Ця глобалізація зламалася, несіть нову. Чому бідні країни більше не багатіють, нарощуючи виробництво

Mind пропонує адаптований переклад матеріалу Bloomberg Economics про зміни у світовій економіці, що впливають і змінюють цілі країни: їхній експортний профіль, зайнятість населення, відкривають нові перспективи та зачиняють традиційні напрями.

Швейна фабрика Рубани Хук – це безупинна какофонія шипіння парових прасок, тріскотіння фенів і клацання ножиць. У величезній промисловій будівлі неподалік міста Дака сотні жінок зшивають за допомогою швейних машин тканини, що стануть одягом компаній на кшталт H&M, Pepe Jeans та Primark. Цифрове табло відстежує продуктивність працівників із точністю біржового тікера, підраховуючи обсяг браку одягу до сотої частки відсотка.

Ця сцена ілюструє стратегію, якої дотримувалися десятки країн протягом останніх десятиліть: фабрики наймають легіони працівників для виробництва товарів на експорт, виплачуючи їм зарплатню – невисоку за стандартами Заходу, проте щедру за місцевими. Ця модель потроїла розмір економіки Бангладеш, перетворивши селян з натуральним господарством на працівників-текстильників для брендів на кшталт Adidas і Zara. Результати Світовий банк називає однією з «найвеличніших історій розвитку» нашого часу.

Рубані Хук, яка очолює сімейний бізнес Mohammadi Group, каже, що при ближчому знайомстві ця модель не тримається купи. Кілька років тому вона встановила сотні ткацьких верстатів й іншого устаткування з Китаю та Німеччини, звільнивши близько 3000 працівників – майже третину загального штату.

Чому ставка на продуктивність не зіграла?

Розпад Радянського Союзу й утворення Світової організації торгівлі кількома роками пізніше сприяли популярності експортноорієнтованого виробництва, а не захищеної тарифами місцевої промисловості як найкращого шляху до сталого розвитку. Ця стратегія врятувала від бідності сотні мільйонів мешканців Китаю та інших країн, започаткувавши період значного зростання.

Ланцюги постачання розірвалися через війни в Україні та на Близькому Сході. Спричинена пандемією інфляція та високі процентні ставки поставили Ефіопію, Пакистан та інші країни з великим зовнішнім боргом на межу дефолту. А напруженість між США й Китаєм змінює торговельні шаблони та сприяє протекціоністським настроям.

Сьогодні виробництво відповідальне за меншу частку світового економічного зростання, ніж це було 20 років тому. На Китай припадає третина світового виробництва фізичних товарів, а на наступну десятку – включно із США, Японією, Мексикою та Німеччиною – близько 45% ринку, лишаючи невелику частку світового виробництва тим, хто хоче долучитись.

Як знайти баланс між виробництвом і споживанням?

Для країн, що розвиваються та бажають стати багатшими, наразі немає чіткої альтернативи. Ті, хто хоч якось порається із цим завданням, на кшталт Румунії, поєднують переваги значного ринку, доступ до недорогих ресурсів і диверсифіковану промислову базу.

З 85 менш розвинутих країн майже три чверті – економіки з обсягом виробництва у $25 трлн – навряд чи зможуть мати зиск від експортно орієнтованого виробництва, порахували в Bloomberg Economics. Багато з цих країн розташовані в Африці, у регіонах з низьким рівнем письменності, перебоями з електроенергією та поганим управлінням.

Ці чинники значно ускладнюють перехід до економічного розвитку, означаючи, що деякі країни просто залишаться за бортом. «Я переживаю, що багато країн, що розвиваються, будуть нездатні перейти до нової моделі», – каже економіст Гарвардського університету Дені Родрік.

Як невдалий злет Ефіопії може застерегти інших?

Ефіопія наявно ілюструє, як громадянські чвари й помилки в управлінні здатні зашкодити навіть найперспективнішим державам. Більшу частину 2010-х років країну вважали найкращим наслідником моделі експортного розвитку, наступним «тигром» на кшталт Південної Кореї та В’єтнаму.

Всесвітній економічний форум назвав Ефіопію «новим двигуном зростання» континенту. С 2004 до 2017 року країна мала один із найвищих показників щорічного економічного зростання – у середньому на рівні 11%. Вона отримувала зиск із безмитного доступу на ринок США та низьку вартість праці, враховуючи, що ефіопським робітникам на швейних заводах платили третину того, скільки за аналогічну роботу сплачували кенійцям.

Проте завеликі урядові інвестиції в автодороги, залізницю й аеропорти призвели до непідйомного державного боргу, нестримної інфляції та потреби в фінансуванні «білих слонів» – дорогих, але непрактичних і безглуздих проєктів.

Коли Абій Ахмед був обраний прем’єр-міністром 2018 року, багато хто сприйняв його як технократа, здатного втримати рух державного корабля, але ця думка виявилася видаванням бажаного за дійсне. У 2020 році у провінції Тіграй спалахнула міжетнічна війна, яка дуже зашкодила економіці. Іноземні донори забрали з країни мільярди доларів, а США припинили безмитний доступ на свій ринок товарів з Ефіопії.

Постраждала навіть Бангладеш, яка у 1970-х роках була другою з кінця країною за бідністю та спромоглася видертись до статусу «нижче середнього». Країна тільки-но збиралася позбавитися статусу «найменш розвинутої», яким її наділила ООН. Проте кілька тижнів громадянських заворушень та урядовий переворот 5 серпня поставили розгляд питання на паузу. Щодо виробників одягу, то вони не бачать перспектив, а цілі бренди залишають країну, лишаючи заводи та працівників напризволяще.

Чому ситуація дедалі загострюється?

Пандемія, спричинена нею інфляція та значне зростання ключових ставок погіршили ситуацію. Інвестори зупинили кредитування країн, що розвиваються, і це призвело до того, що навіть найбільш перспективні гравці на кшталт Шрі-Ланки оголошують банкрутство. Світовий банк взагалі вважає, що наступило «втрачене десятиліття».

Зростання напруженості між Пекіном і Вашингтоном продовжує розхитувати світовий порядок, змушуючи країни збільшувати захист власних виробництв, і цей рух почали підтримувати раніше адепти вільної торгівлі. За останні кілька років США вшестеро збільшили тарифи на китайські товари – до 19,3%, і Пекін не залишився в боргу. Дональд Трамп обіцяє підвищити тарифи до якогось захмарного рівня.

У квітні цього року Франція, Німеччина та Італія домовилися про координацію політики протекціонізму, долучившись до інших країн ЄС, що взялися впроваджувати цільове субсидіювання, фіскальні стимули та торговельні обмеження. По світу за останній рік було впроваджено 2500 таких рішень, що втричі більше за кількість п’ять років тому.

Що врятувало Румунію?

Румунія може стати прикладом зростання, яке дозволяє працевлаштувати більшість населення. Напередодні приєднання до ЄС у 2007 році країна посідала передостаннє місце за рівнем життя. Зараз це – одна з найяскравіших зірок континенту, з хабом для розробників у Бухаресті та неподалік давньої столиці виноробства Яси, де розташовані офіси Amazon та Oracle.

Рівень життя в Румунії давно перевищив рівень сусідньої Угорщини та давнього члена ЄС Греції. Місцеві колись, за часів комуністичної влади, стояли в чергах за харчами, проте зараз – завдяки високим стандартам життя та не менш високим зарплатам – єдині черги утворюють мігранти, які подовжують дозволи на роботу в країні.

«Трансформація Румунії останніми роками вражає, – коментує Крістіан Споріс, президент місцевої Американської торговельної палати. – Кваліфікований людський капітал, конкурентоздатне оподаткування, значний домашній ринок і доступ до ресурсів стали основними перевагами».

Згідно з даними Bloomberg Economics, Румунія – серед лідерів з експортного потенціалу. Її позиції є особливо сильними в галузі надання послуг, яка наразі становить дві третини глобального експорту. Навіть попри таку перспективність, найкращі перспективи в галузі – у фінансистів і програмістів, оскільки вони мають навички, якими мало хто може похвалитись у країнах, що розвиваються.

Які висновки слід зробити економістам (поки не пізно)?

У міру того як глобальна економіка відходить від виробництва, позиції багатьох менш розвинених країн погіршуватимуться. У 2003 році в Єльському університеті провели дослідження, яке показало, що індуси, які змінили фермерство на роботу в галузі послуг, стали одержувати більше грошей і підвищили загальну продуктивність своєї праці. Проте ці досягнення виявилися «надзвичайно нерівними» та непропорційними проти того, скільки отримували мешканці міст.