Чому західні інвестори не поспішають вкладатися в українську ГТС

У популярній риториці учасників українського політичного процесу ціна і цінність вітчизняної ГТС стабільно високі, а її роль на мапі європейської газотранспортної інфраструктури залишається незмінно важливою і унікальною. Подібні заяви здатні підтримати національну гордість і привернути увагу виборців. Але вони не враховують мінливість кон'юнктури газового ринку і трансформацію в економіках інших країн, через які амбітні плани «Нафтогазу» щодо ГТС ризикують не здійснитися або разюче трансформуватися.

19 листопада, голова правління НАК «Нафтогаз України» Андрій Коболєв озвучив, скільки коштує українська ГТС: близько $14 млрд.

Але, зізнався він, немає зараз таких іноземних компаній, які згодні стати партнерами «Нафтогазу» і викупити частку в 49%, аби разом управляти магістральними газопроводами. «Поки ні в кого такого бажання немає. Можливо, воно з'явиться пізніше», – припустив керівник НАК.

Наскільки реалістичні ці очікування? Дійсно, для впевненості, що бажаючі інвестувати в українську ГТС вишикуються в чергу, приводу все ще немає. Андрій Коболєв нагадав, що мета залучення західного партнера – це збереження транзиту російського газу через Україну і доходів від надання транспортних послуг «Газпрому».

Але поки українські державні менеджери обмежуються заявами про шкоду нових трубопроводів в обхід України для поставок російського газу в Європу, «Газпром» за підтримки західних партнерів їх реально будує. І цьому не зуміли завадити ані антиросійські санкції, які приймав Вашингтон для захисту, серед іншого, енергетичної безпеки України, ані наполегливі обіцянки американських політиків перешкодити реалізації проекту газопроводу «Північний потік – 2». Останні заяви про це озвучив минулого тижня міністр енергетики США Рік Перрі, коли відвідував Київ, а також держсекретар США Марк Помпео за підсумками зустрічі з головою українського МЗС Павлом Клімкіним у Вашингтоні. Проти «Північного потоку – 2» також виступає Польща, яка налаштована переорієнтуватися на поставки газу з Норвегії та США, обмеживши співпрацю з «Газпромом».

Але це не скасовує того факту, що Німеччина, Франція і Австрія – важливі країни на енергетичному ринку ЄС з розвиненою промисловістю і мережевою інфраструктурою для торгівлі і поставок газу – не відмовляються від партнерства з «Газпромом», зокрема й щодо «Північного потоку – 2», попри тиск з боку США.

Є прогрес і в іншому трубопровідному проекті «Газпрому» в обхід України – «Турецький потік». 19 листопада було офіційно оголошено про закінчення будівництва найскладнішої – морської – частини цієї магістралі, якою російський газ планується транспортувати на ринки Туреччини та півдня Європи.

Чи можливий компроміс? І «Північний потік – 2», і «Турецький потік», як очікується, будуть введені в експлуатацію до початку 2020 року, коли закінчиться транзитний контракт між «Газпромом» і «Нафтогазом». При цьому український і російський газові монополісти не ведуть прямих переговорів про варіанти майбутньої співпраці, але покладаються на посередництво Брюсселя. Складається враження, що шукати точки дотику сторони не прагнуть, вони досі не вийшли на узгодження конкретних умов – заважають судові розгляди в Стокгольмському арбітражі.

Не додає «Нафтогазу» бонусів і той факт, що держхолдинг, лобіюючи інтереси українського транзиту, зробив ставку на критику Німеччини як основного партнера «Газпрому» в ЄС. А конкурентні переваги української ГТС, які становлять найбільшу цінність для потенційних західних інвесторів, не стали пріоритетом у його публічній кампанії і були втрачені на тлі активності «Газпрому» з просування «Північного потоку – 2» на європейському ринку.

Усе це зробило НАК вразливим для звинувачень з боку опонентів у недостатньому захисті національних інтересів. А в «Нафтогазі», крім висловлювання сподівань на підтримку США в блокуванні «Північного потоку – 2», знову заговорили про альтернативний план для ГТС у разі припинення співпраці з «Газпромом». Цей план спрямований на мінімальний або нульовий транзит російського газу.

На що робить ставку Європа? Всупереч політичним обставинам, інтерес до українського транзиту в Євросоюзі є – це пов'язано з прагненням до диверсифікації джерел і маршрутів поставок енергоресурсів для посилення енергобезпеки та захисту інтересів споживачів.

З цією ж метою країни ЄС також зробили ставку на розвиток інфраструктури, пов'язаної з поставками скрапленого природного газу (СПГ). Основний імпорт – з країн Північної Африки і Близького Сходу. Але на європейському ринку цей ресурс відіграє балансуючу роль. Він не витримує цінової конкуренції з мережевими (трубопровідними) поставками з Росії.

Незважаючи на порівняно дешеве виробництво, через транспортні витрати американський СПГ також не може витіснити «Газпром» з європейського ринку. Поки основні його поставки (в сьогоденні і майбутньому) зав'язані на польський СПГ-термінал у Свінойусце. Але навіть обмежена присутність американських трейдерів у Європі здатна стимулювати конкуренцію на газовому ринку в інтересах споживачів.

Як реагує «Газпром»? Американська загроза вже змусила «Газпром» ефективніше торгувати газом у ЄС через власний електронний торговий майданчик (ЕТМ) – попит на ресурс, пропонований тут європейським трейдерам, уже перевищив очікування російського холдингу.

Водночас ЕТМ став для «Газпрому» інструментом, який дозволяє нав'язувати покупцям свої умови відбору газу, тим самим скорочуючи роль і значимість українського транзиту.

«Труба» чи СПГ? Минулого року, за даними Управління енергетичної інформації США, Євросоюз імпортував трубопровідного газу у вісім разів більше, ніж СПГ. У Міжнародному енергетичному агентстві (МЕА) прогнозують, що така тенденція збережеться. І це також одна з основних причин, чому американський СПГ, очевидно, буде більше затребуваний на азійському ринку, де Австралія і Катар не можуть задовольнити зростаючий попит.

Основною рушійною силою цього зростання став Китай, енергетична політика якого спрямована на вирішення екологічних проблем завдяки скороченню споживання вугілля і заміну його природним газом. У МЕА вважають, що саме Китай стане головним покупцем газу в світі: ця країна забезпечить близько 30% зростання світової торгівлі блакитним паливом у найближчі 20 років.

Такий прогноз на руку «Газпрому», який вже будує в напрямку КНР трубопровід «Сила Сибіру» і розширює газопровід Сахалін – Хабаровськ – Владивосток з відгалуженням до китайського кордону. Також між Москвою і Пекіном є домовленості прискорити переговори про трубопровідний проект «Сила Сибіру – 2».

Що нового привнесе «китайський запит» на глобальний газовий ринок? Китай украй зацікавлений в залученні якомога більшої кількості постачальників газу, щоб задовольнити зростаючий попит. Тому на розвиток співпраці з Піднебесною розраховують і американські виробники СПГ. У США активно будують нові термінали для розширення експортних потужностей. У найближчі два роки це виведе країну на третє місце у світовому рейтингу постачальників СПГ (після Катару і Австралії).

Однак американські трейдери побоюються, що торгова війна з Китаєм, яку затіяв Дональд Трамп, може заподіяти їм великої шкоди і обмежити можливості в країні, яка перетворюється на головну арену боротьби серед постачальників на світовому газовому ринку.

Тому, як зазначається в редакційній статті The Economist, опублікованій минулого тижня, рішення цієї проблеми для американських постачальників СПГ важливіше, ніж будь-яка угода, підписана на європейському континенті.

Національна китайська програма зниження викидів призведе до трикратного зростання споживання газу в КНР – попит у 2040 році складе 708 млрд куб. м, прогнозують у МЕА. Більше половини цього обсягу газу – 370 млрд куб. м – Китай буде змушений імпортувати, власного видобутку для задоволення настільки стрімко зростаючого попиту не вистачить.

На ринку Європи очікується інша тенденція. До середини 2020-х років попит на імпортний газ тут досягне максимуму – 472 млрд куб. м на рік, а частка російського газу, як і зараз, буде триматися приблизно на позначці 37% (близько 175 млрд куб. м).

Потім попит почне падати, але одночасно з цим знижуватиметься і внутрішній європейський видобуток. До 2040 року загальний обсяг європейського ринку знизиться до 408 млрд куб. м – це на 300 млрд куб. м менше, ніж прогноз МЕА для Китаю в той самий період. Російський експорт газу в Європу скоротиться приблизно до 140 млрд куб. м щорічно.

Так само, як і нові маршрути «Газпрому» в обхід України і розвиток СПГ-інфраструктури на території ЄС, прогноз МЕА щодо Росії говорить про об'єктивні ринкові передумови для зменшення значущості української ГТС у газових поставках для Європи. Знижують її привабливість для інвесторів і політичні ризики, які супроводжують українсько-російські відносини.

Цими факторами можна пояснити відсутність реального інтересу з боку західних бізнес-партнерів до співпраці з «Нафтогазом» з управління ГТС, про який напередодні згадував Андрій Коболєв. 

А ціна і цінність даного активу, ймовірно, не такі великі, як стверджують у «Нафтогазі», щоб в обставинах, що склалися, забезпечити належну фінансову віддачу прагматичним закордонним інвесторам, якщо вони погодяться вкластися в українську трубу.

Які ж перспективи ГТС за такого розкладу? Можливий варіант образно виклав у розмові з Mind один з учасників газового ринку: «Власник дорогого «Мерседеса», звичайно, може виставляти його на продаж за будь-яку ціну. Але пропозиція не користуватиметься попитом у покупців, і без поступок дорогий товар з плином часу ризикує зробитися повністю непридатним: у господаря закінчаться ресурси, щоб забезпечувати його привабливий товарний вигляд».