Mind продовжує цикл публікацій під загальною назвою «Акценти тижня». У ньому ми висвітлюємо головні події, що напередодні сколихнули світове співтовариство та мають відчутний вплив на економіку не лише окремих держав, а й цілих регіонів. Дев’ятий випуск інформаційної добірки присвячено дієвості та впливу санкцій проти Білорусі у відповідь на арешт Романа Протасевича, змінам у складі глобальних нафтогазових компаній з огляду на екологічний порядок денний та геополітичному підґрунтю дискусій про походження COVID-19.
Ось уже тиждень як вирує скандал навколо арешту білоруського журналіста та опозиціонера Романа Протасевича. Нагадаємо: 26-річний журналіст, який ще з минулорічної осені відверто виступав проти політики президента Білорусі Олександра Лукашенка, у неділю 23 травня повертався з родиною з Греції у Вільнюс, де переховувався від переслідувань. Однак маршрут авіарейсу компанії Ryanair несподівано змінився, коли літак пролітав над територією Білорусі, а до прибуття в Литву лишалося лише 10 хвилин. Причиною стала бомба, начебто захована на борту ісламськими терористами, про що повідомили диспетчери в Мінську. Результат – екстрена посадка в білоруській столиці, далі – обшуки поліцією зляканих пасажирів та перевірка їхнього багажу.
Та згодом стало зрозуміло, що справжньою причиною занепокоєння поліції була не бомба, яку, звісно, так і не знайшли, а сам Роман Протасевич, якого без зайвих слів заарештували. Іронічно, що «терористом» у цій історії виявився сам Протасевич, адже в листопаді влада Білорусі офіційно внесла його в чорний список через спричинені ним «громадські заворушення». Тепер журналісту загрожує до 20 років ув’язнення, на додачу до тортур, що їх, схоже, вже встиг зазнати білоруський політв’язень.
Захід зреагував доволі швидко та подекуди категорично: Ryanair (з другої спроби) назвала фальшиву тривогу та арешт «актом піратства», США, НАТО, ООН і більшість країн ЄС засудили дії білоруської поліції та присяглися провести розслідування щодо інциденту. Довго розслідувати, вочевидь, не доведеться: нещодавно з’явилися дані про те, що попередження щодо замінування літака, начебто надіслане електронною поштою одним із членів терористичної групи ХАМАС, було отримано адміністрацією аеропорту майже через пів години після того, як диспетчери в Мінську зв’язалися з пілотом. Крім того, представники ХАМАС заперечили власну причетність до цих подій.
Перші санкції проти білоруських чиновників у зв’язку з репресіями до опозиції та фальсифікуванням серпневих виборів у країні Рада ЄС ухвалила ще наприкінці минулого року. Про готовність вжити жорстких заходів тоді заявило і МЗС України. Арешт Протасевича спричинив новий раунд антибілоруських санкцій, про що лідери країн – членів ЄС домовилися на зустрічі в Брюсселі минулого понеділка, 24 травня. Хоча деталі поки що невідомі, проте, за свідченням порталу Reuters, цього разу європейські урядовці обіцяють завдати удару не лише по окремих представниках білоруської влади, а й по економіці країни загалом.
Як повідомляє Bloomberg, цього червня європейські органи можуть застосувати ембарго щодо білоруського поташу – мінерального добрива, що становить значну частину експорту країни. А минулої п’ятниці до санкцій проти Білорусі доєднався і Білий дім.
Та далеко не всі фахівці вірять в успіх нових санкцій, і на це є три причини. Перша – це сама ефективність економічних обмежень. У своїй статті журналісти The Economist стверджують: санкції далеко не завжди приносять бажаний результат.
Замість того щоб підкоритися міжнародним нормам, постраждалі від санкцій країни обирають протилежний шлях, намагаючись оминути вимоги міжнародної спільноти, а не йти їм назустріч. Яскравим прикладом є Росія, яка, будучи виключеною з фінансової системи світу, прагне тіснішої інтеграції з Китаєм для того, щоб позбутися влади долара над власною економікою.
Друга причина тісно пов’язана з першою – російський вплив на політику Білорусі. Протягом останніх років Лукашенко майстерно викручувався, маневруючи між Росією та ЄС у своєму зовнішньополітичному курсі. Із запровадженням нових санкцій в Олександра Лукашенка лишається тільки один вихід – запобігати ласки в Кремля. Останній, як і очікувалося, вже офіційно прийняв бік білоруського диктатора, ставши організатором зустрічі між Путіним та Лукашенком у Сочі в п’ятницю, під час якої сторони погодили кредит Білорусі від РФ на суму $500 млн.
На додачу до цього РФ заблокувала перельоти деяких європейських авіакомпаній над своєю територією у відповідь на закриття повітряного простору Європи для білоруських літаків.
Третій, і чи не найголовніший, чинник занепокоєння західних політиків – це сама Україна, а точніше її залежність від білоруського палива. Поки що єдиною відповіддю українського уряду на затримання Романа Протасевича була заборона авіарейсів між Україною та Білоруссю та авіаперельотів над територією останньої. Цей захід може стати двостороннім лезом для української влади: по-перше, тепер вітчизняним літакам доведеться оминати не лише РФ, а й Білорусь, що може підвищити вартість рейсів. По-друге, тепер до України не можуть літати й білоруські дисиденти (наприклад, сам Роман Протасевич свого часу був фоторепортером на Донбасі).
Однак, безперечно, головним важелем буде саме імпорт пального. Цього року приблизно третина білоруського експорту нафти та нафтопродуктів припадала саме на нашу країну. Окрім цього, левова частка паливного споживання припадає на Збройні сили України. І відмова від білоруського дизелю та бензинів може спричинити не лише невдоволення українських споживачів, а й знерухомлення армії.
Відступати цього разу США та ЄС, вочевидь, не збираються. Аналогічної позиції слід чекати і від Олександра Лукашенка. Дії української сторони поки що були досить поміркованими, а міністр закордонних справ Дмитро Кулеба взимку називав економічні санкції проти північного сусіда України «недоцільними». Від того, чи змінить цю думку українська влада в найближчому майбутньому, ймовірно, залежатиме й успіх нового раунду західних санкцій проти режиму Лукашенка.
Світові нафтогазові гіганти залишаються однією з найбільших перешкод для боротьби зі зміною клімату та виконання міжнародних угод, націлених на обмеження парникових викидів. Наприклад, з кінця минулого століття до 2015 року 25 найбільших виробників енергії з традиційних джерел відповідали більш ніж за половину сукупних емісій СО2 на планеті, згідно з даними Bloomberg. Європейські енергетичні корпорації, зокрема BP, Total, Equinor, Shell та низка інших, прийняли виклик, оголосивши про наміри збільшити інвестування в чисту енергетику в спробі привабити сучасних інвесторів та пристосуватися до нових економічних трендів.
Попри це реально зменшити обсяги власних викидів у найближчому майбутньому здатна буде лише незначна частина нафтогазових корпорацій, вважає Bloomberg. Не варто забувати також і про «грінуошинг» – стратегію показного підтримання «зелених» трендів в енергетиці виключно з метою піару, яка стала надзвичайно популярною в бізнес-середовищі протягом останніх років.
І все ж «зелені» інвестиції нафтогазових компаній дозволяють говорити принаймні про перші кроки, зроблені глобальною енергетичною індустрією назустріч кліматичним вимогам. На жаль, не всі нафтові магнати готові були робити навіть ці кроки, зазначає The Economist. Особливо «впертою» в цьому питанні виявилася американська ExxonMobil, яка впродовж останнього десятиріччя була лідером із парникових викидів у нафтогазовій галузі. Керівництво компанії вже встигло прославитися своїм відкиданням будь-яких змін на користь чистішої енергії, а її колишній виконавчий директор Лі Реймонд відкрито заперечував сам факт глобальних змін клімату. І хоч тепер, звісно, рада директорів Exxon уже не має змоги нехтувати сучасними енергетичними трендами, проте все ж з останніх сил чинить їм опір.
На тлі європейських нафтогазових корпорацій, а також американської Chevron, які трансформують власний бізнес у «зеленіший» бік, ExxonMobil дедалі більше виглядає реліктом. Особливо у світлі фінпоказників попереднього року, за підсумками якого компанія зазнала збитків у розмірі $22 млрд. За останні п’ять років середня дохідність капіталовкладень Exxon у добування та виробництво нафти знизилася до 6%, тоді як у період з 2001 до 2010 року вона становила 30%.
Тож у середу, 26 травня, під час зібрання акціонерів компанії, терпець інвесторів нарешті урвався, а група кліматичних активістів на чолі з маленьким хедж-фондом Engine No.1 домоглися включення до ради директорів аж двох прихильників «зелених» змін. На думку експертів, це є значною подією, оскільки навіть один «дисидент» у лавах керівництва такої великої компанії здатний чинити неабиякий вплив на ухвалення ним головних рішень.
«Проштовхнути» нових кандидатів до ради директорів групі Engine No.1, яка володіє менш ніж 0,1% акцій компанії, вдалося за підтримки ширшого кола інвесторів ExxonMobil. Зокрема, двох великих каліфорнійських пенсійних фондів і низки впливових консультаційно-представницьких фірм. Не обійшлося без запеклої боротьби: як повідомили виданню Bloomberg деякі акціонери, які були присутніми на віртуальній зустрічі та брали участь у голосуванні, як до так і під час онлайн-зібрання їм телефонували представники Exxon із проханням не голосувати за «зелених» кандидатів.
Остаточне рішення можна назвати компромісом між прихильниками змін і консервативними інвесторами та членами компанії: з чотирьох кандидатів, пропонованих Engine No.1, на посаду було прийнято двох.
Для захисників клімату як у США, так і за кордоном, поразка консерваторів Exxon у боротьбі з новими енергетичними трендами має важливе символічне значення, адже тепер зі зменшенням викидів мусять рахуватися головні винуватці – самі нафтогазові корпорації. Для президента США Джо Байдена, який ще взимку оприлюднив свої амбітні плани щодо зведення до нуля викидів у національному енергетичному секторі до 2035 року, співробітництво таких вітчизняних нафтових гігантів, як ExxonMobil, є неодмінною запорукою успіху.
Коли і наукова, і громадська думки світу вже «змирилися» з ідеєю щодо природного походження вірусу COVID-19, президент США Джо Байден несподівано заявив про необхідність більш ретельного розслідування «лабораторної» теорії.
У середу, 26 травня, Байден виступив із промовою, у якій доручив Розвідувальному товариству США (United States Intelligence Community) переглянути походження вірусу та протягом 90 днів сформувати остаточну думку з цього приводу. Китайська влада бурхливо відреагувала на заяву американського президента, а речник МЗС країни Чжао Ліцзянь звинуватив США в політизації проблеми та «байдужості до фактів і правдивого стану речей, а також у незацікавленості щодо серйозного наукового розслідування».
І все ж існують підстави вважати, що творець COVID-19 – не матінка-природа, а китайські науковці. Точніше – Інститут вірусології Уханя. Автори The Economist наводять декілька таких чинників. По-перше, це географічна близькість інституту, а також Центру з контролю та запобігання захворюванням Уханя (у якому раніше проводилися дослідження коронавірусів у кажанів), від уханського ринку, де сталося перше підтверджене зараження. Так, новий штам коронавірусу міг потрапити назовні або через заражених працівників інституту, або через витік інфікованого біоматеріалу. Із цього приводу минулої зими представники ВОЗ провели дослідження в самому Ухані. І в березні 2021 року офіційний звіт організації констатував, що лабораторне походження COVID-19 є «малоймовірним».
На цьому конспірологічні теорії можна було б сміливо відкинути, якби не друга, найголовніша, причина – небажання самого Китаю йти на поступки зарубіжним представникам. Так, за свідченням The Economist, під час візиту групи працівників ВОЗ до Уханя взимку, їм було відмовлено в деталях щодо 174 перших випадків захворювання в місті в грудні 2019 року.
Із новою силою підозри вибухнули, коли наприкінці позаминулого тижня з’явилися дані одного з американських розслідувальних агентств про те, що в листопаді 2019-го, за місяць до офіційного початку епідемії в Китаї, троє працівників Інституту вірусології Уханя потрапили до місцевої лікарні із «симптомами, схожими на COVID-19 або на сезонні застуди».
Сьогодні усталеною в науці думкою щодо походження SARS-CoV-2, що став причиною глобальної пандемії, є зооноз – передача вірусу людині від тварини. Фахівці вважають, що першою жертвою міг стати один із покупців на місцевому ринку живої продукції в провінції Хубей (у якій, зокрема, розташовується й місто Ухань) наприкінці осені 2019 року. Проте, за словами авторів The Economist, ринок може бути місцем, де вірус поширився, але не місцем, де він уперше побачив світ.
Це підтверджується тим, що не всі жертви першого прояву коронавірусу в грудні 2019 року мали справу з уханським ринком. Надання повної інформації китайськими органами закордонним джерелам про перших захворілих в Ухані значно просунуло б розслідування ВООЗ. Однак китайська влада у звичній для неї манері відмовилася йти назустріч іноземним дослідникам чи то через недовіру, чи – як стверджують конспірологи – через бажання приховати дійсне походження інфекції.
Безперечно можна констатувати лише те, що світ потребує якіснішого контролю за вірусо- й бактеріологічними розробками. Адже випадки поширення небезпечних хвороб через необачність лабораторного персоналу траплялися вже неодноразово (як-от випадки витоку SARS-CoV-1 з лабораторій у Сингапурі та Тайвані протягом 2003–2004 років чи епідемія грипу H1N1 у Росії 1977 року, джерелом якого став витік із російської чи китайської лабораторії).
З іншого боку, заява президента США 26 травня знаменує те, що американсько-китайське протистояння, розгорнуте по всіх фронтах ще адміністрацією Трампа, вочевидь, не збавить обертів і за президентства Байдена. А походження COVID-19 стане черговим каменем спотикання в стосунках двох могутніх держав.