Книга місяця: чим такий цінний магічний реалізм збірки Хорхе Луїса Борхеса «Книга Піску»

Сюжет: інтерпретація сюжету збірок Борхеса буде схожою на розповідь про сни, що хвилюють, дивують, а інколи викликають бажання переміститися в химерний світ, де може відбутися зустріч твого 70-річного «я» з 19-річним, як в оповіданні «Інший», чи з’явитися «несподіваний дарунок любові», як у творі «Ульріка», вже не кажучи про збереження пам’яті у «Конгресі» чи проблему пізнання у «Ночі дарів». Страшні казки, оповіді, де з’являється король з роду Одіна чи продавець «Біблії», книги якого не мають закінчення ‒ твори Борхеса неможливо аргументувати й піддати раціональному судженню. Їх можна читати із захопленням або не читати взагалі. Третього не дано. На думку самого автора, збірка «Книга Піску» є перлиною його творчості. Написана, коли Борхес майже втратив зір, вона концентрує відчуття, подає злами реальності, які митець бачив у своїй уяві.

Збірка «Пам’ять Шекспіра» є своєрідним продовженням тих мотивів, що вже є у «Книзі Піску». Знову сни, діалоги з власним внутрішнім світом. Але з’являється передчуття смерті як неминучості (Борхес піде в кращий світ 1986 року), яку допоможуть подолати лише написані книжки. Оповідання «Сині тигри» можна брати за зразок інтелектуальної літератури. Безліч алюзій, символів, перетворень. Усі вони ведуть до роздумів про відчай, впорядкованість і хаос Всесвіту, божевілля та висновку про те, що  «хто не віддав усього, не віддав нічого». Його, власне, можна сміливо назвати творчим і життєвим кредо Хорхе Луїса Борхеса.

Видавництво: «Видавництво Старого Лева»

Наклад: 2250 прим.

Бекґраунд: аргентинський письменник увійшов у канон світової літератури як представник авангардизму, магічного реалізму. Те, що Борхес так і не отримав Нобелівську премію, є однією з найбільших несправедливостей цього буремного світу. Його творчість, що поєднує високу літературу з метафізикою, поезію з прозою, вплинула не лише на красне письменство, а й інші види мистецтва. Збірка «Пам’ять Шекспіра» (1983 р.), що стала частиною цієї книжки, є останньою у творчості класика й найменш відомою. До неї увійшло чотири твори ‒ стилістично довершені, глибокі й складні, такі, що ведуть лабіринтами символів і метафор.

Вам сподобається, якщо: ви прагнете читати класику світової літератури українською, ви вважаєте, що кожна інтелігента людина має любити й поважати тріаду Маркес-Борхес-Кортасар, вам хочеться тексту, вербальна краса якого сягає досконалості.

Вам не сподобається, якщо: ви є прихильником реалізму, а не магічності, вам подобаються тексти з чіткою структурою, діями, а не роздумами; ви вважаєте, що письменника визначає обсяг твору, а вже потім його зміст.

Головна причина прочитати: як пишуть у Мережі, у будь-якій незрозумілій ситуації… читайте класику. Книжка Борхеса у блискучому перекладі Сергія Борщевського є ковтком не стільки свіжого, скільки насиченого повітря серед засилля комерційної літератури ‒ задушливої у своїй примітивності й бажанні зірвати гонорарний джекпот. «Книга Піску» ‒ це ностальгія за роздумами, світосприйняттям, яке вирізняється розмитістю кордонів між реальністю та ілюзією, це доказ того, що за зовнішньою оболонкою слова ховаються сенси, варті роздумів і ворушіння звивин мозку.

Ще три новинки лютого

Ольга Деркачова, «Дім Терези»

Discursus

Ольга Деркачова ‒ українська авторка, чия проза приваблює мудрістю, чуйністю і справжністю. Так, історії про кохання можуть бути трагічними та емоційними, але письменниці вдається передати всі складності людських відносин літературно й реалістично водночас.

Книжка «Дім Терези» оповідає про людей, які втікають від життя, щоб відновити його знову, знайти сили довіряти іншим. Тереза працює «обіймаликом»: вона приїжджає до людей, які потерпають від самотності, щоб обійняти їх. У минулому жінки ‒ статус коханки, втрата того «єдиного» чоловіка, перебування у психіатричній лікарні та вірші, які пробуджують бажання йти далі.

Тереза небайдужа до горя інших людей. Тому і збирає під дахом успадкованого будинку вагітну Марію, що втекла від чоловіка-тирана, безхатька Іллю, який повернувся з війни без правої руки, втратив дружину й своє покликання митця. Разом вони долають найбільші страхи, знаходять кохання й намагаються зробити цей світ хоч трохи кращим. На тих, хто «вірить у кожне написане слово», у фіналі книжки чекає сюрприз у вигляді завжди виграшного прийому «вигадки у вигадці». «Дім Терези» ‒ якісний текст, з українськими реаліями, які – інколи це щиро дивує – теж можуть бути тлом для вдалого художнього твору.

Джон Грін, «Черепахи аж до низу»

КМ-Букс

Як це часто буває з книжками, на обкладинці яких красується напис «Бестселер The New York Times», нове творіння Джона Гріна не дотягує до планки твору, який залишає по собі щось більше, ніж замилування вдалою обкладинкою. Його «Черепахи аж до низу» є варіацією на популярну в іноземній літературі тему текстів наче для підлітків, але насправді для тих, хто колись ними був, але забув про це з плином часу.

Історію про шістнадцятирічну Ейзу, яка страждає на мізофобію, могла б урятувати детективна складова ‒ зникнення мільярдера Расселла Пікетта, із сином якого Ейза відпочивала у літньому таборі. Але її розвиток відбувається дуже мляво у порівнянні з лінією фобій головної героїні, стосунків дівчини із зовнішнім світом, психотерапевтом, кращою подругою і хлопцями.

Західні критики серед переваг «Черепах...» називають проговорення проблем людини із психічним розладом. Мабуть, варто з цим погодитися, адже Грін левову частку твору приділяє описам бентежних станів Ейзи, яка вчиться пояснювати іншим людям те, якою вона є, як сприймає світ і себе у ньому. Динамічний, сентиментальний, трохи претензійний роман Гріна цілком згодиться для відпочинкового читання, але фрази англомовної преси про глибину тексту однозначно є перебільшенням.

С. Дж. Тюдор, «Крейдяна людина»

«Клуб Сімейного Дозвілля»

Літературний дебют С. Дж. Тюдор, англійської журналістки, яка зазнала фіаско у попередній професії та вирішила перекваліфікуватися на авторку детективних романів. Книжка «Крейдяна людина» отримала купу схвальних відгуків читачів, незважаючи на недоліки тексту, які не помітити можна лише за умов провалів у пам’яті. Втім, детектив дійсно вийшов гостросюжетним.

Текст має дві часові лінії. Перша розповідає про події 1986 року, коли з компанією друзів-підлітків відбулася низка доволі жахливих пригод: кривава аварія у парку розваг, булінг з боку старших хлопців, раптове знайдення розчленованого тіла... Друга переносить у 2016-й, коли вже дорослі свідки злочинів й носії таємниць змушені згадати те, про що краще змовчати навіть перед найближчими людьми. Як і кілька десятиріч тому, Едді, Гладкого Гева, Металевого Міккі, Гоппо і Ніккі пов’язують крейдяні чоловічки ‒ знаки таємної мови. Якщо у дитинстві банда вдавалася до них, щоб убезпечити себе, то тепер примітивні малюнки означають смертельну небезпеку.  Едді, що став викладачем, намагається розкрити злочин з минулого, навіть не здогадуючись, які підступи чекають на нього.

С. Дж. Тюдор не стільки плутає читача, скільки терпляче приховує істину й ім’я головного негідника. Її тактика вичікування цілком виправдовує себе, але хотілося би більшої уваги письменниці до фіналу й деталей, які у детективі є надважливими.