Ефективність бізнесу тепер визначають нові сили, які керуються не тільки орієнтованими на прибуток, а й геополітичними стратегіями. Внаслідок численних військових конфліктів пріоритет фінансової результативності в наші дні поступився місцем пріоритету національної безпеки. Тому й посилюється роль чинників, що підтримують деглобалізацію світової економіки.
Це ризикує призвести до зростання кількості торгових воєн і шоків пропозиції з періодичним дефіцитом тих чи інших товарів. Такий прогноз озвучив Олів'є Бланшар – один із найбільш впливових і цитованих економістів світу, професор MIT, у минулому – головний економіст Міжнародного валютного фонду.
«Я вражений усіма тими силами, які штовхають економіку до деглобалізації. Тому я склав список, з якого видно, що ці сили діють з усіх боків. Є вираз «ідеальний шторм», і я думаю, він доречний для опису ситуації, що розвивається в наш час», – розповів дослідник на лекції в Лондонській школі економіки, яку присвятив питанню про те, як глобальна нестабільність створює проблеми для економічного розвитку.
За словами Олівʼє Бланшара, деглобалізації сприяють несправедливий розподіл вигод і витрат світової торгівлі, пріоритет ідей національної та економічної безпеки й навіть – у випадку Європи та США – заходи для боротьби зі зміною клімату. Чимало з таких кроків, наслідком яких стає обмеження глобалізації, мають під собою розумні підстави, але в реальності цим часто зловживають.
Mind пропонує своїм читачам основні тези з відкритої лекції провідного економіста.
Перша сила деглобалізації – ефекти перерозподілу внаслідок глобалізації торгівлі, що посилили економічну й соціальну нерівність.
Хоча загалом світова торгівля призводить до зростання добробуту, всередині країн, крім тих, хто виграв, є і ті, хто програв – наприклад, це ті, хто втратив робочі місця у виробництві, яке стало неконкурентоспроможним в порівнянні з імпортом.
Вважалося, що, коли торгівля загалом має позитивний вплив, виграш від неї можна перерозподіляти, щоб захистити тих, хто програв – і тоді в плюсі опиняться всі. Однак у реальності ніколи не вдається реалізувати такий захист достатньою мірою, і навіть якби це й відбувалося, люди все одно втрачали б роботу: фінансова компенсація не поверне робочі місця. Крім того, робота має цінність, яка передається не лише грошима, а й також у понятті щастя.
Ця напруженість завжди існувала, але зараз ситуація погіршилася, тому що стала набагато помітнішою. Наприклад, у США це відомо як «Китайський шок» – бум імпорту дешевих товарів, вироблених у КНР, який зруйнував маленькі міста в США, призвівши до банкрутства місцевих виробництв.
Побоювання щодо подібних ефектів для торгівлі призводять до того, що країни починають підвищувати тарифи на імпорт, запроваджувати нетарифні бар'єри та протекціоністські заходи для захисту внутрішніх виробництв. У такому захисті є частка розумного, наприклад, якщо він стосується невеликих містечок або фермерів, і, можливо, є необхідність шукати компроміс між перерозподілом та ефективністю. Небезпека в тому, що уряди й державні установи можуть зайти занадто далеко.
Друга сила деглобалізації – міркування економічної безпеки. Якщо в одній країні сталася повінь, то інші країни не отримають з неї необхідних товарів.
Питання економічної безпеки стають усе більш актуальними в міру розширення ланцюгів постачання: період пандемії COVID-19 викрив, які проблеми створюють шоки пропозиції, коли одна або кілька ланок у ланцюгу постачання раптово з нього випадають.
Саме тоді виникли дуже вагомі аргументи на користь френдшорингу й перенесення виробництв ближче до своєї економіки для обмеження ризику збою постачань. Але в цьому прагненні теж можна зайти занадто далеко. Я вважаю, що такі рішення мають залишатися за бізнесом, компаніями, а не політиками. Бо саме бізнес знає, як йому краще чинити.
Третя сила деглобалізації – національна безпека. Є, наприклад, вагомі аргументи на користь того, чому США можуть не захотіти залежати від імпорту рідкісних мінералів із Китаю, особливо тоді, коли відносини між країнами стали напруженими.
Однак, знову ж таки, цим доволі хорошим аргументом зловживають. Тут можна навести приклад корпорації U.S. Steel, купівлю якої японською Nippon Steel намагається заблокувати американська влада, апелюючи саме до національної безпеки. Але в контексті виробництва сталі такі аргументи не мають достатньо сенсу, щоб загалом не перешкоджати вигодам для бізнесу.
Четверта сила деглобалізації – промислова політика. Її зазвичай не розглядають як різновид комерційної війни, але вона такою є.
Субсидування державою промисловості захищає її, створюючи для неї конкурентні переваги. На користь цієї практики теж є розумні аргументи: наприклад, захист із боку держави доцільний для секторів з дедалі більшою віддачею, для галузей, що зароджуються (infant industries). Але захист часто використовується не за призначенням, коли його від урядів отримують зовсім не ті галузі, яким він потрібен.
П'ята сила деглобалізації формується боротьбою зі зміною клімату, для якої США та ЄС обрали різні шляхи.
Концептуально є два способи реалізувати перехід від коричневої енергетики, у якій використовується викопне паливо, до зеленої енергетики, заснованої на відновлюваних джерелах.
Можна ввести вуглецевий податок, тобто підвищити податкове навантаження на коричневу енергетику, щоб змусити її знижувати викиди, – що було б правильно. А можна субсидувати зелену енергетику, щоб вона дедалі поширювалась і більше виробляла. Це гірше, ніж перший варіант, але теж працює.
При цьому перший шлях політично складний, а другий – ні: зазвичай, коли людям роздають гроші, вони не скаржаться. США зробили вибір на користь того, щоб піти шляхом субсидій, а Європа зайняла більш жорстку позицію і вибрала введення вуглецевих податків. Але це створює розрив у конкурентоспроможності між фірмами в США, які отримують субсидії, і фірмами в Європі. І загалом провокує напруженість між США та ЄС.
Це авторський перелік. Висновок із нього такий, що ми побачимо набагато більше, ніж у минулому, торгових воєн, промислової політики й тому подібних протекціоністських заходів.
З цього приводу є дві вкрай протилежні думки.
Перша полягає в тому, що буде менше експорту через втрату доступу до ринків, але водночас буде менше й імпорту, а значить, ці ефекти компенсують один одного – і нічого страшного не станеться. Це погляд із боку попиту.
Друга думку полягає в очікуванні катастрофи. Якщо не вдасться імпортувати якийсь важливий мінерал, то не вийде зробити автомобіль, і завалиться ціла галузь. Це погляд із боку пропозиції.
Очевидно, що істина, як завжди, десь між цими крайніми поглядами, але питання в тому, де саме. У цьому контексті цікаво подивитись, що сталося з Німеччиною, коли вона перестала отримувати природний газ із росії.
Одна думка полягала в тому, що це стане катастрофою. Друга – у тому, що, коли не отримаєш необхідні ресурси в одному місці, то отримаєш в іншому: існує еластичність заміщення постачальників та експорту. Економісти, які на самому початку конфлікту говорили, що катастрофи не станеться, виявилися праві.
У результаті деглобалізації ми виживемо, звичайно, просто життя стане значно складнішим. Усе частіше відбуватимуться шоки пропозиції, підвищення тарифів і цін, дефіцит то одних товарів, то інших.
Наразі значною мірою деглобалізація поки що не настала.
Транснаціональні компанії все ще вважають ведення операцій у різних країнах ефективним бізнесом і не готові до репатріації активів, попри суттєвий політичний тиск, який чиниться на них, аби змусити до «перегрупування» операцій відповідно до геополітичної фрагментації світу.
Одне з пояснень небажання компаній «перегруповуватися» – у тому, що втрати продуктивності від решорингу (повернення у країну виробництв, раніше створених за кордоном) і френдшорингу (переспрямування ланцюгів постачання у країни, які є геополітичними союзниками) занадто великі. І тому деглобалізація відбувається не в тих масштабах, які, не варто виключати, нам усе ж таки доведеться спостерігати в майбутньому.