Mind продовжує традицію знайомити читачів із новинками, які тільки готуються до друку. Пропонуємо першу книжку лікаря-анестезіолога звичайної районної лікарні, який прагне говорити правду про українську систему охорони здоров’я та не ховатися за медичними термінами. Уже кілька років він пише дописи на своїй сторінці у Facebook, де розповідає про будні медицини, проблеми пацієнтів і звичайно про те, чому варто дотримуватися протоколу лікування коронавірусу. Нещодавно він почав записувати й тематичні відео на Youtube. Дякуємо автору та видавництву «Віхола» за наданий матеріал для підготування рецензії. Вихід книги заплановано на кінець жовтня 2021 року, але вже відкрито передзамовлення на видання.
Бекґраунд. Медичних закладів у країні багато, і вони мають різну спеціалізацію та фінансування. Проте проблеми, з якими стикаються як лікарі, так і пацієнти, на диво, майже однакові. Це й одвічна нестача грошей, низькі зарплати, корупція, брак ліків, обладнання та ще багато чого. Однак медична реформа, яка наразі триває в Україні, має допомогти в подоланні таких медичних «недугів».
Автор книжки Іван Черненко – анестезіолог в одній із районних лікарень України. Йому довелося на собі відчути всі випробування державної системи освіти, отримати диплом лікаря та почати працювати за фахом попри всі негаразди української системи охорони здоров’я. Оскільки автор навчався на бюджеті, то в нього не було великого вибору, куди йти працювати після отримання диплому. Іван отримав свою посаду через розподіл вакансій у державних медичних закладах. За законом, він має відпрацювати на державу три наступні роки після отримання звання лікаря.
Іван Черненко веде ще й просвітницьку роботу в соцмережах. Наразі він на власній сторінці у Facebook розповідає про ситуацію з коронавірусом, про проблеми, з якими стикається лікарня, де він працює, про болі і радощі медичної практики. Також лікар коментує різноманітні «сценарії» лікування, які не підтверджені медичними протоколами і часто протирічать здоровому глузду, але продовжують траплятись у сучасній медичній практиці.
Звісно, його дописи не надто тішать керівництво, а також дуже дратують тих, хто за посадою має забезпечувати нормальні умови в лікувальних закладах. Однак автор продовжує писати про те, з чим стикається мало не щодня майже кожен лікар в Україні. Його мета – бути чесним як із собою, так із пацієнтами і читачами. На думку автора, це може допомогти виправити недоліки та дійсно провести справжню роботу над помилками в медицині.
Оригінальна назва: «Сміх у кінці тунелю»
Видавництво: «Віхола»
Сюжет. Книжка «Сміх у кінці тунелю», як стверджує Іван Черненко, є художнім, а не автобіографічним твором. «Усе написане є продуктом життєдіяльності хворобливої свідомості автора або несанкціонованим витоком підсвідомості», – йдеться в примітці до книжки, яка читається на одному диханні.
У передмові автор пояснює, що зібрав на сторінках книжки різноманітні історії та спогади – «від університету до пандемії». Історія розділена на чотири частини, що розташовані в хронологічному порядку: універ, інтернатура, лікарська практика й пандемія.
Універ. Автор закінчив Одеський медичний інститут і в цьому розділі розповідає, як це було. Медичний виш – це звичайний осередок освіти, де майбутні лікарі мають отримати найнеобхідніші знання та практичні поради від фахівців. Порівняно із сучасною медициною, новітніми досягненнями та технологіями, які вже застосовують у світі, українська медична освіта досі пасе задніх. Студентам медичного вишу лишилися в спадок підходи та система часів Радянського Союзу. Якщо студент мотивований, то необхідні знання він знайде та вигризе самостійно, і тільки так.
Ось чому дійсно вміють навчати в медичному виші (і не важливо, у якому з тих, що працюють в Україні), так це вмінню ковтати та зубрити неймовірні обсяги спеціальної інформації і дуже зрідка дозволяти їх застосувати на практиці. «…Як виявиться пізніше, читають у школі. А в медіні зубрять від букви до букви». Сувора дійсність медичного вишу – до найпершої лекції на першому курсі потрібно готуватися заздалегідь.
Ті, хто закінчив медичний чи інший вищий навчальний заклад в Україні, впізнають багато цікавих постатей у викладених історіях. Всюди знайдуться свої «Валери двадцять гривень» (станом на 2010 рік), «Валери тридцять гривень», а згодом і «Валери п'ятдесят гривень» – інфляцію ніхто не відміняв. Або Геннадій: «Ну, стільців…кафедрі багато треба. Гривень 200 за модуль» (вартість заліку. – Mind). Коли ж грошей немає, то й доводилося брати знаннями. Так, авторові пощастило здійснити кілька спроб скласти Генадію залік, а отримані знання від зубріння його предмету знадобилися кількома курсами пізніше.
Звичайно, це не означає, що у вишах не лишилося адекватних педагогів. Про них в книжці також є окремі розповіді. Яким би не був викладач, позитивно налаштований автор знайде в ньому щось людське.
У цьому розділі багато смішних та іронічних історій із студентського життя. Це й гуртожиток, літній табір «Медик», іспити, диплом та розподіл вакансій у державних лікарнях усієї країни, буденні справи студентів-медиків, кохання і дружба.
Інтернатура. Якщо в розділі про студентські роки все було яскраво, весело та іронічно, то «Інтернатура» – це про початок реального життя медика з усіма можливими випробуваннями та викликами.
Окрема історія про те, що інтернатура – це часто й переїзд до іншого міста, пошуки житла та засобів для існування. Саме з такими випробуваннями стикнувся герой книжки. Немає значення, що молодому медикові потрібно надати житло – це все на папері. Тому проживання безпосередньо в лікарні – це вже непоганий шанс закріпитися та пройти інтернатуру гідно.
На жаль, щоб пірнути в практику в реальних українських лікарнях, інтернам доводиться долати численні перепони. Лікарі не готові навчати та ділитися досвідом, мовляв «навіщо готувати собі конкурентів». Тому знання і досвід майбутній лікар має отримувати нізвідки. Якщо встиг/зміг сподобатися лікареві, ймовірно, отримаєш можливість бути присутнім у роботі з реальними пацієнтами.
Проте, коли інтерн може й хоче бути корисним, чергування – одна з можливостей отримати практичний досвід. А через постійний брак грошей, таких чергувань може бути занадто багато. Тож спати доводиться рідко, що може призвести до помилок, у яких зізнається автор.
«Утомлений лікар – це не просто неефективний працівник, він ще й небезпечний. (…) Це не виправдання помилок, а просто факт, що пояснює, чому наші медики помиляються частіше: бо змушені чергувати багато й на кількох роботах, інакше на зарплату не прожити».
Тут багато й про відносини – з керівництвом, медичним персоналом різного рівня, пацієнтами. Знайшлося місце і для детективної історії. На жаль, приводом для неї став аб’юз із боку керівника, якого прикривали багато років. Була й заява в поліцію, і погрози. Проте в цій історії переміг здоровий глузд, а це надихає.
«Це був не колектив, а світ диких звірів, де просто потрібно було проявляти силу. Архаїчність. Бракувало шкур і кам’яних знарядь праці».
На додачу до всіх випробувань – ще й одвічна відсутність обладнання, розпач від неможливості вчасно допомогти пацієнтові через елементарну відсутність розетки в потрібному місці. Тут і про смерть, яку лікар запам’ятовує назавжди.
«Усі навколо втратили якусь магію, якою, здавалося, світилася кожна нова людина в моєму житті ще років шість тому. Тепер я дедалі простіше бачив у довколишніх мудаків і дедалі важче – людей. Я не знав, чи стану успішним лікарем. Я хотів спробувати залишитися людиною».
Лікарська практика. Інтернатура з агресивним завідувачем відішла в минуле, адже останній звільнився. У цьому розділі про лікарську практику в тій самій лікарні, але вже на посаді лікаря-анестезіолога. Розділ про те, що таке ухвалювати самостійні рішення, відстоювати пацієнтів і їхнє життя перед бюрократією, яка поки володарює в лікарнях. Отже, тут про реальне життя української лікарні, а також про зневіру в професії, депресію, але й про те, як піднятися на ноги попри всі випробування. І знову про любов до життя.
Окреме місце в розповіді автор надає пацієнтам та їхнім родичам. Тут є місце і трагедії, і комедії:
- Що приймали?
- Запив, лікарю, ой запив.
- Ви йому щось давали? (до дружини пацієнта)
- Ні.
- Точно?
- Ну…Підливала.
- Убивця! – кричить на каталці напівп'яний чоловік, періодично викидаючи вміст шлунка в тазик.
- Я йому настоянку давала (…) На ринку продають. Настоюєш – і по кілька крапель, не так до алкоголю тягне.
- А сьогодні скільки капнули?
- Столову ложку, запив, скотина! – кричить дружина на чоловіка.
- Убивця! Гик. Я завжди це знав! Гик, – відповідає пацієнт і вивертає залишки обіду в тазик.
(…) Лікарська рослина, у великих дозах украй отруйна. (…) Замість кількох крапель, люди пили настоянку ложками, що приводило їх до знайомства зі мною».
Інший бік медалі – нікому непотрібні пацієнти, за життя яких бореться лише лікар. Тут і про дітей, яким не потрібні їхні батьки, і про систему охорони здоров’я, що, на жаль, не забезпечує нормальне життя з невиліковними хворобами і не дає гідно піти в небуття.
«У всій цій сірості рятував гумор, куди ж без нього. (…) Я часто шукав світло, там де його, здається немає. Так і у звичайних речах, а часом і трагічних, я намагався побачити щось кумедне, по-доброму смішне».
Коронавірус. Автор яскраво й часто писав на цю тему на своїй сторінці у Facebook. Лікар розповідав про реальні проблеми, з якими стикаються пацієнти, а також про те, що провокує те чи інше ускладнення, чому варто дотримуватися протоколів. Про дивні та незрозумілі призначення, які не те, що не врятують від коронавірусу, а ще й спровокують ускладнення. Про масовий психоз щодо необхідності зробити КТ легенів чи приймати велику кількість незрозумілих антибіотиків під час легкої форми хвороби.
Проте й у цьому розділі книжки автор зібрав багато історій пацієнтів та своїх вражень від того, що відбувалося в Україні протягом пандемії, та, зокрема, у лікарні, у якій він працює.
Дійсно ніхто не очікував таких випробувань, які випали на долю медиків. І тут навіть не про те, як вони намагалися вибороти в смерті кожного пацієнта, а про те, у яких умовах це все відбувається й досі. Стерилізувати респіратори, прати маски, обливатися потом у костюмах зі спанбонду. Долати бюрократію під час переведення важких пацієнтів в опорні лікарні. І головне, бути в одній особі лікарем, психологом, а часто електриком, вантажником та спеціалістом із комунікацій.
Однак, попри всі негаразди медичної системи, книжка все одно справляє позитивне враження. Ця історія надихає і змушує замислитися про життя і смерть, про людяність і біль, про те, що у будь-якій ситуації варто зберігати спокій та здатність дивитися на речі з доброю усмішкою.
Вам сподобається, якщо: ви знаєте, що, попри всі негаразди в медицині, лікарі теж люди. Якщо вам цікаво, як вони живуть і чим дихають, чому можуть іноді бути суворими з родичами та пацієнтами. Якщо ви знаєте, навіщо варто дослухатися до їхніх порад. І ви вмієте посміятися над собою.
Вам не сподобається, якщо: медицина – це не ваша тема і вас не цікавить проблеми в цій сфері, а також вас не надихають історії на грані життя та смерті.
Головна причина прочитати: дізнатися про те, чим живе закрите ком'юніті – медицина.
Хірург Арнольд ван де Лаар розповідає у своїй книжці про історію хірургії. Автор передає безліч цікавих історій, з якими пов'язана поява нових методів лікування та проведення операцій.
Оскільки те, що каже лікар, не завжди є зрозумілим для родичів пацієнта чи нього самого, автор пояснює це простою мовою в книжці. Наведені приклади – це, зокрема, про незрозумілі та складні терміни і сленг, якими користуються лікарі.
Книжка дає зрозуміти, як хірургія виглядала раніше та що вона являє собою зараз. Автор розповідає і про те, як триває операція, як організм реагує на проникнення ножа, бактерії, кулі чи ракової клітини. Як оперували відомих особистостей і кому з них змогли подовжити життя.
Відомий нейрохірург Генрі Марш ділиться досвідом спілкування з пацієнтами. Розповідає про власне життя та улюблену роботу.
Усі наведені історії зі своєї практики він не лише подає з погляду складності того чи іншого випадка, а й змальовує емоційну складову спілкування з пацієнтами. Пояснює, наскільки саме психологічний чинник впливає на результат оперативного втручання.
Як наголошує сам автор, іноді труднощі в лікуванні майже не пов'язані з технічною недосконалістю обладнання, головне – це людський фактор. «Лікарі – звичайні люди, такі, як усі інші. Багато з того, що відбувається в лікарнях, залежить від випадків – як щасливих, так і не дуже», – пояснює він у передмові.
Ця книжка – про ставлення людей до діагнозів, переживання, вміння абстрагуватися й долати труднощі з вірою в краще.