Анатомія шедевра: як і з чого було створено кращу виставу країни «Радість сердешна»
Світлі та трагічні події, пов'язані із «зірковою» постановкою Дмитра Богомазова
Mind розпочинає серію публікацій під рубрикою «Анатомія шедевра». У ній ми запропонуємо нашим читачам докладний аналіз того, як і з яких елементів створені твори, які можна назвати визнаними шедеврами в різних сферах мистецтва: арт, кіно, театр, музика. Чому саме вони «вистрілили», що приховано за «фасадом» кожного з них і в чому формула успіху.
Сьогодні, 12 вересня, п'ятий рік поспіль у Театр на Лівому березі одним з перших в театральному сезоні стане аншлаговий спектакль «Радість сердешна, або Кепка з карасями» – постановка, яка ще у 2014 році була визнана «Кращою виставою року» – володарем премії «Київська пектораль». Поставив його Дмитро Богомазов – абсолютний чемпіон за «Пекторалями»: у нього їх з десяток і незліченна кількість номінацій.
Що ж такого привабливого у «Радості сердешній...» за Юрієм Ковалем? Чому цю постановку можна вважати шедевром?
Село душі (або її Храм)
Юрій Коваль (1938–1995) – російський, радянський письменник, який більше відомий як автор творів для дітей і підлітків (за його сценаріями знято багато мультфільмів, наприклад, «Пригоди Васі Куролєсова»). Але тут тональність п'єси швидше близька до стилістики Василя Шукшина – її можна позначити як «бентежна душа в селі».
Сюжет. Головний герой Письменник (актор Віталій Салій) випадково потрапив у село Чистий Дор і «застряг» там на рік. Місцеві жителі (Пантелєвна, Нюрка, дядечко Зуй (Володимир Горянський)) – швидше не люди, а янголи. Або святі. Їх не хвилюють майнові питання (виняток – сценка з розділом завезеної в магазин клейонки для скатертин). Вони живуть як родина. Все село, включаючи голову сільради, може допомагати першокласникові вивчити букву «Г», для чого довелося її малювати прямо на дорозі. Найбільший грішник – це скупий місцевий (Михайло Кукуюк), який «зажав» карасів для гостей: Письменника і Зуя.
Як і більшість з тих, хто ставав або стане глядачами цієї вистави, Письменник – житель мегаполісу, і в ньому повно «міського бруду» – уламків сварок, незадоволених амбіцій, напруги через постійну конкуренцію – звичайного міського «сміття».
А всі жителі села – немов трохи не від світу цього – чисті та світлі. Вони говорять лише про головне – про душу, природу, красу, чарівність. Вони добродушні та милосердні. Кожен селянин – по-своєму поет: Нюрка пояснює героєві, що в смаку води зі струмка можна відчути смак суниці.
Моральні аспекти. Селяни ігнорують майнові питання і боротьбу за існування. Сучасним людям, що живуть в реаліях ринкової економіки і бізнес-відносин, це здається майже казкою. Проте жителі представлені цілком реалістично: іноді підозрілими, іноді наївними, але завжди люблячими. І спостереження за ними схоже на те, як роззутися в траві на лузі й більше не надягати вузьких туфель. І ми разом з головним героєм, розчиняючись у Чистому Дорі, очищуємося від міської суєти.
На сцені відбувається багато смішного, але частіше хочеться плакати: у глядацькій душі відбувається той самий катарсис, про який говорили греки, – очищення.
Фатальні «Радості» Віталія Лінецького
Бекґраунд. Прем'єра вистави припала на 27 лютого 2014 року – менше тижня пройшло з дня найтрагічніших подій Євромайдану, коли загинуло понад сотні людей. Режисер Дмитро Богомазов почав репетирувати постановку задовго до всіх цих потрясінь. І спектакль вийшов – як ліки, як бинт на рану, давши можливість згадати про людяність.
Віталій Лінецкий
Професійне театральне журі відчуло цей момент – «Радостям...» дали «Київську пектораль», але вже без першого виконавця головної ролі – популярного актора Віталія Лінецького («День народження Буржуя», «Гніздо горлиці»), який відіграв перші три постановки і загинув влітку того ж року. Роль Письменника стала його останньою театральною роллю.
Смерть Лінецького. Віталій Лінецький загинув 16 липня 2014-го о шостій ранку. Громадськість була в шоці. Автору цих рядків як репортеру довелося тоді з'ясовувати подробиці трагічної події. «Кримінальну справу стосовно смерті Лінецького закрито через відсутність складу злочину. Він, будучи в стані сильного алкогольного сп'яніння, впав з парапету підземного переходу, скотившись по сходах вниз. Він був один. Є свідок – продавщиця кіоску. Так само цю подію зафіксувала вулична відеокамера. Травма голови виявилася настільки важкою, що лікарі не змогли врятувати актора. Це був нещасний випадок», – розповіли в МВС. Тобто він впав, вдарився головою і помер, бо медичну допомогу не було вчасно надано.
Що сталося? Пропонуємо читачам авторську версію події. Тут зіграла свою фатальну роль сповідальна іпостась Письменника. Віталій, як талановитий актор, повністю вліз у «шкуру» свого персонажа. Звичайно, він очистив себе, якщо навіть глядачів так «ковбасить». Але, коли зіграв на ура перші дві-три вистави, театральний сезон закінчився (поширена практика, щоб трохи «обкатати» постановку і вже в повну силу дати її у новому сезоні).
А далі почалося звичайне міське буття, яке так діставало того самого Письменника. Якісь особисті негаразди. Віталій не знав, що робити після такого потужного очищення з порожнечею, яка утворилася. І вчинив по-слов'янськи (на жаль!) – просто став заливати в неї алкоголь. Він знову хотів знайти повітряне відчуття щастя і спокою, яке було у його героя у виставі. Але життя виявилося суворішим – воно не ідеальне, як твір великого мистецтва.
21 липня 2014 року газети вийшли із символічними заголовками: «Віталія Лінецького знайшли мертвим у переході біля церкви». Віталій так і не дійшов до свого Храму.
«Вже зовсім інша історія»
У цьому спектаклі Лінецького замінив інший Віталій – Салій. І зробив це блискуче. «Я паралельно з Лінецьким репетирував у другому складі, – розповів Віталій Салій. – Після загибелі Віталія по-особливому звучали його слова у фіналі вистави: «Набридла ця нескінченна низка днів, все чергуються і чергуються – день і ніч, ніч і день...». Салій за темпераментом – більш урівноважений і, так би мовити, актор філософського складу. Ці його властивості передалися ролі. Його особистість дає вистави більше надії.
Додамо, що у виставі представлена фірмова богомазівська фішка: практично всі артисти грають на якихось музичних інструментах: віолончелі, скрипці, барабані. І ми буквально чуємо мелодію кожного персонажа, які періодично зливаються в загальний оркестр Чистого Дора.
У частини акторського складу – білий грим на обличчі. Київ не може піти від італійського жанру дель арте. Трагікомічна суть і елементи цього стилю притаманні більшості постановок української столиці.
У 2017-му Богомазов став головним режисером найбільшого Театру імені Франка. А в 2019-му – отримав ще дві «Пекторалі» – за шекспірівського «Коріолана».
Вам сподобається, якщо: ви шукайте можливість відволіктися від рутини, напружених буднів і занадто «матеріальної» реальності. Хочете подивитися на світ крізь призму ідеї про добро, яке коли-небудь все ж таки переможе.
Вам не сподобається, якщо: ви – людина суто прагматичного складу і професії, тоді ви вважатимете те, що відбувається на сцені, абсурдом, а героїв – просто «божевільними».
Чому варто дивитися: щоб зануритися в нехай навіть і вигаданий, трохи фантастичний світ, де головним мірилом усього є почуття і гармонія.
Порада тим, хто збереться на спектакль: купуйте квитки в перші ряди – там «пробирає» значно сильніше: глядачі ніби стають частиною «сім'ї» Чистого Дора. І вихорами закручуються майже невловимі, інтимні нюанси, переливи слів і смислів.
Прем'єра: 2014 рік
Режисер: Дмитро Богомазов
У ролях: Віталій Салій, Леся Самаєва, Володимир Горянський, Оксана Жданова, Михайло Кукуюк, Лев Сомов, Світлана Штанько
Наступна вистава: 24 жовтня
Вартість квитків: 150–270 грн