Глобальна дискусія щодо енергетики досі точиться навколо генерації. Інвестори рахують мегавати нових сонячних і вітрових станцій, уряди звітують про введені потужності, а виробники обладнання змагаються за ефективність турбін і панелей. Проте для капіталу дедалі очевиднішим стає інше: енергетика майбутнього визначається не обсягом виробництва електроенергії, а здатністю системи її прийняти, збалансувати та доставити.
Де реальне вузьке місце енергетики, як знизити ризики в секторі й побудувати гнучку інфраструктуру, Mind розповіла Ксенія Межова, адвокат практики Dispute Resolution в Juscutum.
***
Історично мережі будувалися під централізовану модель: кілька великих електростанцій і мільйони пасивних споживачів. Така архітектура працювала в умовах стабільного миру та прогнозованого попиту. Сьогодні вона стрімко застаріває, оскільки не враховує децентралізовану генерацію, мобільність споживання та потребу швидкого резервування.
В умовах війни ці обмеження стають критичними: великі централізовані об’єкти перетворюються на вразливі точки, а жорстко прив’язані мережі на фактор ризику.
Фактично війна лише прискорила неминучий процес – перехід від жорстко централізованої системи до гнучкої мережі мобільних і розподілених рішень.
У новій реальності масштаб окремої станції більше не гарантує надійності. Стійкість енергосистеми визначається здатністю мережі швидко відновлюватися, локалізувати аварії та забезпечувати автономну роботу громад, підприємств і критичної інфраструктури.
На цьому тлі ринок закономірно переходить до децентралізованої моделі. Її основу формують тисячі малих джерел: дахові сонячні електростанції, промислові когенераційні установки, малі вітрові електростанції та електромобілі. У сукупності вони створюють двосторонні потоки електроенергії та даних, змінюючи саму логіку управління системою.
Споживач більше не є пасивним, адже він одночасно виробляє, споживає, накопичує й передає енергію в мережу. Це ускладнює управління, але робить систему значно адаптивнішою та живучішою.
В Україні цей процес уже відбувається на практиці. За даними огляду Renewable Energy in Ukraine 2025 компанії BDO, станом на липень 2025 року в країні працює 2427 виробників електроенергії з відновлюваних джерел, і понад 85% з них – сонячні електростанції. Водночас частка ВДЕ у загальному балансі генерації становить близько 9%, що вказує на ключовий парадокс: децентралізація відбулася, але системної гнучкості досі бракує.
Причина цього розриву лежить не в генерації, а в інфраструктурі. Українські електромережі залишаються значною мірою застарілими, перевантаженими та слабо автоматизованими. У такій архітектурі навіть найдешевший «зелений» кіловат може перетворитися з активу на джерело ризиків через обмеження приєднання, нестабільність параметрів мережі та відсутність інструментів балансування.
Логічним продовженням децентралізації є накопичення енергії. Саме системи накопичення перетворюють змінну генерацію на керований ресурс. Без них неможливо ефективно балансувати попит і пропозицію в пікові години, формувати оперативний резерв, забезпечувати автономну роботу критичної інфраструктури та підтримувати якість електроенергії.
Світові ринки вже зробили цей висновок. Наприклад, у Німеччині загальна потужність акумуляторних батарейних сховищ в енергосистемі перевищила 2 ГВт і продовжує швидко зростати. Там системи накопичення стали не допоміжною технологією, а базовим елементом стабільності мережі.
Для України цей досвід є показовим. Децентралізована генерація вже сформована, однак без модернізації мереж і масштабного впровадження накопичення її економічний потенціал залишається недореалізованим. Для інвестора це означає не технологічне, а фінансове обмеження, тобто підвищену ризиковість активів і вищу середньозважену вартість капіталу.
Потенціал відновлюваної енергетики України оцінюється у 80–100 ГВт, зокрема, у сонячній генерації. Однак без оновлення мережевої інфраструктури та розвитку масштабних систем накопичення цей потенціал не трансформується у стабільні грошові потоки.
Генерація без гнучкої інфраструктури означає високу мінливість доходів, обмеження видачі потужності та зростання операційних ризиків, що безпосередньо підвищує середньозважену вартість капіталу проєктів. Саме на цьому етапі змінюється інвестиційна логіка.
Ключову системну вартість сьогодні формує інфраструктура гнучкості – це і розумні електромережі, і цифрові підстанції, системи накопичення енергії та мікромережі. Вони підвищують передбачуваність грошових потоків, знижують регуляторні й системні ризики та, як наслідок, зменшують вартість капіталу.
Україна вже зробила низку системних кроків, як-от:
Водночас інвестиційна архітектура потребує завершення, а саме:
Майбутнє енергетики визначається не темпами нарощування потужностей, а якістю управління системою, у якій генерація, накопичення й мережі працюють як єдиний механізм.
Для України це питання не лише економіки, а й стійкості та безпеки. Для інвестора – це можливість зайти в сегмент, де формується довгострокова вартість, а не короткострокова спекуляція.