Інформаційна кампанія української сторони на підтримку значущості вітчизняних газопроводів для транспортування російського газу до Європи – на кшталт теорії змови: у труднощах «Нафтогазу» винні інтриги зовнішніх ворогів, але не рішення і дії топ-менеджменту держхолдингу, на якому лежить основна відповідальність за врегулювання проблеми транзиту, або Кабміну. Останній раунд переговорів у Брюсселі, який відбувся минулого тижня, продемонстрував спробу Міністерства закордонних справ посилити позиції України і розділити відповідальність з НАК у рішенні проблеми про майбутнє ГТС.
Однак це не знімає значущість внутрішньополітичних факторів, постачальником яких у попередні роки був «Нафтогаз» разом з урядовцями – їх резонансний конфлікт навколо реформи НАК зіграв очевидну роль у знеціненні українського газового транзиту. Які ризики для перспектив ГТС створив цей епізод боротьби за владу – розбирався Mind.
Протистояння у вітчизняній нафтогазовій галузі між НАК і Міненерго стало своєрідним київським подарунком «Газпрому», який давно докладав зусиль до того, аби скоротити свою залежність від транзиту газу через українську територію. «Нестабільність української влади», «незрозуміло, з ким вести діалог», «не розібрати, хто здатний гарантувати стабільну співпрацю» – це традиційні аргументи «Газпрому» для західних партнерів, спрямовані на підрив довіри до співпраці з Україною і знецінення ролі країни на європейському газовому ринку.
У минулі роки це заважало «Нафтогазу» укладати транзитні договори напряму з європейськими покупцями російського газу. Ризики в транспортуванні енергоресурсу територією України брав на себе «Газпром», аргументуючи це здатністю впливати на політику Києва. Але у 2014 році ситуація змінилася: Україна вийшла з-під політичного впливу Москви. Однак нестабільність внутрішньої політики, яку посилила внутрішня напружена боротьба за владу, в країні залишилася.
Скандал між «Нафтогазом» і урядом, який став наростати після відставки прем'єра Арсенія Яценюка у 2016 році, тільки підтвердив меседжі «Газпрому» проти України для європейських компаній. Було очевидно, що хоча команда Андрія Коболєва залишається в «Нафтогазі», вона не має достатньо повноважень в прийнятті рішень, які зачіпають стратегічні перспективи держхолдингу, і без узгодженої взаємодії з урядом їй не обійтися.
Межі своїх можливостей усвідомлювали також і в «Нафтогазі». І тепер це не сприяє тому, щоб НАК впевнено наближався до досягнення актуальної мети – збереження транзитних доходів, які компанії може забезпечити лише «Газпром».
Цей ризик – породження нестабільності та конфліктів у владі. Він посилюється в умовах передвиборної кампанії, пов'язаної з президентськими і парламентськими виборами в Україні, запланованими на цей рік.
Вибори і передумови для змін у владі, з одного боку, – ознака розвитку демократії в країні. Але в умовах України, для якої характерний гібридний політичний режим, це також значно підсилює політичні ризики для бізнесу. Тому компанії країн з розвиненою демократією з набагато більшим ентузіазмом роблять ставку на співпрацю з диктаторськими режимами або, як у випадку з Росією – персоналістською анократією, де простіше зрозуміти, з ким вести переговори, хто визначає стратегію розвитку національної економіки, державних корпорацій і може надати довгострокові гарантії для інвестицій. Через це «Газпром» для розважливих західних інвесторів – кращий партнер, ніж «Нафтогаз».
В історії з будівництвом «Газпромом» нових газопроводів в обхід України («Північного потоку – 2» і «Турецького потоку») мінливість державної політики особливо посилила ризики «Нафтогазу». У 2014 році НАК дав зрозуміти ЄС і західним партнерам, що у нього є плани перекрити транзит російського газу після 2019 року, коли закінчиться термін діючого контракту з «Газпромом».
Таким сигналом стало рішення держхолдингу про прискорену амортизацію ГТС, яка дозволяє вивести актив з експлуатації в скорочені терміни. Це означає також, що після 2019 року «Нафтогаз» може припинити фінансування технічної підтримки і ремонту ГТС. Тобто гарантій забезпечення надійного транзиту газу із закінченням транзитного контракту з «Газпромом» у «Нафтогазу» для західних компаній зараз немає. Крім того, прискорена амортизація до кінця 2019 року фактично знецінює українські магістральні газопроводи як актив, що для інвесторів більше не становлять стратегічної цінності.
Тому не варто дивуватися, що до співпраці з «Нафтогазом» у транспортуванні газу західні партнери не поспішають. Втім, тут варто також відзначити, що на момент прийняття НАКом рішення про прискорену амортизацію ГТС відносини Києва і Москви були особливо напруженими. Тоді такий крок сприймався обґрунтовано і з політичної, і з економічної точки зору. Але він ігнорував потенційну можливість і важливість для України зберегти доходи від транзиту російського газу, на яких тепер акцентує «Нафтогаз», як і не брав до уваги інтерес до українського маршруту країн ЄС, які зараз НАК піддає жорсткій критиці за підтримку «Північного потоку – 2».
Через це стає дедалі очевидніше, що такими гучними звинуваченнями «Нафтогаз» тепер прагне прикрити свої попередні рішення, націлені на повний розрив відносин з Росією. Адже саме такі рішення дозволили «Газпрому» активізувати будівництво маршрутів в обхід України за підтримки зарубіжних партнерів.
Паралельно НАК ініціював розгляди з «Газпромом» у Стокгольмі на суму $12 млрд, щоб компенсувати знецінення ГТС у разі зупинки газового транзиту. У «Нафтогазі» кажуть, що якщо новий транспортний контракт з «Газпромом» буде укладено, то сума позову зменшиться до $2 млрд.
В умовах, що склалися, до яких привели спроби «Нафтогазу» адаптуватися під зміни в політичній ситуації, роль заручників відведена не лише громадянам України, які є акціонерами держхолдингу, а й потенційним інвесторам української ГТС.
Голова правління «Нафтогазу» Андрій Коболєв зізнавався наприкінці минулого року, що у інвесторів «немає поки бажання» вкладатися в спільне управління магістральними газопроводами, але «можливо, воно з'явиться пізніше».
Таке бажання може з'явитися лише в тому випадку, якщо українська ГТС буде затребувана «Газпромом» для транзиту російського газу в Європу. Передумови для цього є. Існують ризики, що терміни введення в експлуатацію нових обхідних маршрутів «Газпрому», заплановані на початок 2020 року, будуть відкладені на пізніший час (йдеться про «Північний потік – 2» і «Турецький потік»).
Але все-таки позиції «Нафтогазу» для західних партнерів не виглядають досить міцними. На це вплинули мінливі рішення НАК щодо майбутнього магістральних газопроводів, які ухвалювалися в попередні роки. А постійні звинувачення на адресу «Газпрому» в прагненні позбавити Україну транзитних доходів взагалі ризикують зіграти з «Нафтогазом» злий жарт.
Ці закиди щодо опонента демонструють залежну роль жертви, яку у конфлікті з «Газпромом» для себе обрав НАК. Це дозволяє «Нафтогазу» зняти з себе відповідальність за майбутнє українських газопроводів і перекласти її на російську компанію. Але одночасно з цим НАК применшує власну роль у переговорному процесі і показує, що основні рішення про долю вітчизняної ГТС залежать, головним чином, не від Києва і «Нафтогазу», а від результатів політичних торгів Москви з Брюсселем і Вашингтоном, які раніше виявляли інтерес до української проблеми.
Втім, усе це також свідчить про те, що розпрощатися з радянською спадщиною для України – завдання не з легких. Але з найменшими втратами воно вирішується не революційним шляхом, а шляхом еволюційної трансформації.
Telegram-канал автора: ROTHSCHILD QUEST: ENERGY TRENDS