Продюсер фільму «Будинок зі скалок»: «Зазвичай для кінематографістів «Оскар» – це стеля досягнень, як перемога на Олімпійських іграх, а для нас – лише початок»

Азад Сафаров – український журналіст, режисер, продюсер та співзасновник фонду «Голоси дітей». У 2015–2017 роках був другим режисером фільму «Віддалений гавкіт собак» (реж. Сімон Леренґ Вільмонт, Данія). Документальну стрічку спільного виробництва Данії, Швеції та Фінляндії знімали в селі Гнутове Донецької області. У центрі сюжету – історія 10-річного Олега, який разом із бабусею Олександрою залишається жити в селі на лінії фронту, звідки більшість мешканців виїхали через війну.

Фільм здобув близько 30 нагород і номінацій, зокрема нагороду американської кінопремії Cinema Eye Honors і премії Peabody Awards, увійшов до короткого списку «Оскара» та був номінований на «Еммі» в категорії «Видатний документальний фільм про сучасні події».

Новою роботою данського режисера Сімона Леренґа Вільмонта в Україні стала картина «Будинок зі скалок» (2022), знята у 2019–2020 роках за підтримки Держкіно, Данського кіноінституту, Шведського кіноінституту та Фінського кіноінституту.

Українськими співпродюсерками фільму стали Дар’я Бассель і Віка Хоменко з Moon Man. Компанія приєдналася до проєкту 2020 року, завдяки чому фільм став офіційною копродукцією з Україною – стрічку  підтримало Державне агентство України з питань кіно та фондом IMS (International Media Support).

Історія розповідає про життя дітей, що мешкають у Лисичанському центрі соціально-психологічної реабілітації, та вихователів, які створюють для них простір безпеки. Світова прем’єра відбулася в січні 2022 року на американському кінофестивалі «Санденс», де проєкт здобув нагороду «Найкраща режисерська робота» в міжнародній програмі. Також картина увійшла до п’ятірки номінантів на «Оскар-2023».

Зараз «Будинок зі скалок» можна подивитися в кінотеатрах Києва.

Продюсер і другий режисер стрічки Азад Сафаров розповів Mind про те, як з’явилася ідея фільму «Будинок зі скалок», з якими труднощами зіткнулися під час знімань у прифронтовому місті та чим завойовували довіру маленьких героїв, що команда проєкту вважає важливішим за «Оскар» і як склалася доля дітей із Лисичанського притулку після повномасштабного вторгнення росії в Україну.

– З чого почався проєкт «Будинок зі скалок» і як виникли ідея та сценарій стрічки?

– Ми із Сімоном Леренґом Вільмонтом знімали фільм «Віддалений гавкіт собак» на Сході України – про хлопчика й бабусю, які живуть поруч із лінією фронту. Ми розуміли, що Олежкові пощастило: у нього є бабуся, яка підтримує його та допомагає пережити війну. Сімон замислився, а що як не буде такого дорослого?

Тоді ми почали досліджувати тему, шукати історії, спочатку думали розповісти про сиріт, які живуть поруч із війною. А потім познайомилися з правозахисницею Оленою Розвадовською, вона пояснила нам, що існують центри психологічної реабілітації – притулки, куди дітей забирають від батьків через те, що останні зловживають наркотиками й алкоголем. Забирають на дев’ять місяців, поки батьки не змінять свою поведінку. Якщо цього не відбувається, батьків позбавляють прав, а дітей передають до інтернатів – у гіршому випадку, або до прийомної родини – у кращому. Ось так ми і дійшли до цієї теми.

– Чому ви обрали саме Лисичанський центр соціально-психологічної реабілітації?

– Через часткову окупацію Луганської та Донецької областей таких центрів 2019 року було лише два – у Лисичанську й Торецьку. Спочатку ми сконцентрували сили на Торецьку. Витратили близько чотирьох місяців, марно намагаючись отримати дозвіл від тодішнього керівника адміністрації. На жаль, він так і не зрозумів нашої мети – показати історії дітей. А можливо, боявся, що ми знайдемо якісь корупційні зв’язки абощо.

Та Олена Розвадовська мала знайомих в адміністрації Луганської області, і коли ми туди прийшли з ідеєю, вони спокійно сприйняли наше бажання. Сергій Гайдай як керівник військової адміністрації протягом тривалого часу допомагав нам і дозволяв знімати. Ми й досі на зв’язку і дуже вдячні, адже здебільшого інтернати – закриті інституції, туди неймовірно складно потрапити.

– У пресрелізі до фільму йдеться, що притулок розташований у прифронтовому місті Лисичанськ, однак у стрічці лише кілька згадок про війну. Також варто зазначити, що фільм знімали у 2019–2020 роках, і українці, вже дев’ять років живучи в цьому контексті, чудово розуміють все, що відбувається у фільмі. А чи зчитує іноземний глядач ці сенси?

– Я вдячний, що цей фільм знімав саме данець, бо його сприйняття подій в Україні нейтрально-об’єктивніше, ніж наше. Мені подобається, що в його фільмах ти відчуваєш війну, але не бачиш її. Тобі не показують обстріли й все інше, що може відлякати західного глядача. Але, коли спостерігаєш за історією цих дітей – розумієш, що війна поруч. Відчуваєш тривогу дітей, переживаєш їхні втрати. І це тримає тебе, як у Гічкока, у постійному напруженні.

У першому фільмі «Віддалений гавкіт собак» тривога була на тлі увесь час. Там ви теж не побачите обстрілів, військовослужбовців, але війна нагадує про себе протягом усього фільму.

Так само у «Будинку зі скалок» – війну як таку ми не показуємо, але саме вона вплинула на ситуацію з дітьми, погіршила те, що існувало й до 2014 року. Окрім того, що війна забирає людське життя, спричиняє руйнування інфраструктури, вона має і опосередковані наслідки. Через погіршення фінансової ситуації в регіоні погіршується стан батьків, не всі вони борються, не всі шукають нову роботу, багато хто спивається – це позначається на дітях. Нам було важливо показати, як саме війна відбивається на них. 

Ми хотіли виявити те, що не на поверхні війни, а сховане за статистикою про втрати. З 2014 року кількість дітей, які потрапляють у ці заклади, постійно збільшується. Держава намагається офіційно не називати точну кількість, тому що статистика погана.

Кадр зі стрічки «Будинок зі скалок». 

Діти опинилися між двома війнами: війною росії проти України та війною внутрішньою, коли батьки напиваються і б’ють своїх дітей – рукою чи ножем, застосовують психологічне насилля. Діти застрягли між двома світами. Однак у стрічці вони не мають кволого чи жалюгідного вигляду, вони борються за своє дитинство, за своє щастя. Особисто для мене «Будинок зі скалок» – про надію.

– У сприйнятті багатьох українців Лисичанськ – це індустріальне місто, яке насправді вже давно не є таким індустріальним, як здається. Це може викликати депресію, люди не мають роботи, починають пити і трапляються такі випадки. Яким для вас відкрився Лисичанськ?

– Нещодавно я спілкувався з людьми з Луганської області, вони говорили, що ми показали Лисичанськ романтичним, красивим і ніжним. Так, місто може здаватися некрасивим через радянську архітектуру, інфраструктуру, що мало розвивається, зокрема через війну. Мені здається, ми змогли показати Лисичанськ не депресивним регіоном. Наш фільм про те, що життя там є, його просто потрібно підтримати.

Я сам з Донецька, прожив там 14 років і не дуже його любив, чесно кажучи. Чекав завершення університету, щоб утекти до Києва. Але коли почав знімати із Сімоном, став повертатися до Донбасу, з 2015 року, і буваю там щодва місяці, дещо навіть зняв як режисер. Моє ставлення до Донбасу змінилося, я побачив там добрих, щирих і проукраїнських людей, зовсім іншу атмосферу.

До речі, найкращі заходи сонця я бачив у місті Світлодарськ, який зараз окупований. Коли в’їжджаєш туди о п’ятій вечора, сидиш на березі водойми – таких заходів навіть у Лос-Анджелесі не побачиш.

– Чи можна сказати, що ваш європейський колега вплинув на зміну ваших поглядів на Донбас?

– Абсолютно. Коли ми проходимо повз зупинку, Сімон каже, що це витвір мистецтва. Я відповідаю, що це ж просто занедбана зупинка, ти про що? Йому набридла данська архітектура, а тут він відчув життя – у кожній шпаринці, у кожному занедбаному будинку. Зовсім інший подих життя. Він казав мені, що, приїжджаючи на Донбас, живе тут більше, дихає тут краще. Було кілька випадків, коли ми сідали на бордюр щось поїсти, до нас підбігала продавчиня, бабуся, кричала, ви що дурні, відморозите собі все, сідайте на плед, і дала нам плед. Для нього було дивно, що люди настільки відкриті, щирі й теплі.

– Маленьким героям картини довелося подорослішати дуже рано через обставини їхнього життя. Як ви обирали дітей?

– Герої в цьому закладі постійно змінювалися. Бувало, ми починали знімати з одними, а за деякий час дізнавалися, що їх забрали в інтернат, і втрачали з ними зв’язок. Нам було шкода, що батьки відмовлялися від таких унікальних, яскравих дітей. Вони настільки мудрі й дорослі – на жаль, тому, що втрачають своє дитинство.

Ми не розуміли, як можна серед них обирати одну історію. Зняли, мабуть, сім-вісім, але до стрічки потрапило лише три повноцінні. У нас було десь 250 годин матеріалу, який ми скоротили до 90 хвилин – це пекельні муки. Було багато складних сцен, як-от прощання дітей, коли вони від’їжджали в інтернат, коли тато приходив до дітей, і як вони його сприймали навіть після того, що він вдарив їх чи маму. Це були неймовірні сцени, хоча вони й не потрапили до фільму.

Складно було сконцентруватися на комусь одному. Ми пояснювали, чому знімаємо іншу дитину, а не їх. Ревнощі теж були, адже позбавлені батьківських уваги й тепла, вони ревно сприймають будь-яку увагу дорослих.

– Картина жива та натуральна попри документальний жанр. Наскільки складно досягти того рівня документальності, де і режисер, і сценарист, і оператор настільки зливаються з тим, що відбувається на екрані?

– На це знадобилося кілька місяців або й більше. Знімати дорослих складно, дітей ще складніше, а таких дітей – значно тяжче, бо вони не довіряють дорослим. Коли батьки обіцяють забрати тебе додому чи приїхати на твій день народження і не роблять цього – ти втрачаєш віру в дорослих. Коли ми, двоє бородатих чоловіків, з’явилися у притулку і сказали, що прийшли їх знімати, вони не повірили. Діти очікували, що режисери мають на роллс-ройсі приїхати. А в нас тут одна камера, без всякого світла.

Поступово ми почали заслуговувати довіру. Спочатку просто проводили з ними час, грали у футбол, карти, спілкувалися за чаєм, за їжею. У них були тисячі запитань, звідки ми, хто ми. Ми розповідали про себе, а вони про себе. Так ми намагалися виділяти їм час поза камерою. І згодом вони зрозуміли, що нам дійсно цікаві їхні історії.

Сцена куріння дітей – це максимум доступу до їхніх таємниць. Однак лише за пів року допустили нас до святого – своєї курилки, під деревами за притулком, де ховаються від вихователів. І тільки за дев’ять місяців дозволили це знімати. Але ж ми знали, що вони курять, що прийшли з такої родини, що неможливо перевиховати їх у притулку за дев’ять місяців, що вони бачили багато поганого від батьків і навчилися цього. Ще ми розуміли: якщо покажемо їх ідеальними, які не курять і не п’ють, це вже буде не документальне, а художнє кіно. Сцена з татуюванням – теж важлива, не знав, що його можна робити так просто в кімнаті.

Ми з ними досі на зв’язку. Під час знімань ми створили й зареєстрували фонд «Голоси дітей», почали надавати психологічну допомогу дітям із цього притулку, а також вихователькам, які вигоріли від роботи. Раніше в них не було жодного спілкування з психологом. Під час евакуації в перші дні повномасштабної війни ми асистували їм і досі допомагаємо.

Незабаром будемо робити спеціальний показ для трьох героїв цього фільму – Єви, Колі та Влада. Психологи дозволили нам показати їм дорослу версію фільму. Ми хочемо, аби діти подивилися картину поруч із психологами, а не самі в кінотеатрах.

– У чому складність таких документальних проєктів та які труднощі виникають найчастіше?

– Усе, що могло трапитися, – було. У перший день ми потрапили під прямий обстріл, граната врізалася в дерево, всі осколки полетіли на наше авто та прорізали його у двох місцях. Тоді всередині були ми й Олена Розвадовська, яка нас консультувала. На щастя, жоден із нас не постраждав. Я думав, що наступного ранку Сімон уже поїде додому, але він був хоробрий і залишився.

Потім – ковід. Керівництво притулку спочатку забороняло нам знімати, але ми знову звернулися до місцевої адміністрації, нам дозволили фільмування за умови, що ми будемо здавати тест щодня, тримати дистанцію і одягати костюми та рукавички. Ми не могли пропустити рік, адже втратили б історії дітей.

Третє – довіра, треба було докласти багато зусиль, щоб діти почали довіряти й перестали боятися. Також важливо не травмувати дітей, не перетнути межу та ставити свої кордони. Одразу варто пояснити, що ви не прийшли забрати їх додому, бо всі діти в таких притулках сприймають вас як потенційних батьків. Ми постійно консультувалися з психологами, щоб дотримуватися етичних правил.

Також не можна було знімати без дозволу дітей і працівників притулку. На початку була одна дитина, яка відмовлялася зніматися. Та коли вона побачила нашу роботу, погодилася. Та більшість, на мій подив, поставилася до цього спокійно.  

– Стрічка зібрала низку нагород, що свідчить про рівень та якість. Що особисто для вас найцінніше, за що ви дали б їй нагороду?

– Для нас кожна нагорода – можливість більше говорити про Україну. Наші данські продюсери докладають неймовірних зусиль, щоб усюди показувати фільм, робити безкоштовні покази та збирати кошти для дітей в Україні, розповідати про російську агресію. Успіх фільму на 70–80% залежить від наших героїв: вони дозволили розповісти свої історії, зачепили ними душі аудиторії, вони не опускають рук, чим заслуговують на нашу пошану й подяку. Діти борються нарівні з дорослими за своє право жити в нормальній родині та за цінності. Фільм трагічний і складний, але він про боротьбу та надію.

– Чи було таке, що після перегляду фільму люди зверталися, аби забрати до себе дітей?

– Так. Головною нагородою вважаємо те, що Колю забрали в родину після перегляду фільму. Ми щасливі, бо в Колі складна історія, у родині йому не приділили достатньо уваги. Однак він розумний і з добрим характером – у фільмі ви побачите, як він піклується про своїх малих. На щастя, його забрали в нову родину. Деяких дітей забрали під час знімань, і ми сподіваємося, що в родинах будуть всі.

Зараз ми використовуємо фільм як адвокаційний механізм. По-перше, «Оскар» став для нас трампліном, аби привертати увагу до російських злочинів проти українських дітей і наслідків російської агресії.

Другий адвокаційний механізм – для внутрішньої української аудиторії: закриття всіх притулків, інтернатів, щоб кожна дитина мала свою сім’ю. Вони не повинні залишатися на самоті зі своїми проблемами. Хоч би які круті виховательки не були, батьків ніхто не замінить. Потрібна правильна модель поведінки, щоб вони не повторювали історію батьків і вже їхні діти не потрапляли до притулків.

Це складна робота, адже легше організовувати центри, ніж робити так, щоб діти отримували своїх батьків, прийомних чи біологічних. Тисячі цих дітей виростуть, стануть героями, спортсменами, письменниками, будуть презентувати Україну за кордоном. За них ми повинні боротися як держава і як суспільство.

– У фільмі момент розставання Колі із сестричкою був болісним. Вони не разом, так?

– Так. У Колі четверо братів і сестер. Усі вони в одній прийомній родині, а Коля в іншій. Але ми намагаємося робити так, щоб вони спілкувалися між собою і щоб їм дозволили бачитися.

– Фільм представляв Україну на цьогорічній премії «Оскар» у номінації «Найкращий документальний повнометражний фільм». Це другий випадок, коли українську документальну стрічку номіновано на премію (першою була «Зима у вогні»). Що ви відчували, коли дізналися, що поїдете представляти фільм до Лос-Анджелеса поруч із зірками світового рівня?

– Я уявляв, як поїду представляти фільм разом із двома найкращими виховательками з міста Лисичанськ, що нині окупований. Для мене саме це було гордістю і великим досягненням. Я уявляв, що ми їдемо представляти Україну, і нам усім – і українській, і данській команді – дуже хотілося подарувати маленьку радість для України. Ми використали останні три тижні під час цієї поїздки на максимум, щоб побільше спілкуватися з журналістами та представниками кіноіндустрії. Розповідати про Україну через фільм, через контекст.

Нам, звісно, було важливо отримати «Оскар» і присвятити його українському суспільству, українським військовим – а Сімон ще готувався правильно вимовляти «Слава Україні» зі сцени. Але так само важливо було привернути увагу до України. Зазвичай для кінематографістів «Оскар» – це стеля досягнень, як перемога на Олімпійських іграх, а для нас – лише початок, класна нагода знову розповідати про Україну.

– У контексті перемоги на «Оскарі» стрічки виробництва HBO про Навального – чи може робота з найвідомішими платформами вплинути на популярність українського кіно, як документального, так і художнього? Хто має проводити  перемовини зі світовими студіями та як заохотити їх до співпраці?

Щодня ми бачили щось про фільм «Навальний» на CNN у різних програмах, і саму документалку крутили. З нашим бюджетом і можливостями, навіть при тому, що фільм профінансований Україною, Данією, Фінляндією і Швецією – не проконкурувати.

Можливо, у майбутньому, коли ми переможемо у війні, держава в особі УКФ чи Мінкульту матиме можливість більше фінансувати культурну сферу. Коли українське кіно проходить на «Оскар» – це само собою дуже важливо, а перемога дала б Україні ще більше. Але коли навіть у промотур ми їдемо за кошти посольства США чи благодійного фонду з американським корінням Razom for Ukraine – виникають запитання, чи могла б Україна промотувати це.

Щодо взаємодії зі світовими компаніями – нелегко виходити на такий рівень, потрібно багато роботи й зусиль, щоб гіганти підтримували тебе.

– Співпраця з ними могла б позитивно вплинути на імідж українського кінематографа. Чи думали ви зробити багатосерійну версію «Будинку зі скалок»?

– Це було б цікаво, але все, що ми хотіли сказати, сказали в межах 90 хвилин. Розумієте, наші продюсери вже виходили на стримінгові сервіси, але відгуку не було. Шкода, що й українські стримінги досі не викупили цей фільм і не розмістили його на своїх ресурсах. Можна, звісно, ходити з простягнутою рукою, але було б круто, якби був інтерес самих платформ.

– На церемонії «Оскара» були виховательки з Лисичанського притулку. Це трохи привідкрило завісу того, що відбулося з героями після повномасштабного вторгнення, але хотілося б дізнатися про дітей та центр, чи залишилися вони на окупованих територіях, чи потрібна ще якась допомога?

– Весь притулок та інтернат вивезли в перший день повномасштабного вторгнення. Ми як фонд допомогли їм переїхати до Львова, а потім вони виїхали до Європи. З міркувань безпеки ми не можемо назвати, де саме вони перебувають, але в хороших умовах. Також вони дзвонять і просяться назад до України, незважаючи на війну.

Лише кілька дітей повернулося через те, що їх забрали в родину, або тому, що потрібно було вступати на навчання тут. Ми на зв’язку майже з усіма. Виховательки теж живуть не в Лисичанську, а в різних частинах України. Вони втратили роботу та домівки – і очікують на деокупацію Лисичанська.

– Які проєкти ви б хотіли реалізувати в майбутньому? Чи, можливо, своєрідне продовження фільму «Будинок зі скалок»?

– У Сімона є ідея зняти ще один фільм в Україні – настільки він закохався в Донбас.

Хтозна, може, за п’ять-десять років у новому фільмі ми розкажемо історію когось із цих дітей, як вони змінилися. Я б не сказав, що це завершення, бо досвід показує, що немає нічого неможливого.

Зараз я сконцентрований на роботі фонду й разом з командою повинен допомогти дітям пережити цю війну – емоційно та фізично. Поки що не можу думати про документальні фільми. Після перемоги я працюватиму в цьому секторі знову.

– Які картини вас вразили за останній час?

– «Я працюю на цвинтарі» Олексія Тараненка, «Дике поле» Ярослава Лодигіна. Очікую на вихід «Памфіра» Дмитра Сухолиткого-Собчука. Фільм «Все завжди і водночас» Дена Квана та Деніела Шайнерта, який цьогоріч здобув найбільше статуеток на «Оскарі». Також радив би подивитися «Вавилон» Демієна Шазелла.