Ця війна розділила наш світ навпіл: на «до» і «після». І немає, мабуть, жодної людини чи родини в Україні, чиєю долею не пройшлася б ця жирна чорна лінія. Найтяжче довелося тим, хто опинився в епіцентрі воєнних дій і хто змушений був із пазлів жахіть і втрат стомлено складати свою нову життєву історію.
І якщо в мирні часи тревел-блогери пишуть про місця, куди варто поїхати, то ця – про мандрівку, в яку їхати категорично не варто. Бо вона – мандрівка до потойбіччя.
Оригінальна назва: «Мандрівка до Потойбіччя. Маріуполь»
Бекґраунд. Автор цієї книжки із серії «Воєнні щоденники» – редактор, журналіст та психотерапевт Євген Шишацький. Родом із Маріуполя, навчався і жив у Донецьку, проте з 2014 року переїхав до Києва. В українській столиці працював редактором та журналістом відомих видань і програм, при цьому паралельно навчаючись на гештальт-терапевта і розпочинаючи свою власну практику в цій ролі.
Його світ 24 лютого 2022 року також перевернувся. І щогодини перевертався з шаленою швидкістю, бо в Маріуполі під обстрілами лишалися його мама, тато, рідні та друзі.
Він ухвалює відчайдушне рішення: поїхати на окупований Схід, аби звідти витягти рідню. І пише про це книгу, в якій описує власний досвід.
«Бо ми всі насамперед живі люди. Злимося, плачемо, радіємо, любимо. Плетемо наші долі в неймовірну тканину і кожним подихом впливаємо на спільний візерунок. Один із моїх уроків – дозволити собі бути собою навіть під час війни. Особливо під час війни. Вільну країну будують наші вільні серця».
Ситуації, події, подробиці, які він описує, неймовірно вражають. А ще більше вражає розуміння того, що ця історія насправді – з хепі-ендом, якщо взагалі тут таке визначення доречне. І уявити навіть важко, якою могла би бути історія з нещасливим фіналом...
Видавництво: «Фоліо», Харків
Наклад: 2000 примірників
Сюжет. Напад росії в один момент перетворив Маріуполь, або Марік, як його автор ніжно називає, з квітучої оази на місто руїн, попелища та згарищ.
«Влітку 2021-го приїхав на MRPL City Festiva і не міг намилуватися транспортом, парками та парканами, за якими будували нову красу. Місто минулого поступово перетворювалося на місто майбутнього».
Але цього йому, як і багатьом іншим квітучим українським містам та селам і загалом Україні, не міг пробачити скажений, заздрісний та ниций сусід – росія. І місто почало заглиблюватися в пітьму війни. А на лівому його березі були рідні люди, з якими остаточно пропав зв’язок. І від цього Євгенові було нестерпно. Тож він розпочав свою мандрівку. Мандрівку в потойбіччя, під час якої хотів врятувати життя своїх рідних.
Ось найголовніші віхи та враження від цієї непростої мандрівки.
Щоб його пропустили на деенерівському блокпості, довелося дати хабаря. Далі був допит у військовій комендатурі та буцигарня з 27 людей на 10 квадратів.
«Усе було живо-принизливо-огидне у своїй реальності... Прокурена переповнена камера, до якої ледь дістає повітря з коридору. Брудні руки. Чоловіки вперемішку з жінками. Бутлі із сечею. Вода з крана. Неможливість виспатися».
Деенерівську дійсність автор називає краєм застиглого часу з «індустрією» принижень авторства російських службістів:
«Як там, щоб зробити людину щасливою, треба в неї щось забрати, а потім повернути? Наприклад, свободу. Суки».
«А за кадром вбивали Маріуполь. Моє рідне місто», – продовжує автор свою оповідь, час від часу повертаючись у дитинство та в юність, описуючи, зокрема, плани та життя родини в довоєнні часи.
Шлях назад також був непростим. Рашисти зі стягами з намальованою куркою. Кулі, ракети, заміновані дороги. Попутники в авто, з якими їдеш чи то в життя чи на смерть.
Нарешті йому вдалося зв’язатися з рідними, вони були живі, хоч на їхню долю й випали величезні випробування.
Нарешті вдома.
«Я поки відмовлявся вірити. Після цього химерного тижня, схожого на рік. Після перебування в атмосфері, де, здавалося, хтось невидимий стирає долоні до кісток, щоб вручну зупинити колесо часу. Після сюру, якого я зміг уникнути в 2014-му, а тепер відчув на собі його «прєлєсті». Після того, як злість випалювала зсередини від безвихіддя».
Рівно тиждень. З точністю до години. Стільки тривала подорож автора потойбіччям, знайомство з його реальністю. І це справді було потойбіччя, про яке захотілося потому написати книжку, зробити, так би мовити, туди екскурсію. Познайомити з людьми – заручниками потойбіччя.
«Я сподіваюся, що світ почує і відчує кожною клітиною їхні історії. Як і будь-кому, хто проходить часи війни, мені хочеться, щоб ці часи разом із невідворотними жахами та руйнуванням базової довіри до світу більше ніколи не повторилися знову. Для цього ми маємо пам’ятати», – підсумовує автор.
Вам сподобається, якщо: ви хочете дізнатися про початок великої російсько-української війни та її шляхи від очевидця, який мандрує небезпечними стежками.
Тут кожен персонаж, кожна історія дають відчуття реальності, настільки вправно автор володіє майстерністю виписування діалогів та порівнянь.
Вам не сподобається, якщо: ви очікуєте якихось високохудожніх осмислень і любите прикрашену дійсність. Тоді вам не сюди, бо тут життя таке, яке воно є. Принаймні так переконує очевидець. Навіть припорошене ненормативною лексикою, але як же без неї ще з моменту «русского корабля» та його характерного й чіткого напрямку?
Головна причина прочитати: зрозуміти всю глибину провалля, яке роз’єднує нас із потойбіччям.
«Тут не розуміли, що люди скидаються космічними грошима на добрі справи, транспорт, паливо, продукти, гігієну. А інші люди добровільно та безплатно лізуть у пекельну сраку, щоб допомогти. Тут не вірили в душевні пориви. Не вірили в неможливість всидіти на місці, коли свої страждають. Не вірили в існування волонтерів».
Показово, що під час мандрівки до потойбіччя автор перечитував Ремарка: «А потім відкрив «Час жити та час помирати». Про відступ німецької армії.
Про бомбардування вже їхньої території. Про злам у мисленні агресора, коли після сп’яніння своєю міццю приходить саморозвінчання та зіткнення зі своєю насильницькою сутністю. Це було те, що треба».
Тож головна причина прочитати – ще й зрозуміти отой майбутній шлях, який неодмінно «світить» потойбіччю і який так пророчо описав ще Ремарк у своїй книжці.
У тому ж дусі:
Автор книжки – класик української літератури. Його творчість дивує глибинністю й талантом, а громадянська позиція та діяльність викликають щире захоплення.
Роман «Інтернат» – достойне поповнення в його літературній добірці, яка має численні національні та міжнародні нагороди й перекладена багатьма іноземними мовами.
Це третя книжка про війну авторства Сергія Жадана (після «Життя Марії» та «Тамплієрів»). Події на Сході в зоні АТО крізь життя шкільного вчителя, яке раптово перевернулося догори дриґом, як, власне, зараз життя всіх українців.
Герой книжки прямує до інтернату, аби забрати з нього свого племінника. Але інтернат – це глибинний збірний образ, який метафорично уособлює дійсність.
«Одного разу, прокинувшись, ти бачиш за вікном вогонь. Ти його не розпалював. Але гасити його доведеться й тобі…». Вкрай актуальні слова для нинішньої війни.
Авторка книги, чиє справжнє прізвище Дуда, – українська письменниця та лауреатка Національної премії України імені Тараса Шевченка 2022 року, а також відома волонтерка.
Твір «Доця» став її першим романом, та відразу успішним: увійшов до списку Книг року ВВС.
Події відбуваються 2014 року на Сході України в Донецьку. Життя героїні складене із втрат та здобутків, із розчарувань та відкриттів нових сенсів. Вона – про любов і її життєствердну силу. Книжка стильна, самобутня, талановита. Її вже переклали польською та англійською мовами, і планують незабаром екранізувати.