Демаркація зон впливу: як «Нафтогаз» самостверджується в боротьбі з Міненерго

Із 3 травня у Міністерстві енергетики та вугільної промисловості почався процес ліквідації департаменту нафтогазового комплексу. Його керівника Олександра Лісніченка попередили про звільнення, а співробітників департаменту розподілили серед директоратів, утворених внаслідок  реформи Міненерго, що стартувала в січні 2018 року.

Тоді було оголошено про зміну традиційної оргструктури міністерства, заснованої на департаментах за профілем діяльності. У новій структурі основну роль відведено трьом директоратам: стратегічного планування та європейської інтеграції (1), викопних видів палива (2) і енергетичних ринків (3). Вони, за задумом, повинні стати аналітичними центрами для формування державної політики у сфері паливно-енергетичного комплексу.

Про що говорить така структура? Розпливчастість формулювань у назвах створює передумови для конфліктів і маніпуляцій щодо меж компетенції та сфер впливу міністерських чиновників. А по суті, такі формулювання відображають ситуацію, в якій Міненерго опинилося осторонь реформи НАК «Нафтогаз України», через що минулого року активізувався конфлікт міністерства з держхолдингом.

Підтвердженням цього може бути і та обставина, що не міністр енергетики Ігор Насалик, а голова правління НАК Андрій Коболєв разом із президентом України Петром Порошенком нещодавно відвідував Німеччину для переговорів про перспективи транзиту російського газу через українську територію. Транзиту загрожує газопровід «Північний потік – 2», який будує «Газпром» за участю західних партнерів для розширення експорту в ЄС.

Хоча Міненерго уповноважене визначати і курирувати державну політику в управлінні паливно-енергетичним комплексом, воно виявилося відстороненим від центральної реформи нафтогазової галузі, пов'язаної з майбутнім «Нафтогазу» і управлінням стратегічним активом – газотранспортною інфраструктурою.

Чим це загрожує? Це суперечить політичній ієрархії в системі державної влади. Президент України як фігура політична в традиційному розкладі взаємодіє безпосередньо з урядом і профільними міністрами, з якими веде переговори на вищому політичному рівні в інших країнах. Керівники державних підприємств можуть входити до складу делегацій під час закордонних поїздок, але їхня функція – реалізовувати міждержавні домовленості, досягнуті керівництвом країни, на корпоративному рівні.

Спотворення такої системи лише оголює рихлість управлінської структури, слабкість системи державної влади і внутрішньополітичні протиріччя в Україні.

Що відбувається в міністерстві? Усередині Міненерго триває окрема боротьба. Вона виявляється в протистоянні Ігоря Насалика, який отримав свій портфель за квотою парламентської фракції «Блоку Петра Порошенка», і прем'єр-міністра Володимира Гройсмана, якого все більше захоплює самостійна політична гра і президентські амбіції.

Уособлення цієї міжусобиці – юрист із Калуша Тетяна Максимець, для якої Ігор Насалик пролобіював призначення на посаду свого першого заступника в міністерстві, і Михайло Близнюк – колишній директор м'ясокомбінату у Вінниці й екс-заступник голови правління «Укртрансгазу», політична кар'єра якого в столиці розвивається за підтримки Володимира Гройсмана.

У травні 2016 року Михайло Близнюк став фігурантом розслідування Генпрокуратури про зловживання при організації закупівель товарів та послуг за завищеними цінами. Тепер, через два роки, він чекає призначення на посаду заступника міністра енергетики та вугільної промисловості – про це свідчить його декларація про доходи, опублікована 23 квітня.

Чим усе може скінчитися? Результат цього протистояння залежить не лише від того, чи отримає міністерську посаду Михайло Близнюк. Лакмусовим папірцем в історії з перерозподілом політичного впливу в Міненерго стане те, як буде вирішено питання про підвищення цін на газ для населення і теплокомуненерго, на якому наполягає Міжнародний валютний фонд як на умові надання Україні нового траншу в розмірі $1,9 млрд.

Чекати залишилося недовго: 1 червня спливає термін дії спеціальних зобов’язань «Нафтогазу» щодо поставок газу для згаданих категорій споживачів за цінами нижче ринкових. Потім вони можуть різко зрости – з 6900 грн до 10 750 грн за 1000 куб. м газу. А інших домовленостей про умови отримання траншу від МВФ в України наразі немає.

Піклуючись про свої політичні перспективи, Володимир Гройсман та Ігор Насалик уже зараз відмовляються виконувати вимоги МВФ щодо цін на газ. Погодитися на них – дорівнює  політичному самогубству напередодні президентських і парламентських виборів, коли боротьба за голоси виборців стає найгострішою. Але і без кредиту МВФ українській економіці складно обійтися, щоб утримати курс національної валюти.

У такій ситуації, коли тиха відмова від західної фінансової допомоги навряд чи ефективна, виходом і для прем'єра, і для міністра енергетики може стати відставка, яка дозволить уникнути відповідальності за прийняття болючих для виборців політичних рішень. А звільнення від урядових посад, за умови, що в Міненерго залишаються на потрібних позиціях «свої люди», дозволить присвятити себе виборчій кампанії. Адже кожен учасник політичного процесу діє, перш за все, у міру своєї фантазії заради власного виживання, збільшення ресурсної бази та зміцнення особистих позицій, а не турбується про перспективи ринкових реформ.

Прем’єр-міністр України Володимир Гройсман, віце-прем’єр-міністр Володимир Кістіон, міністр енергетики та вугільної промисловості Ігор Насалик, голова правління НАК «Нафтогаз України» Андрій Коболєв під час наради щодо забезпечення енергоресурсами, Київ, 12 січня 2017 р.

Фото: УНІАН

А що буде з «Нафтогазом»? На перший погляд, склалася політична картина, сприятлива для Андрія Коболєва, який ніколи не приховував своїх амбіцій: увійти в історію успішним керівником, що реформував «Нафтогаз». Спочатку йому вдалося очолити найбільшу державну монополію, а тепер обставини склалися так, що саме на ньому зосереджено і її реформування. Однак саму реформу у «Нафтогазі» попросили Кабмін відкласти на два роки, поки не спливе термін дії контрактів з «Газпромом».

Але концентрація влади – це ще й концентрація відповідальності. Тому якщо «Газпром» реалізує свої плани щодо мінімізації транзиту через Україну, а НАК у результаті залишиться без $3 млрд транзитних доходів, то головним винуватцем такого провалу виявиться найбільшою мірою саме команда Андрія Коболєва і він особисто як її безпосередній керівник.

Без транзиту російського газу знизиться значимість України на газовому ринку Європи, а також цінність самої української газотранспортної системи, яка за багато років не просто утвердилася в статусі «національного надбання», а й виступає як головний фетиш учасників українського політичного процесу.

Ризик розвитку такого сценарію залишається високим. Хоча канцлер Німеччини Ангела Меркель заявляла про необхідність гарантій транзиту російського газу через Україну, «Газпромі» тяжіє до протилежної мети. Так, Кремль прагне «покарати» Україну за відмову від стратегічної співпраці та переорієнтацію на західних партнерів у зовнішній політиці. Крім того, як вважає заступник міністра закордонних справ України Олена Зеркаль, Меркель стримана в своєму спротиві будівництву «Північного потоку – 2», бо цей газопровід дозволить Німеччині посилити позиції на європейському газовому ринку і диктувати газову політику в ЄС.

Ідея створення газового хабу для посилення ролі України на європейському енергоринку також не виглядає досить перспективною, попри унікальні характеристики підземних газосховищ у західноукраїнських областях. Її реалізація розтягується в часі, і в сусідній Польщі розвивають конкуруючий проект.

Чи скаже Захід своє «вагоме слово»? Антиросійські санкції, які США стали практикувати після анексії Криму і початку збройного конфлікту на Донбасі, вже зараз не виправдовують очікувань з приводу ефективності в захисті українського газового транзиту.

Вони дають набагато більше користі у витісненні Росії з тих ринків, де продукція Сполучених Штатів може виявитися конкурентоспроможною в ціні. Але через географію ця умова явно не належить до прагнення Вашингтона відкрити дорогу експорту американського газу до Європи.

Бажання Євросоюзу розвивати тіснішу співпрацю з Україною щодо газу охолоджують стагнація в реформах, корупція і внутрішньополітична боротьба – разом вони формують специфічну для європейців політичну культуру і ділове середовище, пов'язані з високим ризиком. А найвпливовіші з країн ЄС – Німеччина і Франція – також зацікавлені у відносно дешевому російському газі, альтернативної заміни якому на європейському ринку немає.

Це розуміють у Вашингтоні, куди зачастили фігуранти українського політикуму, сподіваючись домогтися гарантій щодо власних перспектив. Але там до сих пір не визначилися, на кого з гравців робити ставку на майбутніх виборах. «Для американської влади важко обрати, на кого можна покластися в Україні. Немає гідного лідера, якому можна довіряти. У США почали ставитися дуже насторожено до українських чиновників через корупцію. Тому вони всі сновигають по Вашингтону, але ніхто не має достатнього впливу на тих, хто ухвалює реальні рішення», – розповів співрозмовник Mind в американській столиці.