Режисер Іван Уривський: «Репертуарний і проєктний театри мають бути в Україні конкурентами, а не ворогами»
Розмова про внутрішню молодість, концепцію вистав без антракту та два «американські проєкти»
У навколотеатральному інформпросторі Івана Уривського знають здебільшого як головного режисера Одеського академічного українського музично-драматичного театру ім. В. Василька, де він працював із лютого 2015 року. Але останній день літа-2020 став і останнім робочим днем Уривського на цій посаді. Режисер, що на той момент вже мав досвід постановок, окрім Одеси, у Києві та Львові, зробив свій вибір на користь столиці.
Чи є різниця між глядацьким сприйняттям у цих трьох містах, як мають співіснувати різні театральні формати, чи знайдеться місце доповненій реальності у виставі за творчістю Лесі Українки та чи можна вважати столичний театр ім. Івана Франка першою сценою країни, Mind поспілкувався з режисером Іваном Уривським. Також ми торкнулися тем, наскільки доречними є політичні відсилання та «впізнавання» у постановках, наскільки вільним може бути прочитання класики сучасними режисерами та чому українські театрали вже подумки проводили Уривського до США.
– Що для вас проєктна діяльність? Вам зручніше існувати в просторі театру чи коли щоразу нова команда, нові умови? У чому плюси та мінуси цих двох підходів?
– Взагалі структура театру – непроста штука. Це складний механізм. Я п’ять років існую у системі державного театру. Взагалі всі мої вистави поставлені в державних театрах. Зараз розпочинаю незалежний проєкт, і мені поки важко порівнювати. Вони схожі, але сама структура відрізняється. Мені завжди було цікаво працювати з різними театрами, тому що це різні люди. А різні люди дають тобі різні емоції. Це завжди цікавий досвід.
– Вихід із вже звичної зони комфорту?
– Для режисера їздити в різні міста і бачити різних акторів, різні команди, різні театри – важливий фактор, переосмислення власного творчого досвіду. Тому що від певного міста залежить твоє внутрішнє відчуття, сприйняття як вистави, так і людей.
– Вам комфортніше ставити в Одесі чи у Києві? Яке місто краще розумієте?
– Я взагалі ставив у трьох містах – Одеса, Київ, Львів і в кожному з них виникає своя неповторна емоція. Одеса завжди передбачала розмірений темп, я міг дозволити собі робити виставу 3-5 місяців, навіть одну виставу робив дев’ять місяців. Ти не поспішаєш, постійно щось змінюєш. Тут, у столиці – два чи півтори місяці, іншій темп.
– І де продукт якісніший виходить?
– Я не порівнюю. І мені складно сказати, тому що не поділяю вистави на одеські чи київські. Просто все залежіть від різних факторів – акторів, сцени, обставин, драматургії, настрою. І як наслідок виходять геть різні вистави.
Місто дає свою атмосферу, свої правила. Наприклад, у Львові, коли ми працювали над «Перехресними стежками» – сам текст Франка, який з тих місць територіально виростає, тоді по-своєму надихав. І у кожному місті глядач по-різному сприймає вистави.
– Наприклад, несподівані реакції?
– Буває, коли глядач починає спілкуватися з актором. В Одесі іноді деякі глядачі йдуть масово і гучно із зали, не розуміючи, що відбувається на сцені, але потім та ж вистава починає збирати свого глядача, і таких моментів вже не виникає. У Києві із цим спокійніше. Напевно, тому що більше театрів і більший вибір вистав. Глядач підготовленіший, але теж інколи є несприйняття. Але і в Одесі є глядач, який любить театр, перебуває у пошуку «своєї» вистави, усвідомлюючи, що театр повинен бути різним.
– Кого вважаєте своєю цільовою аудиторією? Як би ви описали свого глядача?
– За віком глядача я не слідкую. Головне – це внутрішній стан, внутрішня молодість, бажання цікавитися сучасним театром. Мені важливо, щоб глядач був готовий до експерименту, розуміючи, що кожен твір, – сучасний чи класичний, – може передбачувати безліч ракурсів режисерського погляду.
Акторка Даша Малахова у виставі Івана Уривського «Камінний господар»
Мене радує, коли глядач зчитує певну концепцію, приховані моменти, закладені у виставу. Це надзвичайно цінна річ, якщо через призму вистави у глядача виникає своя особиста історія, і коли він про це напише в соцмережах чи просто обміняється думками у живому спілкуванні про свої враження і відкриття.
– Ваші вистави зазвичай без антракту? У чому ця концепція?
– Мені завжди здавалося, що антракт збиває темпоритм, енергію, він обнуляє глядача та акторів. Можливо, це хибна думка, але насправді я так думав дуже довго. Зараз я розумію, що потрібно ризикнути зробити виставу з антрактом.
– Чому ви пішли з театру Василька в Одесі? Ви казали в одному з інтерв’ю, що не хочете розриватися між містами. Чому вибір зроблено на користь Києва?
– Почав помічати, що я все менше і менше перебуваю в Одесі. І мені в якийсь момент здалося це нечесним до театру, бо я – його частина, яка дуже зрідка буває у себе вдома. Стало некомфортно від цього усвідомлення. Коли повертався в театр, починав помічати, що він змінюється, і це все відбувається без мене. Не можна сидіти на двох стільцях, як кажуть.
Фрагмент з вистави Івана Уривського «Трамвай «Бажання»
Це насправді було важке рішення, але мені інтуїтивно здалося, що треба залишити посаду головного режисера – це надто відповідальна штука. Напевно, працюючи в Одесі, я зробив багато помилок, але це життя: ми всі змінюємося, розвиваємося й іноді робимо помилкові речі. Дуже багато думок зібралось у голові, й захотілося внутрішньої свободи. Побути наодинці.
– Зараз ви працюєте над «Трамваєм «Бажання» у театрі імені Івана Франка… Що ж вас чи ваші проєкти насправді пов’язує із США?
– Це, до речі, доволі кумедна історія, коли вийшло інтерв'ю на одному театральному порталі, чимало людей повірило, що я їду до США... Мені багато писали, телефонували, мовляв: «Гарної дороги!» Насправді, це була просто авторська назва тексту. Хоча дійсно Америка безпосередньо пов’язана з «Трамваєм „Бажання“», тому що це велика американська п’єса ХХ століття. Майже одночасно виник інший проєкт, причетний до США. До участі в ньому мене запросив продюсер Алекс Гутмахер, який живе в Америці, але сам родом з Одеси.
– На якій ви зараз стадії розробки вистави за Вільямсом?
– Репетицій, у жовтні у нас прем’єра, зараз ми десь на середині шляху.
У мене є така думка, що вистава виникає за декілька днів. Тобто ти працюєш-працюєш-працюєш, а потім відбувається якийсь «сонячний удар» – і починає вибудовуватися точна канва. Потім вже йде шліфування.
– У чому особливість роботи в театрі Франка? Чи є відчуття, що це перша сцена країни?
– Мені комфортно тут працювати, бо є сильна акторська команда, потужні актори на будь-який смак. Те саме з цехами, ми зараз репетируємо, і з Петром Богомазовим придумали складну сценографічну конструкцію. Через місяць прем‘єра, а ми вже більше місяця, як у ній репетируємо. Це дуже важливі моменти, на які ти, як режисер, не відволікаєшся. Ти працюєш з акторами. Все інше працює без тебе, тобто кожен займається своїм ділом
– Чи надихаєтеся ви у процесі роботи культовим однойменним фільмом?
– Фільм видатний. Але я надихаюся акторами та командою. Часто глядачі сприймають історію саме через призму фільму, і всі герої цієї історії мають вже певні стереотипи. Але в нас із приводу п’єси Вільямса дещо інші думки.
– А взагалі, хотіли б спробувати себе в кіно?
– Є одна ідея короткого метру, але поки про це зарано говорити. Це інша планета... Я не планую бути кінорежисером, але цікаво спробувати, як це працює, наскільки відрізняється від театру, що можна взяти від театру в кіно.
– Чи згодні ви з тим, що деякі рецензенти бачили в образі сильної Донни Анни у виставі «Камінний господар» театру на Подолі натяк на Юлію Тимошенко?
– Ми на цьому не робили акцент, але говорили про це, що, можливо, будуть проводити паралелі. Це є в історії Лесі Українки. Вона має перегукуватися із сьогоднішніми реаліями: чи жінка то, чи чоловік говорив би монолог про владу, маючі на увазі останню сцену.
– Але ж історія не політична.
– Там є моменти політичні, тому що є тема влади, але ми навмисно не робили це випукло. Ми навпаки намагалися заглушити, тому що я не люблю, коли політичний театр вилазить більше, ніж треба.
– Ви разом з Дашою Малаховою, виконавицею головної жіночої ролі у виставі «Камінний господар», готуєте проєкт «Театр 360» – з доповненою реальністю, уривками кінозйомок. Чим постановка відрізнятиметься від сценічної версії?
– Це взагалі така шалена ідея. Вже давно існують відеоверсії вистав. Але тут буде і доповнена реальність, правда. Цей проєкт вже пройшов декілька етапів еволюції. І тому зараз трішки змінюється. Це все починалося як 360 та VR (віртуальна реальність. – Mind). Потім ми перейшли більше у 3D-формат, тому що сама концепція вистави дозволяє таке зробити. Це теж для мене невідомий шлях, але дуже відповідальний.
Десь із березня ми почали роботу. І додаються все нові творчі люди, буде велика команда. Сподіваюся, що це буде дуже незвична історія, яка зробить театр доступним вдома для всіх українців і не тільки.
– Чи вистоїть державний репертуарний театр під натиском реформаторських натисків театру проєктного, недержавного?
– Мені здається, що державний театр найближчим часом нікуди не зникне. Тому що це наш менталітет, наша природа, ми звикли до такого формату. Репертуарний і проєктний театр мають іти поруч, допомагати один одному, бути конкурентами, а не ворогами.
– Розкажіть більше про ваш другий «американський» проєкт.
– Це перший мій незалежний проєкт. Продюсер Алекс Гутмахер запросив до співпраці. А написала п’єсу про уявну зустріч двох легенд в українській музиці, Володимира Івасюка і Квітки Цісик, молода драматургиня Марина Смілянець. Ми всі співаємо ці пісні досі і знаємо їх напам’ять, тому сподіваємось, що це буде дійсно потрібний всеукраїнський проєкт.