Первін Дадашова, НБУ: «Збереження 50%-го податку на прибуток банків уповільнить зростання темпів кредитування до 15–20%»

Українська банківська система має значний профіцит ліквідності для кредитування, але дедалі частіше стикається з обмеженнями, які не пов'язані з браком грошей.

З одного боку, корпоративне кредитування впевнено зростає: чистий кредитний портфель бізнесу за 2025 рік зріс більш ніж на 30%, а за перше півріччя 2026 року – ще на 12%. З іншого – вартість гривневих позик для реального сектору залишається високою, на рівні близько 15–18% річних, тоді як горизонт планування довгострокових інвестицій в умовах війни фактично звузився до трьох років.

Втім, вартість кредитів визначає вже не лише монетарна політика Національного банку. На кредитний ринок і здатність банків забезпечити економіку ресурсом для відновлення та зростання дедалі сильніше впливають воєнні ризики, податкова політика, доступ банків до міжнародних гарантій, ефективність державних програм підтримки бізнесу, євроінтеграційні вимоги до капіталу й розвиток механізмів страхування.

Водночас економіка змушена адаптуватися до нових викликів. Банки оперативно наростили фінансування енергетики та оборонно-промислового комплексу. Однак ключовий інструмент підтримки бізнесу – програма «5-7-9%» – знову розширюється за рахунок напрямів, які не потребують державного субсидування. Як наслідок, заборгованість держави перед банками з компенсації відсотків до кінця 2026 року може сягнути 10 млрд грн, а ризик перекладання цього фінансового навантаження на позичальників стає цілком реальним.

Не менш гострим є питання балансу між фіскальними потребами держави та розвитком кредитування. Продовження дії 50%-го податку на прибуток банків, яке у 2023 році здавалося виправданим антикризовим рішенням, дедалі більше суперечить потребі банків нарощувати капітал відповідно до євроінтеграційних вимог. До цього додається ще одна проблема – нерівномірний доступ до міжнародних гарантій: основними їх отримувачами залишаються державні та іноземні банки, тоді як українські приватні банки, які забезпечують значну частину приросту кредитування, фактично обмежені у використанні цього інструменту.

Чому кредити не дешевшають попри надлишок ліквідності? Як міжнародні гарантії та страхування воєнних ризиків можуть розширити можливості для інвестицій? Де проходить межа між підтримкою бюджету та стимулюванням економічного відновлення? Про це, а також про майбутнє банківського кредитування та структурні зміни, які переживає український фінансовий сектор, у межах спецпроєкту «Бізнес і банки: діло кредиту» в інтерв’ю Mind розповіла директор Департаменту фінансової стабільності Національного банку Первін Дадашова.

Про вартість кредитів, гарантії для банків і перспективи зниження ставок

– В умовах високої облікової ставки НБУ кредити для бізнесу залишаються дорогими. Які чинники сьогодні найбільше впливають на кінцеву вартість корпоративних позик і яка частина ставки не залежить від монетарної політики регулятора?

– Коли ми оцінюємо складові вартості кредиту, насамперед маємо зважати на монетарні та загальні макроекономічні умови в країні. Саме вони закладають фундамент вартості грошей на довгострокову перспективу. Ключове питання – рівень інфляції та довгострокова цінова стабільність. Досягнення інфляційного таргету (5% на рік) і його утримання тривалий час формують найкращі умови для того, щоб кредитні ставки знижувалися.

Поки що інфляція залишається вищою за цільовий рівень і є чимало чинників посилення інфляційного тиску (за даними НБУ, у червні річна інфляція становила 7,2% – Mind.). Допоки це триває, банківські ставки, зокрема, відображатимуть і загалом підвищені інфляційні очікування. Відповідно ставки відштовхуються навіть від рівня дещо вищого за вартість фондування від населення, оскільки фінустанови закладають імовірність, що в майбутньому ресурс може подорожчати. Тобто інфляційна динаміка та монетарні умови транслюються на кредитний ринок через депозитні ставки.

Ще дві важливі складові обумовлюють рівень кредитних ставок: операційні витрати банку на адміністрування всіх процесів, від яких залежить його робота, і вартість ризику. До операційних витрат належать витрати на утримання персоналу й відділень, IT-підтримку, модернізацію мережі та розвиток банківських сервісів. У середньому внесок цих витрат у ставку становить до 2 в. п. і безпосередньо залежить від складності кредитного продукту.

Вартість ризику – це обсяг очікуваних втрат від кредитного ризику, які банк має зарезервувати для забезпечення стійкості, щоб кредитні збитки не доводилося покривати за рахунок капіталу. До повномасштабного вторгнення цей показник у середньому був у межах 1–2 в. п. залежно від банку та його кредитного портфеля. Проте в умовах війни джерел очікуваних кредитних збитків стає більше через загрози руйнувань та економічні труднощі в позичальників, тож банки змушені враховувати підвищену вартість ризику у ставці.

Наостанок, будь-який банк має закладати певну маржу, щоб залишатися прибутковим, що також впливає на кінцевий рівень кредитної ставки.

– Чи можна стверджувати, що вища середня ставка в одному банку порівняно з іншим (скажімо, 17% проти 14% річних) свідчить про те, що ця фінустанова закладає більшу вартість ризику у свою бізнес-модель?

– Це може бути однією з причин. Банк може в цілому кредитувати більш ризикованих клієнтів. Якщо в корпоративному сегменті це не так помітно, то в роздрібному чітко видно, коли бізнес-модель деяких установ заточена саме під видачу високоризикових позик. Але й у корпоративному бізнесі можуть бути варіації. Наприклад, якщо позичальник отримує фінансування траншами, імовірність неповернення такого кредиту нижча, ніж коли банк видає всю суму одразу.

Отже, види кредитних продуктів і специфіка контрагентів визначають унікальний ризик-профіль портфеля конкретного банку. Але це цілком нормально: якби на ринку не було гравців, готових фінансувати складні чи нестандартні проєкти, ризикованіші напрямки, загальний доступ до кредитування у країні був би обмеженішим.

– Монетарна складова кредитної ставки залежить від НБУ, а операційна вартість і ризики – від ринку та самих банків. Чи мають банки простір для маневру за цими двома компонентами для зниження ставок?

– Можливість такого маневру для окремих банків є більшою, ніж загалом по системі. Деякі банки можуть помітно поліпшити ефективність і скоротити витрати на одиницю наданих кредитів. У певних учасників ринку ці витрати є надмірними. Це питання оптимізації штату, розгалуженості мережі та їх відповідності масштабам діяльності. Це найбільш актуально для малих фінустанов. Поки банк не збільшить обсяги кредитування, його витрати на кожен кредит залишатимуться значно вищими, ніж у великих конкурентів.

Але для системи загалом можливість зниження адміністративних витрат банків дуже обмежена. Ці витрати не є надмірними, до того ж на них тиснуть війна та несприятлива ситуація на ринку праці, поліпшення сервісів.

Щодо ризиків, то основний інструмент для їх зменшення – гарантії. І якщо два роки тому ми говорили виключно про механізм державних гарантій, тепер маємо широкий перелік міжнародних гарантів, які готові компенсувати банкам частину втрат у разі дефолту клієнта.

Звісно, таке убезпечення має певну вартість, яку часто платять клієнти. Втім, завдяки преференційним умовам, зокрема від Європейського Союзу, ця гарантія є досить доступною. Тому в Україні активне використання гарантій (на прифронтових територіях чи для великих інвестиційних проєктів) дає банкам змогу суттєво скорочувати ризикову складову ставки.

– Яка частина банківської системи зараз має доступ до державних і міжнародних програм гарантій?

– Інструментами гарантій від держави та інституцій ЄС користується понад третина українських банків за кількістю та більше половини – за часткою в активах системи. Проте є значний виклик: за останній рік коло отримувачів гарантій практично не розширилося попри суттєве збільшення обсягів самих гарантійних програм (зокрема, у межах Ukraine Facility). Основними отримувачами залишаються державні та деякі іноземні банки.

Хоча левову частку приросту кредитування забезпечують приватні українські банки, зараз вони майже не мають доступу до цих інструментів. Це критична зона для поліпшення. Низка приватних банків активно залучають клієнтів і фінансують проєкти з вищими ризиками, що дуже допомагає економіці. Але неможливість користуватися гарантіями стримує їхній потенціал і гальмує розвиток кредитування.

– З чим пов'язане таке обмеження для приватних банків? Це невідповідність критеріям чи відсутність зацікавленості з їхнього боку?

– Банки насправді дуже зацікавлені, але процедури погодження договорів із міжнародними контрагентами є складними та тривалими. Український ринок досить концентрований. Якщо гарант уже співпрацює з кількома найбільшими банками, то онбординг нового банку вимагає стільки ж часу та зусиль, тоді як додана вартість від його охоплення буде математично меншою. Тому всім зацікавленим сторонам потрібно чіткіше демонструвати партнерам, чому українські приватні банки варті цих зусиль.

– Який загальний обсяг міжнародних гарантій є доступним для України?

– Загальна ємність за гарантіями становить близько 260 млрд грн (на рік), а сума забезпечених ними кредитів – уже 160 млрд грн. Це 21% усього чистого корпоративного портфеля країни. Але оскільки гарантії покривають кредити частково, цей ліміт дозволяє забезпечити значно більшу суму позик. Крім того, очікується, що обсяги гарантій надалі лише зростатимуть, зокрема, і через розширення переліку інституцій, які готові надавати гарантії.

– Які перспективи зниження кредитних ставок для бізнесу на горизонті 6–12 місяців за умови збереження поточної макроекономічної ситуації?

– У найближчі 6–12 місяців ми не бачимо передумов для послаблення безпекових чи загальних ризиків, що дозволило б зменшити середню ставку. На горизонті 2–3 років у міру сповільнення інфляції та наближення її до цілі ми очікувано побачимо зниження ключової та депозитної ставок. А поступове розширення гарантій і нівелювання інших ризиків суттєво зменшать премію за ризик.

Щоб побачити дію цих механізмів варто подивитися на динаміку ставок останніх років. Проти 2025 року середня кредитна ставка для бізнесу залишилася незмінною – на рівні близько 15%. І це попри те, що економіка сповільнилася, а інфляція на початку 2026 року помітно прискорилася, через що НБУ утримував облікову ставку незмінною на противагу попереднім прогнозам її зниження. За такої ситуації банки об'єктивно могли б підвищувати вартість позик. Але збільшення доступу до інструментів, мова про які йшла вище, працюють на стримування потенційного зростання ставок.

Тому на найближчі 6–12 місяців базовий сценарій – збереження ставок на поточному рівні. А вже надалі з'явиться простір для зниження вартості кредитів на кілька відсоткових пунктів.

Про галузеву структуру кредитного портфеля

– Якщо оцінювати поточний ландшафт кредитування в Україні, то значна частина нових кредитів припадає на декілька галузей – насамперед це АПК, енергетика, торгівля. Чи є якась можливість диверсифікувати кредитний портфель і збільшити фінансування інших галузей?

– Останніми роками у структурі виданих кредитів зберігається висока частка агропромислового комплексу, торгівлі та переробки. Це виглядає як певна концентрація на цих сферах. Але, якщо порівняти з європейською структурою, портфель українських банків достатньо диверсифікований. Він віддзеркалює структуру самої економіки. Наприклад, АПК і торгівля відіграють в Україні колосальну роль, генеруючи левову частку доданої вартості. Тому банки фінансуватимуть у великих обсягах той бізнес, який цю додану вартість створює.

До того ж йдеться не тільки про «чистих» торговців чи агрохолдинги, які закінчують свій виробничий цикл продажем зерна. Це й підприємства, які також самостійно переробляють продукцію і забезпечують її експорт.

– До речі, у Європі банки активно фінансують девелопмент та інфраструктурні проєкти. Чому в Україні цей напрямок майже відсутній і банківська система не кредитує будівництво?

– У європейській практиці банки часто зацікавлені фінансуванням інвестиційних проєктів: фінансують будівництво фабрик, комерційних об'єктів і житла.

У нас цієї компоненти майже немає з двох причин.  

По-перше, непрозорість ринку будівництва. Ризики тут надто суттєві, і банки не готові брати на себе неконтрольовані загрози на кшталт недобудови. Цю проблему держава намагається розв'язати через посилення контролю за галуззю.

По-друге, непередбачуваність умов для бізнесу. Через високу невизначеність довгострокові інвестиційні проєкти залишаються незрозумілими для банків, тому вони не ризикують мати значну їх частину в портфелі.

Водночас українські банки були б зацікавлені у кредитуванні стратегічних проєктів. До того ж практика свідчить, що банківський сектор дуже швидко налагоджує кредитування у сферах, де зрозуміла економічна перспектива або є ціннісна потреба для держави.

Яскравий приклад – енергетика. Коли там виникли критичні проблеми та потреба у фінансуванні, банки буквально з низького старту почали фінансувати проєкти розподіленої генерації й уже мають солідні портфелі. Те саме відбулося з defence-сектором. Коли ОПК почав стрімко розвиватися, став зрозумілішим, банки активно пішли в цей напрям. Тобто банківська система чудово відчуває потреби економіки й здатна миттєво підставити плече там, де це потрібно найбільше.

– Підприємці часто скаржаться, що отримати кредит новому бізнесу в Україні – досить складне завдання, а вимоги банків є непомірними. Чи дійсно позичальники стикаються з такими проблемами?

– Отримати позику новому клієнту цілком реально, але це вимагає певних зусиль і роботи з боку самого позичальника.

Банк не може видати кошти, якщо клієнт не спроможний чітко сформулювати фінансову потребу й надати звітність, яка доводить здатність обслуговувати борг. Кредит, який неможливо повернути, нікому не принесе користі.

Левова частка скарг і проблемних моментів виникає саме тоді, коли бізнес відчуває гостру потребу в грошах, але не має плану їх повернення. Низка компаній, які аналізують причини відмов банків, після чого доопрацьовують заявки, згодом успішно реалізують свої проєкти.

Про ефективність програми «5-7-9%» і борги держави з компенсації відсотків

– Починаючи з 2025 року, частка програми пільгового кредитування «5-7-9%» у загальному портфелі банків поступово скорочувалась. Чому так сталося?

– Дійсно, торік ми спостерігали зменшення частки субсидійованих позик серед нових кредитів. На це вплинули два ключові моменти.

Передусім краще таргетування цільової аудиторії в межах програми.

Головне завдання «5-7-9%» – підтримувати мікро- та малий бізнес, який є найуразливішим до потрясінь в економіці (зокрема, ближчі до лінії фронту так звані території стійкості), надаючи перш за все кошти на інвестиційні та довгострокові цілі. Втім, часто програма використовувалась як інструмент ширшої антикризової підтримки.

У 2025 році уряд почав робити жвавіші кроки, щоб повернути програму до її основних завдань. Було зменшено максимальний розмір кредиту й обмежено доступ до фінансування на пільгових умовах для бізнесу, який знаходиться поза межами територій стійкості. Завдяки цьому з'явилося набагато більше інвестиційних позик саме у прифронтових зонах.

Наприкінці 2025 року Кабінет Міністрів знову пом'якшив умови програми через нові виклики в економіці та складну зиму. Зокрема, уряд розширив перелік територій, на які розповсюджуються пільгові умови, підвищив максимальні суми позик і запустив окремі компенсації для бізнесів, які зазнали фізичних руйнувань. Як наслідок, обсяги «5-7-9%» зараз знову ростуть швидше за ринкові кредити.

Безперечно, таке фінансування часом є життєво необхідним для порятунку бізнесу. Водночас у програму знову масово потрапляють підприємства, які об'єктивно такої допомоги не потребують. І хоча зараз ставки за непріоритетними (неінвестиційними) напрямами в межах «5-7-9%» уже наблизилися до 15% і фактично зрівнялися з ринковими, бізнес усе одно тяжіє до цієї опції.

Деякі банки зловживають цим і фактично встановлюють клієнтам у програмі ставки вищі, ніж були б поза програмою. Тож по суті програма починає субсидіювати окремі банки.

– Якщо ринкові ставки майже зрівнялися з пільговими, то в чому тоді небезпека розширення програми для ширшого кола позичальників?

– Держава просто не може дозволити собі спонсорувати бізнес без критичних потреб у таких субсидіях. Це вичерпує кошти, які можна було б використати набагато ефективніше. Але головна загроза – якщо не буде коштів держбюджету, щоб виплачувати банкам компенсацію відсотків за програмою, тоді цей фінансовий тягар ляже на клієнтів. Такий негативний досвід підірве довіру й може відштовхнути бізнес від кредитування в банках взагалі.

Разом із тим ми не бачимо, щоб активність програми напряму підважувала спроможність банків кредитувати без субсидій. Такий портфель також жваво зростає.

– Яка математика цього боргу? Скільки держава реально винна банкам прямо зараз і чого чекати до кінця року?

– Уже декілька років поспіль в бюджеті на «5-7-9%» закладається 18 млрд грн, і на 2026 рік максимальна ємність аналогічна – додаткових джерел нині немає.

При цьому за підсумками 2024 року заборгованість із виплати відсотків по програмі сягнула 10 млрд грн. Затримка виплат складала від 3 до 6 місяців, а подекуди й до 9 місяців. Коли банк не отримує компенсацію протягом такого терміну, він має юридичне право вимагати від клієнта, щоб той сплачував відсотки за повною ставкою. І такі випадки у 2024 році вже були.

Зазвичай коштів у держави, щоб стабільно фінансувати потреби за програмою «5-7-9%» вистачає до вересня, а з жовтня починаються затримки виплат. Поки що це не катастрофічно, оскільки наступні бюджетні транші поступово закривають ці борги. Але що ширшою стає програма, то більша заборгованість і тим важче державі встигати сплачувати банкам компенсації за графіком. Чіткого плану, як повністю обнулити цей борг, наразі немає.

Про те, як змінилося ставлення банків до малого бізнесу

– Якщо програма «5-7-9%» створювалася як антикризовий інструмент, чи вдалося їй зрушити фокус банків на користь МСБ? Адже існує певний стереотип, що малий бізнес вимушений конкурувати за кредити з великими компаніями, державними зокрема.

– Програмі «5-7-9%» ми завдячуємо тим, що вона «подружила» банки з мікро-, малим і середнім бізнесом. Від її запуску банки масово розробляли спеціальні продукти та напрацьовували експертизу. Всі українські банки вміють працювати з МСБ. Дрібний бізнес став бажаним клієнтом із погляду диверсифікації ризиків та їхньої контрольованості.

Це працює вже далеко за межами державної програми: обсяги кредитів МСБ зростають значно швидше, ніж кредити великим корпораціям. Взагалі думка про те, що великий бізнес в Україні кредитується безперешкодно, а малий не може одержати гроші – це міф. Насправді українські банки є занадто дрібними для наших промислових гігантів. Середній розмір позики, який потрібен великим компаніям, один банк просто не може надати самостійно, щоб не наражатися на надвеликі ризики щодо капіталу. Тому банкам треба об'єднуватися в консорціуми, а це складний процес.

Отже, великий бізнес частіше фінансується або власним коштом, або, як це було до повномасштабного вторгнення, залучає капітал на міжнародних ринках. А от на внутрішньому ринку банки зараз набагато охочіше й більше фінансують саме малий бізнес – як через власні продукти, так і через «5-7-9%».

– Яким клієнтам віддають перевагу банки і як узагалі змінився портрет позичальників проти минулих років?

– Ринок сьогодні динамічний і конкурентний. Між банками йде доволі жорстка боротьба за клієнта, особливо за компанії зі стабільними фінансовими показниками та прозорою звітністю. І ця конкуренція змушує банки пропонувати кращі умови, причому не лише ліпші відсоткові ставки, а і якісніші сервіси: від підтримки бізнес-процесів до допомоги в оцінці кліматичного сліду чи соціального впливу (ESG-критерії).

Водночас базові вимоги не змінилися: банки вимагають прозорості, чіткого розуміння окупності довгострокових проєктів і не толерують спроби ухилення від сплати податків. Натомість під час війни посилилась унікальна навичка – готовність діяти на випередження, реструктуризувати борги та йти на поступки, аби клієнт пережив тимчасові труднощі.

Про 50%-й податок на прибуток та його вплив на банки

– У 2023 році Верховна Рада впровадила підвищене оподаткування прибутків банків. Чому тоді це рішення не зазнавало особливої ​​критики та чому тепер ситуація сприймається інакше?

– Історія з підвищеним оподаткуванням виникла не на порожньому місці. У 2023 році для цього було багато передумов, і головна з них – критична необхідність у фінансуванні потреб бюджету. На той момент ми ще не мали чіткого підтвердження від міжнародних партнерів обсягів фінансової підтримки, а власні запаси ліквідності держави були мінімальними. Кожна копійка буквально посилювала спроможність країни захищатися.

Крім того, самі банки тоді майже не кредитували економіку – вони ще не оговталися від шоку першого року повномасштабної війни і працювали переважно як deposit takers, тобто акумулювали та захищали заощадження населення. При цьому вони мали суттєві прибутки завдяки високим процентним ставкам. Тому рішення радикально підвищити податок і Нацбанк, і ринок тоді сприйняли як логічний та раціональний захід. Це був правильний таймінг, який не зашкодив системі.

– Але вже у 2024–2025 роках риторика Нацбанку почала змінюватися. Чому?

– Бо змінилися реалії. По-перше, поступово відновлювалося кредитування, а це означає, що банкам потрібно було більше капіталу для покриття ризиків. По-друге, надмірна ринкова дохідність банків пішла на спад. Ну і потреби бюджету вже не були такими екстреними та критичними, як у 2023-му.

Коли парламент усе одно ухвалив рішення про продовження дії підвищеної податкової ставки, НБУ зробив усе можливе, щоб мінімізувати наслідки для банківського сектору: ми завчасно впровадили низку пом'якшень вимог до капіталу, відтермінували строки втілення планів капіталізації та надали банкам перехідний період для досягнення оновлених вимог до структури капіталу. Тоді ми ще мали простір для таких кроків, і банки пройшли цей етап відносно безболісно.

– А що відбувається у 2026 році? Які ризики ви бачите на майбутнє?

– Сьогодні ситуація кардинально інша. Банки активно кредитують – темпи зростання портфелів становлять понад 30% (за 2025 рік. – Mind). Відповідно, той запас капіталу, який вони мали у 2023 році, використовується швидше. Ба більше, у межах євроінтеграції вимоги до капіталу банків мають бути посилені. Потреба в його поповненні зараз є критичною.

Національний банк уже не має можливості запропонувати якісь послаблення, щоб знизити ефект від оподаткування, адже будь-які подібні кроки будуть прямо суперечити нашим євроінтеграційним зобов'язанням.

Як результат, податок 2026 року взагалі ставить під сумнів доцільність значного кредитного зростання для багатьох банків. А якщо говорити про перспективу 2027–2028 років, то цей податок фізично гальмуватиме кредитування щонайменше на три роки вперед. Ми прогнозуємо уповільнення темпів до 15–20%. І це величезна проблема: коли економіка країни намагається відновлюватись і прискорюватися, неспроможність банків підтримувати цей процес є критичним ризиком.

– Тобто альтернативного джерела для поповнення капіталу в банків немає?

– Так, немає. З погляду раціональної поведінки банківського бізнесу іншої можливості забезпечити зростання капіталу (в умовах підвищеного податкового тиску) не існує. Отже, і подальше розширення кредитування стає малоймовірним.

Тому, якщо буде реалізований сценарій без підвищення податків у 2027–2028 роках, банки зможуть утримати поточні високі темпи нарощування кредитного портфеля. Якщо ж дія подвійної податкової ставки знову буде продовжена, уже у другій половині 2026 року ми побачимо помітне гальмування кредитування. Через статистичну інерцію першого півріччя річний показник ще може перевищити 20%, але у 2027–2028 роках темпи кредитування швидко впадуть приблизно до 15% річних. І це без урахування безпекових та зовнішніх ризиків, реалізація яких теж може негативно впливати на ринок.

Про структуру банківських активів і «затиснуту» ліквідність

– Якою зараз є структура банківських активів, якщо порівнювати кредити з тими ж ОВДП чи депозитними сертифікатами?

– Банки свідомо нарощують саме кредити. Хоча у 2022–2024 роках Нацбанк і Мінфін дійсно стимулювали попит банків на ОВДП, адже це було необхідно для фінансування безпеки та оборони. Після того як потреба в нарощуванні внутрішніх запозичень знизилася, банки майже не нарощують обсяги ОВДП, тоді як гривневі кредити для бізнесу та населення зросли приблизно на 35%, а валютні – десь на 25%.

Щодо депозитних сертифікатів, то сплески накопичення коштів у цих інструментах бувають, але вони ситуативні. Зазвичай наприкінці року обсяги зростають, адже відбувається приплив коштів на рахунки, але вже в січні ці кошти йдуть на сплату податків чи дивідендів (це передусім стосується держбанків) і переходять до держави.

Якщо кредитування продовжить зростати приблизно такими самими темпами, як і зараз, то збільшення частки кредитів у активах відбудеться доволі швидко.

– Якщо кредитування так активно зростає, чи здатне воно повністю поглинути вільну ліквідність у системі?

– У контексті економіки в цілому кредитування не зменшує ліквідність системи: коли банки надають позики клієнтам, зростають обсяги депозитних ресурсів на рахунках клієнтів у банках. Але в розрізі банківських балансів частка кредитів ставатиме дедалі більшою.

Гроші, які накопичилися під час війни на рахунках у банках і які ми значною мірою бачимо в депсертифікатах, можуть піти з фінансової системи України хіба що на зовнішні ринки або «під матрац». Для цього НБУ має покрити відповідне збільшення попиту своїми валютними інтервенціями, що призведе до скорочення міжнародних резервів – протягом останніх років у нас спостерігався зворотній тренд. Доки він продовжується через те, що НБУ продає валюти на ринку менше, ніж купує в уряду, який отримує її від міжнародних партнерів, ліквідні кошти банків не випаруються, але їхнє співвідношення з кредитами зменшуватиметься.

– Деякі банкіри стверджують, що чинні нормативи резервування й ліквідності тиснуть на банки та стримують кредитування. Наскільки це правда?

– На рівні системи це твердження навряд чи є коректним: у банківському секторі величезний профіцит високоліквідних інструментів. Норматив короткострокової ліквідності (LCR) становить близько 270–300%, що майже втричі вище за мінімальну вимогу.

І якби НБУ знизив вимоги до резервування, це б просто призвело до збільшення й без того величезного запасу ліквідності, але вплив на кредитування був би мінімальним. Лише якби ми бачили стрімкий відплив коштів з країни і це призвело б до суттєвого зниження вільної ліквідності банків – тоді так, вивільнення резервів могло б розглядатися як захід для нарощування кредитної активності.

У поточних умовах обов'язкові резерви відіграють дещо іншу роль – це механізм коригування вартості та структури фондування. Інакше кажучи, чинні вимоги до резервування роблять для банків залучення строкових гривневих коштів від клієнтів, передусім населення, вигіднішим. А це стимулює банки утримувати виші депозитні ставки та зберігати привабливість гривні.

Тому Національний банк з огляду на вплив цього інструменту саме на вартість строкових ресурсів, а також цілі монетарної політики, поки що не планує перегляд цих нормативів. Але у тривалішій перспективі, особливо з урахуванням нормалізації безпекової та макроекономічної ситуації, зміна норми резервування цілком можлива.

Про інвестиційне кредитування, NPL та якість кредитного портфеля

– Коли ми говоримо про кредитування бізнесу в Україні, який горизонт планування зараз реальний? Що взагалі в наших умовах можна вважати «інвестиційним кредитом»?

– Інвестиційні кредити зазвичай поширені там, де перспективи розвитку економіки й галузі чіткі та зрозумілі. Коли ж в економіці багато ризиків і часті стреси, інвестиційний горизонт скорочується.

Тому сьогодні в Україні кредит на строк понад три роки вже можна вважати інвестиційним – це дійсно довгий горизонт через високу невизначеність. Видаючи такі кошти, банки, так само як і бізнеси, будують плани більш як на три роки і фактично долають невизначеність.

Звісно, ми розуміємо, що не всі ці гроші йдуть на глобальні нові проєкти, велика частка спрямовується на відновлення та відбудову. Але в нинішньому контексті це все одно вагомі інвестиції, бо вони дають можливість компаніям працювати та генерувати додану вартість далі.

– Як цей тренд відображається на структурі банківських портфелів? Довгострокових кредитів дійсно стає більше?

– Так, довгі кредити зростають суттєво швидше, ніж короткострокові. Хоча історично в Україні ніколи не було великої частки інвестиційних позик.

А ось якщо порівняти з 2018–2019 роками, то частка кредитів до року тоді становила близько половини. Ми вже маємо ліпші показники, менше коротких (до одного року) кредитів. Тобто динаміка позитивна й частка довших кредитів зростає, що в нинішніх умовах є великим позитивом.

– Як би ви оцінили якість кредитного портфеля банків станом на середину 2026 року? І завдяки чому рівень токсичних кредитів (NPL) у банківському секторі з 2023 року скоротився майже на 70%?

– Показники варто ділити на дві категорії: ті, що вказують на реалізований ризик (рівень дефолтів, обсяг нових NPL), і ті, що свідчать про фінансову спроможність обслуговувати борг. Якщо говорити про фактичні цифри, то ситуація в банківському секторі навіть дещо краща, ніж у «довоєнному» 2021 році. Поточна частка дефолтів бізнесу становить близько 3% на рік – по суті наша нова норма. До повномасштабного вторгнення багаторічний середній рівень для України був 4–5%. Нинішні показники все ще досить високі, якщо порівнювати з іншими європейськими країнами, але оптимістичні для нашого ринку.

Важливий чинник такої динаміки – диверсифікація портфеля. Банки нарощують кредитування за рахунок малого та середнього бізнесу й менше покладаються на великі компанії, де проблеми одного позичальника можуть обернутися проблемами для всього банку й сектору. Також на зменшення рівня дефолтів вплинуло вміння банків адекватно оцінювати ризики у кризу та реагувати на них.

Друга метрика ризику – спроможність позичальників обслуговувати борги. У 2025 році ми порівняли ключові фінансові коефіцієнти компаній-боржників (покриття відсотків операційними доходами, співвідношення боргу до доходу тощо) з аналогічними індикаторами у 2018 та 2021 роках. За структурою працюючий кредитний портфель не погіршився: компанії, які залишаються платоспроможними, мають дійсно хороші фінансові показники.

Важлива ремарка: ми оцінюємо стан тих, хто продовжує роботу й обслуговує позики. Не можна забувати, що близько 20% кредитів, отриманих до повномасштабного вторгнення, протягом 2022–2023 років стали дефолтними. Тобто бізнес, що нині працює, має міцну фінансову спроможність, але п'яту частину довоєнного портфеля ринок, на жаль, втратив.

– Тобто висока рентабельність і низьке боргове навантаження – основні запобіжники дефолтів?

– Абсолютно. Реальний сектор зберігає прийнятну операційну рентабельність, і при цьому він помірно закредитований. Для багатьох компаній розвиватися шляхом самофінансування – це свідомий вибір або взагалі історично єдиний зрозумілий спосіб. Тому зараз банки мають можливість залучати для кредитування найбільш стійкі та платоспроможні серед цих компаній. Це дає змогу нарощувати портфель завдяки надійним позичальникам і зберігати дуже високу якість портфеля.

Прагнучи подальшого приросту кредитів, банки матимуть фінансувати додатково й тих клієнтів, до фінансової стійкості яких більше питань. І в майбутньому якість портфеля може навіть дещо погіршуватись. Але це нормально. Якщо економіка стабілізується, поліпшення загального макросередовища й умов ведення бізнесу просто нівелює ефект від того, що в банках з'являтимуться ризикованіші клієнти.

Про страхування воєнних ризиків і масштабування цього інструменту

– Як розвивається архітектура страхування воєнних ризиків і наскільки ці  ризики є фактором, який стримує інвестиційне кредитування?

– Зараз консенсус є таким, що найкраща модель страхування воєнних ризиків – це втілення публічно-приватного партнерства (ППП). Держава має створювати максимально сприятливі умови для розвитку цього сегменту послуг на ринковій основі, взяти на себе ризики у сферах, куди не йде ринок, і допомагати здешевити комерційні продукти, які страховики пропонуватимуть клієнтам. Це схоже на логіку програми «5-7-9%», де ресурс дають банки, а держава частково компенсує його вартість для позичальника.

У тестовому режимі вже працюють два елементи такого публічно-приватного партнерства: відшкодування частини вартості страхування бізнесу та пряме гарантування державою відшкодування втрат.

Оскільки ці програми запущено відносно недавно, великих обсягів заявок чи виплат немає. Але межі визначено: де ризики критичні – працює держава, де нижче або їх можна диверсифікувати – держава допомагає попиту знайти комерційну пропозицію.

– Чи готові банки приймати таке страхування як певну додаткову заставу за кредитами?

– Ми обговорюємо з Мінекономіки, як правильно структурувати ці процеси. Логіка проста: якщо держава гарантує відшкодування втрат майна, то в разі його знищення буде виплачено компенсацію, якою можна закрити позику. Наявність такої страховки суттєво підвищує цінність застрахованих об’єктів застави. НБУ зі свого боку готовий враховувати цей інструмент, що значно розширить доступ бізнесу до позикового фінансування.

– На якому етапі перебуває підготовка законопроєкту про комплексну модель страхування майна та інвестицій від воєнних ризиків, реєстрація якого планувалася в I кварталі 2026 року?

– Розвиток страхового ринку загалом і саме цього сегменту зокрема за останні два роки та експертні обговорення привели до розуміння, що зараз найкращий шлях – це розширення публічно-приватного партнерства, що вже діє, залучення перестраховиків і діалог із приватними страховими компаніями, які готові розширювати свою участь у механізмах страхування, зокрема за підтримки держави.

– А комерційний ринок спроможний повноцінно включитися в цей процес?

– Найважливіше, що страховий ринок дійсно демонструє готовність працювати в цьому напрямі. Можна провести аналогію з банками. У 2022–2023 роках ми не могли впевнено покладатися на те, що банки закриватимуть дедалі більшу частину фінансових потреб країни власним ресурсом. Але тепер вони самі активно шукають варіанти фінансування енергетики та оборонно-промислового комплексу.

На такий етап зрілості вийшли й страховики. Так, на перший погляд, продукти з покриттям від воєнних ризиків ще не набули великого масштабу, але їхня частка становить уже 11% від усіх зібраних премій у ризиковому страхуванні.

Це дуже помітний прогрес, особливо в контексті того, що проникнення страхування в Україні є не надто високим (на рівні 1% ВВП. – Mind). Це стало можливим завдяки роботі з іноземними перестраховиками, які забирають на себе великі ризики, і готовності українських компаній самостійно працювати з тими напрямками воєнного страхування, які можна диверсифікувати (наприклад, автоКАСКО та страхування майна громадян).

Відповідно вже сама наявність цих продуктів та їхній розвиток свідчать про те, що система страхування воєнних ризиків стає зрілішою та може будуватися на комерційному ресурсі, а не лише на донорському чи державному.