій території автоматично переводить підприємство до категорії підвищеного ризику.
Формально банки декларують готовність працювати з аграріями з усіх регіонів країни. Але на практиці фермери Херсонщини регулярно стикаються із ситуацією, коли після первинного розгляду заявки їм повідомляють, що кредитування такого бізнесу зараз неможливе.
Саме тому між заявами про підтримку агросектору та реальним доступом до фінансування існує величезний розрив.
Теоретично українські аграрії сьогодні мають доступ до великої кількості фінансових інструментів. Це і програма «5-7-9», і гарантії уряду, і фінансування від ЄБРР, IFC, KfW та інших міжнародних партнерів. Також існують державні гранти на теплиці, переробку та розвиток виробництва.
Є окремі програми підтримки прифронтових територій. Наприклад, міжнародні організації запускають грантові програми для фермерів Півдня, існують програми компенсації за знищені або пошкоджені посіви, а також заявлені механізми страхування воєнних ризиків і субсидованого агрострахування.
Але проблема полягає не у відсутності програм, а в тому, що значна частина цих інструментів не доходить до фермерів прифронтових територій.
На папері можливості існують, але на практиці доступ до них залишається обмеженим через високі ризики регіону, складність процедур або фактичне небажання системи працювати з такими господарствами.
Сьогодні багато говорять про страхування воєнних ризиків для бізнесу та аграріїв. Але якщо дивитися на ситуацію зсередини, то для більшості фермерів Херсонщини ці механізми залишаються або недоступними, або формальними.
Наприклад, наше господарство не бере участі в повноцінних програмах страхування воєнних ризиків. Причина проста: фактично немає страхових продуктів, які б реально працювали для територій поруч із лінією фронту.
Умовно кажучи, застрахувати техніку в Києві чи Тернополі сьогодні можливо. Але, коли йдеться про Херсонщину, страхові компанії або відмовляють, або пропонують умови, які не мають економічного сенсу.
Те саме стосується і страхування посівів. На папері існують програми субсидованого агрострахування та компенсацій за пошкоджені поля. Але, коли фермер вкладає в гектар десятки тисяч гривень, а компенсація покриває лише незначну частину втрат, це не розв'язує проблему системно.
Так, минулого року аграріям компенсували частину втрат за згорілі поля. Але якщо господарство витратило близько 20 тис. грн на гектар, а компенсація становила приблизно 4000–5000, то це радше часткове пом’якшення наслідків, а не реальний механізм захисту бізнесу.
Крім того, серед аграріїв постійно звучать розмови про складність отримання таких компенсацій, непрозорість процедур і корупційний фактор. Саме тому значна частина фермерів або не подається на такі програми взагалі, або не розраховує на них як на реальний інструмент підтримки.
Для будь-якого банку страхування є одним із ключових механізмів захисту виданих коштів. Якщо заставне майно знищується, банк має отримати компенсацію.
Але як застрахувати техніку, яка працює за кілька десятків кілометрів від лінії фронту? Як застрахувати склад, який може опинитися під обстрілом? Як застрахувати врожай на території, де постійно існує ризик мінування або пожеж через атаки дронів?
Саме тут система фактично зупиняється. Для більшості аграріїв Херсонщини доступного механізму страхування воєнних ризиків сьогодні не існує. А без страхування банки не готові брати на себе відповідальність за кредитування.
Найбільше від описаної ситуації страждають довгострокові інвестиційні проєкти. Будівництво складів, систем зрошення, переробних підприємств або придбання сучасної техніки потребують фінансування на кілька років.
Банк повинен бути впевненим, що бізнес працюватиме весь цей час і зможе повернути кошти. Але, коли підприємство розташоване на території, яка регулярно потрапляє під обстріли, рівень невизначеності стає занадто високим.
У результаті саме ті регіони, які найбільше потребують інвестицій для відновлення, мають найменший доступ до довгих грошей.
Коли доступ до класичного кредитування обмежений, бізнес починає шукати альтернативні джерела фінансування. Для багатьох аграріїв такими джерелами стали постачальники ресурсів.
Паливо, насіння, добрива та засоби захисту рослин дедалі частіше постачаються з відтермінуванням платежів до моменту збору врожаю. Працюють аграрні розписки, товарні кредити та інші партнерські механізми.
Фактично частину функцій банків сьогодні виконують самі учасники аграрного ринку.
Після початку повномасштабної війни багато підприємств зіткнулися з необхідністю реструктуризації кредитів. Наше господарство також пройшло цей шлях.
Банки дійсно погоджуються на перегляд умов, пролонгацію або зміну графіків платежів. Але важливо розуміти, що це відбувається не через благодійність. Для банку реструктуризація – це спосіб повернути свої гроші з мінімальними втратами.
Ми мали кредит, отриманий ще до повномасштабної війни. Після окупації банк погодився на реструктуризацію: перший рік без виплат, далі – поступове повернення до обслуговування боргу.
Але навіть після ухвалення законодавчих змін щодо підприємств із прифронтових територій банки продовжують діяти максимально жорстко.
Фактично бізнесу дають зрозуміти: формально ви можете не платити, але тоді ризикуєте втратити всі банківські відносини, рахунки та можливість працювати далі.
Найбільша проблема полягає в тому, що сьогодні фермер у Тернополі та фермер на Херсонщині часто залишаються в одній нормативній системі. Формально вони мають однаковий доступ до програм підтримки та кредитування.
Але фактично їхні умови роботи не мають нічого спільного. Один працює у відносно безпечному середовищі, інший – під постійною загрозою обстрілів і втрати активів.
Прифронтові регіони потребують окремих механізмів підтримки, а не формальної рівності.
Банки прогнозують суттєве збільшення обсягів кредитування аграрного сектору у 2026 році. Теоретично цей прогноз може справдитися. Попит на фінансування залишається високим, міжнародні партнери продовжують підтримувати Україну, а агросектор залишається однією з найстабільніших галузей економіки.
Проте важливо розуміти, що це зростання може бути дуже нерівномірним. Якщо не з’являться спеціальні інструменти для прифронтових територій, основна частина нових кредитів знову буде сконцентрована в безпечніших регіонах.
Варто зрозуміти, що проблема полягає не в нестачі фінансових ресурсів, а в тому, що банківська система на п'ятому році повномасштабного вторгнення не навчилася працювати з ризиками війни.
Україні не потрібні нові презентації про підтримку аграріїв. Україні потрібні реальні механізми, які дозволять грошам доходити до тих підприємств, що продовжують працювати на деокупованих і прифронтових територіях.
Тому моє головне запитання сьогодні звучить дуже просто: якщо держава та банки справді хочуть відновлення Херсонщини, то коли фермери області отримають такий самий доступ до фінансування, про який так багато говорять на форумах і в офіційних звітах?