Поки США вдосконалюють вміння залякувати, зокрема, вигадують космічні війська, на іншому боці Землі розширюють горизонти. Так, китайці проводять перший біологічний експеримент на Місяці та планують збудувати першу космічну електростанцію. Звичайно, у китайської «медалі» є й інший бік, але на перший погляд все виглядає досить мирно й інноваційно.
Про те, як вдало Китай користується забутими розробками і як дає їм нове життя, розповів Mind військовий експерт Михайло Жирохов.
Освоєння космічного простору останніми роками пішло просто приголомшливими темпами. Особливо це помітно на прикладі США і Китаю. Так, США йде перш за все шляхом приватних ракетних пусків. У свою чергу, Китай, що перебуває у певній напівізоляції від світового розвитку космічної техніки, змушений робити нестандартні кроки. При цьому часто використовуючи і творчо переробляючи радянські та пострадянські розробки.
Made in China? Типовим прикладом такого творчого запозичення варто визнати китайський проект «Морський старт». Так, на початку червня китайцям вдалося зробити перший вдалий запуск твердопаливної ракети-носія «Чанчжен-11» з морської платформи в Жовтому морі. Як повідомило Центральне телебачення Китаю, ракета вивела в космічний простір два апарати Bufeng-1A і Bufeng-1B (розроблені Академією космічних технологій Китаю, для спостереження за вітрами над Світовим океаном), а також п'ять комерційних мікросупутників.
Причому не варто недооцінювати відносно невелике корисне навантаження – нинішня мікроелектроніка робить дива. Сьогодні до маси у 100 кг цілком успішно вписується комерційний супутник, що знімає відео земної поверхні з роздільною здатністю в 1 м із сонячно-синхронної орбіти. Водночас військовий апарат явно буде ще компактнішим.
У кого Китай «запозичив» ідею? Ідея запуску з екватора вантажів на навколоземну орбіту виникла наприкінці 1980-х років. Такі запуски дозволяли значно підвищити масу вантажу, що надходить на геостаціонарну орбіту, за рахунок відсутності необхідності для супутника або розгінного блоку витрачати паливо на маневри зі зниження нахилу.
Повною мірою цю ідею було реалізовано лише в середині 1990-х років спільними зусиллями міжнародного концерну – російського РКК «Енергія» ім. С.П. Корольова (25%), українських ВО «Південний машинобудівний завод ім. А.М. Макарова» («Південмаш») (10%) і конструкторського бюро «Південне» (5%), норвезької суднобудівної компанії Кvaerner (20%) і американської Boeing (40%).
«Південмаш» відповідав за створення ракети-носія, норвезька сторона будувала платформу для запусків, а «Енергія» їх координувала. Загальне керівництво було за американцями.
Як це працювало? Як платформу використовували колишню нафтову платформу Ocean Odyssey, збудовану в Японії у 1982 році. Носієм було обрано ракету «Зеніт-2S», на основі якої розробили новий варіант – «Зеніт-3SL».
Схема роботи космодрому була наступною: в порту Лонг-Біч (США) повністю зібрану ракету встановлювали на стартовому столі пускової платформи, а потім відвозили в ангар, в якому переправляли морем до місця старту – посеред Тихого океану. Разом c платформою виходило і судно управління Sea Launch Commander.
Вийшовши на місце пуску, платформа готувалася до старту (фактично напівзанурювалася). Після підготовки обидва кораблі об'єднувалися спеціальним переходом. Ракета виставлялася на стартову позицію, весь персонал переміщався на судно управління, яке відходило на безпечну відстань. І вже звідти здійснювалася спочатку заправка ракети-носія, а потім і старт. Після цього команди знову займали свої місця і поверталися в порт.
Де тепер «першопроходець»? Здавалося б, такий проект обов'язково мав стати комерційно вдалим, проте навіть не найконкурентніші 2000-ті роки не змогли допомогти першому «Морському старту». Всього було виконано 36 запусків, проте вже у 2008 році стало зрозуміло, що проект працює «в мінус», а у 2009 році компанія оголосила про своє банкрутство.
Після реорганізації «Морський старт» протримався ще до 2014 року, пізніше на ньому не було зроблено жодного старту.
У підсумку проект викупила російська компанія S7, що збиралася відновити запуски. Однак окупація Криму та подальше припинення контактів України і Росії в цьому напрямку поклали край співпраці компанії з «Південмашем».
Робота над помилками. Головна причина невдач проекту – занадто вузький ринок подібних послуг, що робить запуски економічно невигідними. До того ж самі запуски були досить дорогим задоволенням. По-перше, ракету виробляли в Україні, звідки її доставляв Ан-124. По-друге, «Зеніт» був досить стандартною радянською рідинною ракетою-носієм з гас-кисневою парою паливо-окислювачів. А це означає, що вимоги з безпеки при доставці і установці ракети та її заправці безпосередньо перед стартом були безпрецедентними. Причому в центр Тихого океану доводилося тягнути з собою не лише гас, а й рідкий кисень.
А мета різна. Тепер же досить перспективну нішу відкриває для себе Китай. Однак китайський проект серйозно відрізняється від «Морського старту». Перш за все – метою створення. Міжнародний консорціум планував «відвоювати собі шматок пирога» запусків геостаціонарних супутників. Так, він пропонував замість важких «сухопутних» ракет легшу і дешеву ракету середнього класу, здатну з екватора доставити аналогічний вантаж. У свою чергу, китайці не збираються виходити на ринок комерційного космосу. Їхнє завдання на цьому етапі простіше – максимально здешевити власні запуски супутників. У цьому випадку «Морський старт» цілком може конкурувати з класичним космодромом.
І тут знову виникає питання ціни і логістики. Китайським ракетобудівникам, заводи яких розташовуються в промислово розвинених приморських регіонах, простіше і дешевше доставити ракету в порт, ніж везти її на космодроми, розташовані у віддалених районах. Наприклад, найпоширеніші ракети-носії Long March 11 китайці зазвичай запускають з Цзюцюана – на краю пустелі у Внутрішній Монголії.
Між рядків. Є і ще один інтерес у китайських військових до такого роду експериментів з легкими ракетами. Справа в тім, що фактично вони отримують десятки (і сотні) ракет-носіїв, що довго зберігаються і здатні на оперативний запуск не за тижні, а у лічені дні або навіть години. В умовах можливого світового протистояння такі ракети можуть виявитися вкрай корисними.
Наприклад, командуванню терміново знадобилося дізнатися, що коїться у противника. Навіщо відправляти літак, стратегічний безпілотник або чекати прольоту одного з постійних супутників-шпигунів – дай команду на той чи інший «черговий космодром», і результат цілком може виявитися на столі й через півгодини, якщо правильно визначити район пуску і регіон. Тут «у плюс» працює мобільність морських платформ.
Вона стане у пригоді і якщо дійде до відкритого військового протистояння й знадобиться терміново відновлювати атаковане ворожою протисупутниковою зброєю своє угруповання супутників розвідки, зв'язку, попередження про ракетний напад тощо.
Отже, світ учергове побачив, як китайці можуть взяти практично будь-яку ідею і довести її до логічного фіналу, отримавши при цьому чималі вигоди. Так, на нинішньому етапі поки успіхи не надто вражаючі, порівняно з тим же Ілоном Маском і його Falcon 9. Адже ніхто не заперечує, що між виведенням 500 кг корисного навантаження на опорну орбіту і декількома тоннами в 20 000 км над Землею лежить прірва. Але дорогу здолає той, хто йде.