Сьогодні, 8 червня, стартують дводенні перемовини в Туреччині, на яких обговорюватимуться питання чорноморського судноплавства та можливості розблокування експорту українського зерна.
Зустрічі з російською та українською сторонами рознесено в часі. Окремо відбудуться переговори щодо створення зернових коридорів з міністром закордонних справ Росії Сергієм Лавровим і зустріч із представниками ООН та українською делегацією, де обговорюватиметься формування центру моніторингу морських перевезень українського зерна.
Президент Володимир Зеленський заявив, що ні його, ні очільника українського МЗС Дмитра Кулебу на зустріч до Анкари для обговорення експорту зерна в Причорномор'ї «не запрошували». Але візит Лаврова від самого початку планувався як двосторонній, і тема зернової торгівлі в Чорному морі – лише одне із запланованих там до обговорення питань. «Туреччина зараз знаходить формат, як нам надати гарантії... Я думаю, тому вони зустрічаються з росіянами, щоб росія дала Туреччині гарантії, що з їхніми кораблями нічого не станеться», – сказав Зеленський.
Згідно з неофіційними даними – важливо розуміти, що їх поширили російські ЗМІ, – передбачається, що в територіальних водах України розмінуванням займатимуться турецькі військові, і вони супроводжуватимуть кораблі із зерном до нейтральних вод. Там судна зустрінуть російські кораблі та конвоюють їх до Босфору.
Представники Туреччини, яка виступає в статусі арбітра, називають заплановані перемовини «ознайомчими», даючи зрозуміти, що навіть якщо буде знайдено консенсус – що саме по собі сумнівно – практично експорт зерна з Одеси розпочнеться не скоро.
Тим часом проблема зернового експорту з Причорномор'я загострюється щодня. І не лише для одержувачів – а це, зокрема, найбідніші країни Африки та Азії, які не мають ресурсів для придбання альтернатив, а й для самої України. Уже за місяць на ринок почне надходити зерно нового врожаю. Навіть з урахуванням неминучого цьогорічного просідання валу через зрив посівної та скорочення контрольованих посівних площ, загальна пропозиція становитиме близько 75 млн тонн уже на осінь.
Після двох місяців експлуатації залізниці через Польщу в напрямку портів Балтії, доводиться визнати, що межа цієї форми логістики – 1,5 млн тонн на місяць – є недостатньою, щоб розвантажити внутрішній ринок. У нинішньому темпі вивезення надлишків залізницею вимагатиме щонайменше 18 місяців, тоді як через морські порти для цього знадобилося б лише п'ять.
Незалежно від формату, який буде (не)погоджений в Анкарі, Україна наполягає на гарантіях безпеки з боку флоту третіх країн для забезпечення безпечного коридору зерновим вантажам. Туреччина, чиї позиції на Чорному морі є домінуючими, здається найлогічнішим варіантом такого гаранта і менш дратівливим та ескалюючим, ніж ВМС однієї з держав – членів НАТО.
«Варіант Б» таких гарантій – надання Україні протикорабельної зброї, щоб Україна могла самостійно забезпечити цю безпеку, а також зберегти Одесу, яка після розмінування акваторії залишиться беззахисною.
Виконуючи їх, Туреччина отримує очевидне підвищення міжнародної ваги, а у разі успіху переговорів – статус рятівника світу від голоду. Проте, крім цього, країна може розраховувати і на прямий комерційний профіт.
Міністр сільського та лісового господарства Туреччини Вахіт Кірішчі, якого цитують турецькі ЗМІ, заявив, що в рамках кампанії з розблокування експорту Україна надасть посереднику зерно зі значним дисконтом: «У нас є угода, щоб дати нам [ціну] 25% нижче, ніж FOB, – сказав він. – Однак вони мають дилему з приводу безпечного експорту продукту. І росія, і Україна довіряють лише нам».
На сьогодні в Україні немає сформованої ціни FOB, оскільки де-факто немає портів, де вона актуальна. Але якщо прийняти, що в середньому пшениця на таких умовах постачання коштує $400/тонна, то Туреччина за свої дипломатичні старання отримає знижку у розмірі $100 на кожній тонні, або $100 000 на кожній тисячі тонн.
Враховуючи, що Туреччина – один із найактивніших покупців українського зерна, то загальний комерційний ефект від цієї угоди може бути колосальним. За даними Національного наукового центру «Інститут аграрної економіки», минулого року Туреччина посіла третє місце у топ-10 покупців українського зерна, імпортувавши його на $918 млн.
Підрахунок майбутніх турецьких баришів затьмарює лише один факт. Як заявила постійний представник США при НАТО Джуліан Сміт, Сполучені Штати скептично ставляться до успіху цих переговорів і «на поточному етапі не чекають дипломатичних проривів від російсько-українських контактів за посередництва Туреччини».
І це насправді єдине, що потрібно знати про майбутні зустрічі в Анкарі та Стамбулі.
Продовольча та сільськогосподарська організація (ФАО) ООН прогнозує зростання кількості голодуючих у світі на 13,7 млн людей у 2023 році. Війна в Україні – не єдиний, але ключовий чинник, що призвів до цього. Найбільш незахищені – африканські країни. За даними ФАО, 53 держави та 193 млн осіб були вразливі для голоду ще до 24 лютого 2022-го.
Оскільки проблема глобального забезпечення продовольством стає дедалі гострішою, то на передній план почав виходити аспект відповідальності за сотні тисяч чи навіть мільйони постраждалих.
Відповідь «винна росія, яка вдерлася до України» здається очевидною, але не всім. У світі розгортається безпрецедентна PR-кампанія з формування громадської думки щодо того, хто буде призначений остаточним винуватцем продовольчої кризи.
У західній пресі почали з'являтися матеріали з наративом, що санкції проти росії контпродуктивні, оскільки від них страждають треті країни. У Twitter розгортаються справжні баталії – твіти про морську блокаду та викликаний нею голод збирають тисячі коментарів від «користувачів з Африки», які пишуть, що вони голодують через накладені на рф санкції.
Те, що в росії розуміють важливість інформаційного висвітлення проблеми голоду, показало нещодавнє інтерв'ю владіміра путіна, в якому він незвично довго говорив про особливості експорту зерна з Причорномор'я. Заявивши, що реальна частка України в забезпеченні світового раціону – «не більше 0,5%» і таким чином проблема блокади портів перебільшена, а їхнє розмінування знаходиться в руках української сторони, він декларував «готовність допомогти забезпечити продовольчу безпеку».
І показові переговори в Туреччині, незалежно від їхньої результативності, можуть стати можливістю посилити цей наратив тезою «ми зробили все, що могли», особливо якщо Україна не піде на розмінування акваторії.