Режисер Іван Уривський: «Репертуарний і проєктний театри мають бути в Україні конкурентами, а не ворогами»
Розмова про внутрішню молодість, концепцію вистав без антракту та два «американські проєкти»
У навколотеатральному інформпросторі Івана Уривського знають здебільшого як головного режисера Одеського академічного українського музично-драматичного театру ім. В. Василька, де він працював із лютого 2015 року. Але останній день літа-2020 став і останнім робочим днем Уривського на цій посаді. Режисер, що на той момент вже мав досвід постановок, окрім Одеси, у Києві та Львові, зробив свій вибір на користь столиці.
Чи є різниця між глядацьким сприйняттям у цих трьох містах, як мають співіснувати різні театральні формати, чи знайдеться місце доповненій реальності у виставі за творчістю Лесі Українки та чи можна вважати столичний театр ім. Івана Франка першою сценою країни, Mind поспілкувався з режисером Іваном Уривським. Також ми торкнулися тем, наскільки доречними є політичні відсилання та «впізнавання» у постановках, наскільки вільним може бути прочитання класики сучасними режисерами та чому українські театрали вже подумки проводили Уривського до США.
– Що для вас проєктна діяльність? Вам зручніше існувати в просторі театру чи коли щоразу нова команда, нові умови? У чому плюси та мінуси цих двох підходів?
– Взагалі структура театру – непроста штука. Це складний механізм. Я п’ять років існую у системі державного театру. Взагалі всі мої вистави поставлені в державних театрах. Зараз розпочинаю незалежний проєкт, і мені поки важко порівнювати. Вони схожі, але сама структура відрізняється. Мені завжди було цікаво працювати з різними театрами, тому що це різні люди. А різні люди дають тобі різні емоції. Це завжди цікавий досвід.
– Вихід із вже звичної зони комфорту?
– Для режисера їздити в різні міста і бачити різних акторів, різні команди, різні театри – важливий фактор, переосмислення власного творчого досвіду. Тому що від певного міста залежить твоє внутрішнє відчуття, сприйняття як вистави, так і людей.
– Вам комфортніше ставити в Одесі чи у Києві? Яке місто краще розумієте?
– Я взагалі ставив у трьох містах – Одеса, Київ, Львів і в кожному з них виникає своя неповторна емоція. Одеса завжди передбачала розмірений темп, я міг дозволити собі робити виставу 3-5 місяців, навіть одну виставу робив дев’ять місяців. Ти не поспішаєш, постійно щось змінюєш. Тут, у столиці – два чи півтори місяці, іншій темп.
– І де продукт якісніший виходить?
– Я не порівнюю. І мені складно сказати, тому що не поділяю вистави на одеські чи київські. Просто все залежіть від різних факторів – акторів, сцени, обставин, драматургії, настрою. І як наслідок виходять геть різні вистави.
Місто дає свою атмосферу, свої правила. Наприклад, у Львові, коли ми працювали над «Перехресними стежками» – сам текст Франка, який з тих місць територіально виростає, тоді по-своєму надихав. І у кожному місті глядач по-різному сприймає вистави.
– Наприклад, несподівані реакції?
– Буває, коли глядач починає спілкуватися з актором. В Одесі іноді деякі глядачі йдуть масово і гучно із зали, не розуміючи, що відбувається на сцені, але потім та ж вистава починає збирати свого глядача, і таких моментів вже не виникає. У Києві із цим спокійніше. Напевно, тому що більше театрів і більший вибір вистав. Глядач підготовленіший, але теж інколи є несприйняття. Але і в Одесі є глядач, який любить театр, перебуває у пошуку «своєї» вистави, усвідомлюючи, що театр повинен бути різним.
– Кого вважаєте своєю цільовою аудиторією? Як би ви описали свого глядача?
– За віком глядача я не слідкую. Головне – це внутрішній стан, внутрішня молодість, бажання цікавитися сучасним театром. Мені важливо, щоб глядач був готовий до експерименту, розуміючи, що кожен твір, – сучасний чи класичний, – може передбачувати безліч ракурсів режисерського погляду.
Акторка Даша Малахова у виставі Івана Уривського «Камінний господар»
Мене радує, коли глядач зчитує певну концепцію, приховані моменти, закладені у виставу. Це надзвичайно цінна річ, якщо через призму вистави у глядача виникає своя особиста історія, і коли він про це напише в соцмережах чи просто обміняється думками у живому спілкуванні про свої враження і відкриття.
– Ваші вистави зазвичай без антракту? У чому ця концепція?
– Мені завжди здавалося, що антракт збиває темпоритм, енергію, він обнуляє глядача та акторів. Можливо, це хибна думка, але насправді я так думав дуже довго. Зараз я розумію, що потрібно ризикнути зробити виставу з антрактом.
– Чому ви пішли з театру Василька в Одесі? Ви казали в одному з інтерв’ю, що не хочете розриватися між містами. Чому вибір зроблено на користь Києва?
– Почав помічати, що я все менше і менше перебуваю в Одесі. І мені в якийсь момент здалося це нечесним до театру, бо я – його частина, яка дуже зрідка буває у себе вдома. Стало некомфортно від цього усвідомлення. Коли повертався в театр, починав помічати, що він змінюється, і це все відбувається без мене. Не можна сидіти на двох стільцях, як кажуть.
Фрагмент з вистави Івана Уривського «Трамвай «Бажання»
Це насправді було важке рішення, але мені інтуїтивно здалося, що треба залишити посаду головного режисера – це надто відповідальна штука. Напевно, працюючи в Одесі, я зробив багато помилок, але це життя: ми всі змінюємося, розвиваємося й іноді робимо помилкові речі. Дуже багато думок зібралось у голові, й захотілося внутрішньої свободи. Побути наодинці.
– Зараз ви працюєте над «Трамваєм «Бажання» у театрі імені Івана Франка… Що ж вас чи ваші проєкти насправді пов’язує із США?
– Це, до речі, доволі кумедна історія, коли вийшло інтерв'ю на одному театральному порталі, чимало людей повірило, що я їду до США... Мені багато писали, телефонували, мовляв: «Гарної дороги!» Насправді, це була просто авторська назва тексту. Хоча дійсно Америка безпосередньо пов’язана з «Трамваєм „Бажання“», тому що це велика американська п’єса ХХ століття. Майже одночасно виник інший проєкт, причетний до США. До участі в ньому мене запросив продюсер Алекс Гутмахер, який живе в Америці, але сам родом з Одеси.
– На якій ви зараз стадії розробки вистави за Вільямсом?
– Репетицій, у жовтні у нас прем’єра, зараз ми десь на середині шляху.
У мене є така думка, що вистава виникає за декілька днів. Тобто ти працюєш-працюєш-працюєш, а потім відбувається якийсь «сонячний удар» – і починає вибудовуватися точна канва. Потім вже йде шліфування.
– У чому особливість роботи в театрі Франка? Чи є відчуття, що це перша сцена країни?
– Мені комфортно тут працювати, бо є сильна акторська команда, потужні актори на будь-який смак. Те саме з цехами, ми зараз репетируємо, і з Петром Богомазовим придумали складну сценографічну конструкцію. Через місяць прем‘єра, а ми вже більше місяця, як у ній репетируємо. Це дуже важливі моменти, на які ти, як режисер, не відволікаєшся. Ти працюєш з акторами. Все інше працює без тебе, тобто кожен займається своїм ділом
– Чи надихаєтеся ви у процесі роботи культовим однойменним фільмом?
– Фільм видатний. Але я надихаюся акторами та командою. Часто глядачі сприймають історію саме через призму фільму, і всі герої цієї історії мають вже певні стереотипи. Але в нас із приводу п’єси Вільямса дещо інші думки.
– А взагалі, хотіли б спробувати себе в кіно?
– Є одна ідея короткого метру, але поки про це зарано говорити. Це інша планета... Я не планую бути кінорежисером, але цікаво спробувати, як це працює, наскільки відрізняється від театру, що можна взяти від театру в кіно.
– Чи згодні ви з тим, що деякі рецензенти бачили в образі сильної Донни Анни у виставі «Камінний господар» театру на Подолі натяк на Юлію Тимошенко?
– Ми на цьому не робили акцент, але говорили про це, що, можливо, будуть проводити паралелі. Це є в історії Лесі Українки. Вона має перегукуватися із сьогоднішніми реаліями: чи жінка то, чи чоловік говорив би монолог про владу, маючі на увазі останню сцену.
– Але ж історія не політична.
– Там є моменти політичні, тому що є тема влади, але ми навмисно не робили це випукло. Ми навпаки намагалися заглушити, тому що я не люблю, коли політичний театр вилазить більше, ніж треба.
– Ви разом з Дашою Малаховою, виконавицею головної жіночої ролі у виставі «Камінний господар», готуєте проєкт «Театр 360» – з доповненою реальністю, уривками кінозйомок. Чим постановка відрізнятиметься від сценічної версії?
– Це взагалі така шалена ідея. Вже давно існують відеоверсії вистав. Але тут буде і доповнена реальність, правда. Цей проєкт вже пройшов декілька етапів еволюції. І тому зараз трішки змінюється. Це все починалося як 360 та VR (віртуальна реальність. – Mind). Потім ми перейшли більше у 3D-формат, тому що сама концепція вистави дозволяє таке зробити. Це теж для мене невідомий шлях, але дуже відповідальний.
Десь із березня ми почали роботу. І додаються все нові творчі люди, буде велика команда. Сподіваюся, що це буде дуже незвична історія, яка зробить театр доступним вдома для всіх українців і не тільки.
– Чи вистоїть державний репертуарний театр під натиском реформаторських натисків театру проєктного, недержавного?
– Мені здається, що державний театр найближчим часом нікуди не зникне. Тому що це наш менталітет, наша природа, ми звикли до такого формату. Репертуарний і проєктний театр мають іти поруч, допомагати один одному, бути конкурентами, а не ворогами.
– Розкажіть більше про ваш другий «американський» проєкт.
– Це перший мій незалежний проєкт. Продюсер Алекс Гутмахер запросив до співпраці. А написала п’єсу про уявну зустріч двох легенд в українській музиці, Володимира Івасюка і Квітки Цісик, молода драматургиня Марина Смілянець. Ми всі співаємо ці пісні досі і знаємо їх напам’ять, тому сподіваємось, що це буде дійсно потрібний всеукраїнський проєкт.
Якщо ви дочитали цей матеріал до кінця, ми сподіваємось, що це значить, що він був корисним для вас.
Ми працюємо над тим, аби наша журналістська та аналітична робота була якісною, і прагнемо виконувати її максимально компетентно. Це вимагає і фінансової незалежності.
Станьте підписником Mind всього за 196 грн на місяць та підтримайте розвиток незалежної ділової журналістики!
Ви можете скасувати підписку у будь-який момент у власному кабінеті LIQPAY, або написавши нам на адресу: [email protected].
