Корейський тріумф, Тарантіно й українські пісні: 5 підсумків Каннського фестивалю
Штрихи до портрету події, які гріх залишити поза кадром
Наприкінці минулого тижня завершився 72-й Каннський кінофестиваль. Mind вже писав про найпомітніші фільми програми. А тепер ми підбиваємо менш очевидні підсумки Канн.
По заслугах
Пон Чжун Хо
Для початку трохи про головні нагороди. Золоту пальмову гілку цьогоріч присудили «Паразиту» корейця Пон Чжун Хо. І це один з тих небагатьох випадків, коли критики і журі, що називається, заспівали в один голос. Можливо, виною тому любов голови журі Алехандро Гонсалеса Іньярріту («Легенда Г'ю Гласса» [англ. The Revenant], «Бердмен», «Сука-Любов») до кіноекспериментів. Але, швидше за все, це просто прояв вищої справедливості.
«Паразит» – одна з небагатьох картин конкурсу, в якій автори не просто якісно «відпрацьовують програму», а й рухають мову кіно вперед. Це історія про безробітну родину невдах. Вони живуть в напівпідвальному приміщенні, харчуються чим доведеться. Але тут син влаштовується репетитором у багату сім'ю, де панують геть інші порядки. Він намагається перетягнути туди всіх своїх родичів. Звичайно ж, все не так просто.
Пон Чжун Хо майстерно змішує жанри – від сімейної комедії до кривавого трилера. «Паразит» не дає оцінок, не пускається в банальності, дивує глядача і при цьому озвучує виразну думку про примхи людської природи. Безумовно, це головний успіх фестивалю.
Великі повернення
У тих, хто їздить до Канн регулярно, цьогоріч міг статися той ще флешбек. Наприклад, лише три роки тому в конкурсній програмі Канн були фільми Альмодовара, братів Дарденн, Кена Лоуча і Джармуша. Цього року всі вони також представили на фестивалі свої нові роботи.
Звичайно ж, у конкурсі були й інші великі камбеки. Наприклад, монументальне полотно Терренса Маліка «Таємне життя», на прем'єру якого режисер прийшов потайки (втім, пильні журналісти все одно його роздивилися і сфотографували). Або Гаспар Ное, чий 50-хвилинний фільм зібрав довжелезну чергу на сеанс – о 00:15 під дощем.
Тарантіно не потребує призів
Спочатку Квентін Тарантіно не був заявлений в основній програмі, але за кілька тижнів до фестивалю з'явилася новина про те, що він таки встиг змонтувати «Одного разу в Голлівуді» (у широкому прокаті стрічка з'явиться в липні).
Для американця Канни – знакове місце. 25 років тому саме тут йому вручили нагороду за «Кримінальне чтиво». «Одного разу в Голлівуді» жодного призу не отримав, але це анітрохи не завадило йому стати без перебільшення головною подією фестивалю (журналісти займали чергу на перші покази за 2,5 години і все одно багато хто не потрапив).
У новому фільмі Тарантіно відкриває для себе доросліший тон розповіді, багато цитує класику 1960-х, а ще – самого себе. Втім, режисерові, чиє ім'я вже давно стало прозивним для світової культури, навряд чи хтось цим дорікне.
Мусульманське питання
Маті Діоп (у центрі)
Інтеграція мусульманського порядку денного у світовий (зокрема – європейський) культурний ландшафт досягла такого рівня, що це складно не помітити у фільмах абсолютно різного жанру і спрямованості.
В основному конкурсі були показані одразу три фільми, в яких звучить ісламська тема.
Так, Гран-прі фестивалю (друга за значимістю нагорода після «Золотої пальмової гілки») отримала «Атлантика» – повнометражний фільм француженки сенегальського походження Маті Діоп. Це оригінальна (хоча і не розрахована на масового глядача) робота, де співіснують і соціальний реалізм, і містика з джинами та привидами.
Інший приклад – нова стрічка бельгійських класиків братів Дарденн «Молодий Ахмед». Фільм про школяра, який занадто буквально сприймає Коран і слова свого імама. Він вирішує напасти на шкільну вчительку, після чого починається коротка, але переконлива історія про другий шанс. Або «Знедолені» – суворий соціальний трилер про паризькі передмістя. І це ми ще не дісталися другої програми «Особливий погляд», де тема теж порушувалася (див. мультфільм «Ластівки Кабула»).
Одним словом, ми точно живемо за часів формування нового соціокультурного ландшафту.
Український слід
Кадр зі стрічки «Додому» (Evge)
Україну на цьогорічному фестивалі представляв повнометражний дебют Нарімана Алієва «Додому» (Evge). І якщо зазвичай українські фільми везуть до Канн з надривом, як уперше й востаннє, то цього разу стрічка виглядала в програмі «Особливий погляд» на подив природно. Без акцентів на вітчизняне кіновиробництво і без помпи, яку згодом неможливо виправдати.
«Додому» – не позбавлений сценарних промахів, але цілком міцний дебют. Кримський татарин (Ахтем Сейтаблаєв) отримує в київському морзі тіло сина, убитого на війні. Він вирішує особисто відвезти його додому, щоб поховати, і забирає з собою молодшого сина, який навчається в Києві. Далі починається тихе роуд-муві про людей, особисті та національні травми, батьків і дітей.
До речі, це був не єдиний прояв України в програмі. Наприклад, у резонансній картині «Маяк» з Уїллемом Дефо і Робертом Паттінсоном роль русалки грає модель Валерія Караман. А ще в найнесподіваніших фільмах (і в найбільш неочевидних для цього сценах) лунали українські пісні – наприклад, «Ніч яка місячна» в американській бадді-комедії «Сходження» (The Climb). Хочеться вірити, що все це не випадково.