Огляд найцікавіших номінантів цьогорічної премії «Кіноколо»: навколовоєнна драма, соціальна життєва комедія і драмеді про постправду

Нещодавно було оголошено перелік номінантів 7-ї Національної премії кінокритиків «Кіноколо», а переможці будуть відомі у день відкриття фестивалю «Київський тиждень критики» – 17 жовтня.

«Кіноколо» – це щорічна премія від кінокритиків України, яка визначає досягнення українського кінематографа та діячів кіноіндустрії за останній рік. Але не обов’язково, щоб фільм був у прокаті чи мав національну фестивальну прем’єру, тому часто на період оголошення номінантів і нагородження відібрані стрічки має змогу подивитись обмежене коло людей, переважно кінокритики.

Цей підхід кардинально відрізняється від «Золотої дзиґи», номінанти якої, як правило, мали повноцінний кінопрокат в Україні.

Але, повертаючись до «Кінокола», хочемо розказати про деяких номінантів цьогорічної премії, які, на наш погляд, варті як глядацької уваги, так і нагород кінокритиків.

Докладніше – у добірці Mind.

Цю картину зрежисував Дмитро Мойсеєв за однойменним романом Андрія Куркова. Стрічка вже отримала певну фестивальну славу – світова прем’єра відбулася на почесному фестивалі класу А в Роттердамі, а вже цьогоріч на Одеському кінофестивалі фільм одержав головну премію – «Золотого Дюка».

Події фільму розгортаються в селі «сірої зони» на Донеччині у 2015 році. У постраждалому від війни населеному пункті залишилися жити всього два немолодих чоловіки – проукраїнський пасічник, втілений Віктором Ждановим, та його сусід – нероба й ледар (Володимир Ямненко). Щось їх тримає тут – у безлюдному селі, без рідні та близьких, без світла та під постійними прильотами. До того ж їм у їхній «сірій зоні» доводиться мати справу як з нашими, так і з ворогами, як із живими, так і з мертвими, а насамперед – з собою, якого так багато, коли ти безкрайньо самотній.

Серед так званого артмейнстримного сегменту українського кіно «Сірі бджоли» є однією з найцікавіших стрічок останніх років, яка цілком може претендувати на кожну номінацію, а то й на значно більше, бо: 

• кіно щиро та глибоко розкриває характери, мотиви, ментальність наших людей з окупованих і «сірих» територій, про які майже не говорять у нашому кіно; тут у небанальній манері намагаються пояснити бачення людей, чому ми зараз усі опинилися там, де є; 
• це не воєнна, а навколовоєнна драма, яка майже позбавлена зображення безпосередніх бойових дій, проте насичена душею і людяністю, маючи особливий український сумний гумор, що проростає посеред випаленої війною порожнечі;
• тут є чудова гра акторів й одні з найкращих діалогів у загалом бідному на такий нюанс українському кінематографі, які наповнюють це кіно справжнім, невимовно важким, але життям, яке триває навіть під бомбами та в суцільній невизначеності.

У стінах не надто облаштованої хмельницької квартири живе звичайнісінька родина Найдюків: безробітний стереотипний батько, вічно заклопотана мама, бикуватий синок і дещо закомплексована донька.

Одного разу їм випала можливість взяти участь у програмі з євроінтеграції під назвою «Уроки толерантності». Згідно з умовами програми, родина має тимчасово прихистити в себе гея та під його керівництвом пройти програму, щоб стати хоч трошки більш європейцями, а точніше – менше «совком».

А якби були номінації на ролі другого плану, то безальтернативно фільм мав би ще дві – гра акторів разом ыз непересічним сценарієм є сильними сторонами фільму Аркадія Непиталюка.

До речі, це єдина картина з номінаціями «Кінокола», яка також була представлена на цьогорічній «Золотій дзизі», де з восьми номінацій не перемогла в жодній.

Це кіно міг побачити кожен охочий, адже був і кінотеатральний прокат, і реліз на онлайн-платформах. Проте не дарма ця стрічка претендує на єдині у країні кінонагороди (як кіноакадеміків, так і кінокритиків), адже: 

• це одна з найсміливіших, діалогово найвідвертіших, найбільш хуліганських стрічок нашого кіно, бо тут ніщо не стримує потік справжньої сімейно-побутової мови з органічною лайкою, хмельницьким суржиком та справжністю у кожному слові;
• для тих, кого не бентежить мат на екрані, може відкритися по-справжньому смішне кіно, яке ввібрало в себе скажену самоіронію, кухонно-побутові комічні ситуації, народність, Подерв’янського та жарти про геїв;
• усі персонажі фільму є дуже живими, драматичними, вразливими, трагічними й водночас кумедними – їм віриш, бо таких Найдюків у своєму житті зустрічав чи не кожен, і вони досі продовжують жити десь зовсім поруч;
• це кіно варто сприймати значно ширше, ніж кіно про ЛГБТ, однак воно все одно достатньо гучно порушує тему нетерпимості до тих, хто має іншу сексуальну орієнтацію чи взагалі якусь інакшість. 

Є певні сподівання на те, що глядач також помітить і відзначить цю непересічну, важливу, мультижанрову та мультиідейну кінокартину.

Події фільму переносять нас у другу половину 2021 року на Херсонщину. Молодий фотограф краєзнавчого музею Юра шукає у місцевих лісах бабака, а натрапляє на підпалювачів лісів. Цей матеріал непотрібний, а можливо, і шкідливий його роботодавцю, однак хлопця не зупинити – спочатку він іде з фотодоказами екологічних злочинів до традиційної, напівживої районної газети «Степова правда», а врешті влаштовується працювати до модного сучасного видання «Пектораль».

Останні розуміють, яку інформацію для кого та як подавати, знаються на відтінках правди, псевдоправди та брехні й відповідно працюють на місцеву владу, у якої на носі вибори. А за пів року почнеться війна...

За синопсисом «Редакцію» можна спочатку сприйняти як міцний фестивальний фільм не на широку аудиторію. Однак при грамотному та якісному донесенні інформації, стрічка може стати картиною для досить широкої аудиторії з різними смаками й очікуваннями, тому що: 

• це відверта та глибока гостросоціальна сатира на все українське суспільство – довоєнне, воєнне й, на жаль, імовірно на повоєнне також; це сатира на безліч соціальних прошарків і груп – журналістів нової та старої школи, чиновників і політиків, романтичних утопістів і прагматичних реалістів, екопоселенців, новітніх МММників, активістів, шахраїв, сектантів тощо;
• кіно є досить повчальним у контексті того, якими ми були до 2022 року і якими не маємо бути після перемоги;
• це фільм-вирок розслабленого, хиткого, брехливого довоєнного суспільства, фільм-передчуття неминучої війни;
• стрічка Романа Бондарчука (який раніше зняв досить подібний «Вулкан») дуже вміло балансує між драмою і трагікомедією, сатирою та навіть фантастикою;
• тут порушується величезна кількість соціальних, політичних і суспільних питань, моментами в несподіваній манері, яка навіть шокує;
• кіно нещадно знущається над виборчою системою, сатиричними фарбами змальовуючи тотальну корупцію, нагадує про вічне протистояння ідейності з грошима, цінностей із владою, правди з брехнею, наївності з шахрайством, щирості з цинізмом, а також висміює світ постправди, залишаючи надію на те, що за правду боротися таки варто.