Олександр Зеленюк: «Щоб зрозуміти власну ідентичність, треба експериментувати та прислухатися до себе»
Інтерв’ю з Олександром Зеленюком (ЕМВА-25) ми розпочали в стінах Школи, коли випадково разом опинились на врученні Премії імені Юрія Шевельова, та продовжили в традиційній трапезній kmbs – ресторані «Vero Vero». Про управлінський шлях від командира ракетно-артилерійської бойової частини флагмана українського флоту фрегата «Гетьман Сагайдачний», керівника проєктів нафтогазового бізнесу в країнах Африки та Азії до партнера в персональному розвитку людських спроможностей.
– Пам’ятаєш, як вирішив розпочати навчання в kmbs?
– Так, звісно, пам’ятаю. Це було дуже важливе та відповідальне рішення для мене. З 2007 до 2010 року я працював у Генеральному консульстві України в Шанхаї, інколи читав лекції для учасників Executive МВА, які до нас приїздили. Вже тоді думав, що частина моєї кар’єри має бути обов’язково пов’язана з бізнес-школою. Ця ідея зародилася десь всередині, але я не наважувався втілити її в життя. Моя діяльність здебільшого була пов’язана з військовою, дипломатичною та державною службами, з бізнесом мене нічого не пов’язувало, хоча в душі хотілося займатися цим.
Втілити в життя цю ідею вдалось після співбесіди з Едуардом Мальцевим (Едуард Мальцев – заступник декана kmbs, керівник presidents' MBA, примітка редактора). Поділився з ним своїми застереженнями: мені вже 45 років і, мабуть, запізно починати навчання в бізнес-школі. Едуард відповів, що вік – не виправдовування, він сам розпочав навчання вже в 43 чи 44 роки. І я зрозумів – шляху назад немає.
– Тобто ти не обирав з-поміж інших бізнес-шкіл? Відразу знав куди йти?
– Безумовно. Я зустрічав деяких управлінців, хто навчався або у МІМ, або у Львівській бізнес-школі, але для мене не було іншого варіанту, крім Могилянки.
– Які на початку були очікування від навчання?
– Я прагнув отримати навички, які потрібні в бізнесі. На той час я вже працював у компанії, але, зокрема, маркетинг і фінанси були чимось далекими для мене. Хотілося здобути ці знання. Також мріяв знайти однодумців, опинитися серед людей зі спільним цінностями, у середовищі інтелектуальної еліти.
– У тебе вже був бізнес, де можна застосовувати ці навички?
– Я працював проєктним менеджером у компанії, відповідав за міжнародний напрям. Але радше був лідером-організатором, займався тим, що не вимагало бізнес-мислення. І мені хотілося надолужити це.
– Очікування справдилися чи ні?
– Я досяг певної мети, можливо, вершини якогось рівня. Але зрозумів, що на цьому навчання не завершується, вкотре переконався: потрібно рухатись далі. Школа стала поштовхом для пошуку та розвитку.
– Розкажи історію своєї кар’єри: з чого все почалося?
– У далекому 1991 році я закінчив Чорноморське вище військово-морське училище імені Нахімова, і почав службу командиром артилерійської батареї великого протичовнового корабля «Удалой» Північного флоту ще Радянського Союзу, у Сєвєроморську. З розпадом Радянського Союзу відчув, що мене там нічого не тримає. Оскільки всі мої близькі та родичі перебували в Україні, вирішив повернутися і почати службу в українському флоті.
В Україні став командиром ракетно-артилерійської бойової частини на флагмані українського флоту – фрегаті «Гетьман Сагайдачний». Мені було 23 роки, я мав у підпорядкуванні все ракетне й артилерійське озброєння корабля та близько 30 підлеглих.
Але потім життя пішло іншим шляхом: Україна стала учасником програми партнерства «Заради миру» і офіцерам, які знали англійську, пропонували удосконалювати її за кордоном. Я поїхав на пів року до Канади, і для мене це стало поворотним моментом. Після цього були Військово-дипломатична академія, яку я закінчив у 2000 році з золотою медаллю, курс з міжнародного права в Українській академії зовнішньої торгівлі. Це мені також дало згодом дуже цікаву можливість працювати у складі Міністерства економіки України та поїхати до Шанхая.
– У Шанхаї ти працював у Консульстві?
– Так, я працював у Генеральному консульстві України в Шанхаї. Тоді був розподіл, дипломатична служба – це Міністерство закордонних справ, Міністерство економіки відповідало за діяльність торговельно-економічних місій. У Шанхаї я був заступником керівника торговельно-економічної місії, а згодом – начальником економічного відділу Генконсульства. До консульського округу відносили 5 провінцій, у яких мешкає близько 300 мільйонів людей. Обсяг роботи мав великий, але було цікаво. Там я пропрацював майже чотири роки, довелося переосмислювати дуже багато речей, навіть починав вивчати китайську, але закріпити не вдалося, через великий обсяг роботи.
Невдовзі після повернення з Шанхая одна компанія вирішила будувати регазифікаційний термінал в Україні, щоб приймати зріджений газ (LNG). Її власники шукали управлінця, який би зміг це організувати. В Україні таких фахівців взагалі немає. Я теж, скажімо, не фахівець, але розумівся на енергетиці, перемовинах, знав англійську й культурні контексти. Мені здавалося, що я зміг би все це поєднати, тому погодився. І за неповний рік підготував пропозицію утричі дешевшу за пропозицію колишнього Державного агентства на чолі з Каськівим. Але через політичні питання проєкт так і не реалізували. Це був 2012 рік. І якби була політична воля, то питання імпорту зрідженого газу ми могли б вирішити ще у 2012-13 році.
– Тобто залежність від російського газу була б зменшена?
– Абсолютно. Ми могли відійти від цієї залежності. Наприклад, порт «Південний» в Одесі має інфраструктурні умови для того, щоб приймати великі танкери, звідти газ можна було скеровувати до газотранспортної системи.
– Чому не вдалося?
– Це не управлінське питання, а політичне. Але з цього розпочалася моя робота в цій компанії. Потім були проєкти в країнах Африки, Азії…
– Я знаю, що сьогодні ти вже не займаєшся проєктами в енергетиці. Ти кардинально змінив свою сферу діяльності. Можеш розповісти про передумови змін?
– Це був не одномоментний перехід. Упродовж усієї кар’єри я цікавився питанням розвитку себе, підлеглих і оточення загалом. Але по-справжньому я почав замислюватися над цим під час навчання в бізнес-школі. Мені було цікаво подивитися, а що я можу зробити, тому шукав таку можливість, однодумців. У нашій групі були спроби зробити так званий peer-менторинг, тобто, один для одного – у межах групи. Це була така ненав’язлива спроба товариської допомоги. Першим, можна сказати, інституційним, кроком стала менторингова програма 2017 року.
– Хто ініціював цю програму – школа?
– Зараз складно сказати, ця ідея витала в повітрі. Це такий збіг, бо дуже багато людей про це говорили. Щодо бізнес-школи, то багато людей говорили, що не вистачає опрацювання теоретичних знань на практиці, тому виникла потреба менторингу, потім з'явилося кілька ідей, більш вдалу підтримала бізнес-школа. Марина Маслова (викладач KMBS – примітка редактора) була формальним ініціатором, і ми створили цю менторингову програму.
– Це передумови того, до чого ти йшов. А від чого ти йшов?
– Я знаю, чого мені не вистачало. У роботі я використовував лише частину своєї ідентичності. Я виконував весь функціонал, але дуже стомлювався, тому що постійно були якісь межі. Я працював над амбітними проєктами для нашої компанії, але бракувало довіри. Ми доходили до певної точки та далі не рухались. Тому я шукав можливість працювати з усіма аспектами, які для мене цікаві.
– Як ти відчув, що твоїй ідентичності чогось не вистачало?
– Я мав вільний час, але мене втомлювали прості речі, я не міг запропонувати якісь амбітні проєкти, прийняти нетривіальні рішення. Я був не цілісним – задовольняв лише базові потреби, а розвитку не було, самоідентифікації не було.
Мені було цікаво дивитись на речі іншими очима, спробувати комусь допомогти знайти інший кут зору. Завжди хочу мати щось оригінальне, що працює більш ефективно. І цього мені бракувало в роботі. Якось натрапив на одну дуже цікаву книжку. «Working Identity» Ермінії Ібарри – це історія про людей, які у другій половині життя знаходять щось інше для себе. У російському перекладі ця книга називається «Обретая я». Авторка пише про технологію переходу від того, чим людина займається в повсякденному житті, до того, чого прагне. Там прописано декілька стратегій. І я не те, щоб слідував цим вказівкам, але відчував, що роблю щось дуже схоже на це, користуюсь запропонованими нею стратегіями. У книзі йдеться, що людина не може перейти від одного стану до іншого через різкий поворот, потрібно експериментувати, шукати себе в різних іпостасях. Я пішов таким шляхом і, коли відчув, що вже не можу перебувати в розтяжці, обрав щось одне.
– Як можна назвати твою роль зараз?
– Формально, я коуч, а, по суті, партнер розвитку людського потенціалу. Я переконаний, жодна людина ніколи не досягає своєї межі, завжди є простір для розвитку. Все залежить від того, як ми на це дивимося. Якось прочитав цікаву думку, що навіть Білл Гейтс потребує коуча. Ми не можемо бути в усіх своїх іпостасях супер успішними. Можуть бути успішними одна, дві ролі, але є грані, які потребують додаткового розвитку.
– Можеш розкрити, де межа твого впливу на людину як коуча?
– Насправді про вплив говорити можна з певною натяжкою, тому що працювати можна лише з людиною, яка готова до змін та роботи над собою. Ми говоримо про коучинг як про відносини дорослих людей. Не можна примусити людину щось зробити, тому що це завжди робота за межами зони комфорту. Наша ліва півкуля робить звичайні речі дуже автоматичними, вона відсікає зайве. Але не завжди те, що звичне, і те, що ми робимо класно, може вивести нас на інший рівень, для цього потрібно задіяти праву півкулю. Людині це важко дається, тому виникає питання: чи хоче людина розвиватися далі?
Будь-який аспект – фізичний, духовний, ментальний, аспект відносин та особистого розвитку може бути налаштований по-іншому, потрібно тільки змінити перспективу. Іноді люди хочуть, щоб коуч розказав, навчив, але коучинг – це дещо інше, це готовність до ризику, готовність пересилити себе, це тривала напруга для досягнення більшого результату.
– Зараз коучів багато. Якщо переглянути інтернет, медіа, інстаграм, то можна побачити, що кожен третій-четвертий – коуч. Які бувають види коучингу та як відрізнити справжнього професіонала від шахрая?
– Щодо видів коучингу є три основні напрямки: персональний, груповий та командний. Якщо говорити про персональний коучинг, то там є багато типових ніш. Серед найбільш відомих – це life-коучинг, executive-коучинг, бізнес-коучинг, лідер-коучинг, family-коучинг, well-being-коучинг, коучинг духовних практик. Сьогодні дуже популярні тренди – груповий та командний коучинг.
Постає питання і щодо професіоналізму коучів. Багато людей сьогодні себе називають коучами, але насправді це таке маркетингове спотворення. 80% з них таких послуг не надають. Міжнародна федерація коучингу (ICF) встановила стандарти професії, вимоги для здобуття офіційної акредитації. Кожна інституція, яка хоче навчати коучів, має успішно пройти акредитації Федерації. Щодо освіти коучів, то ще 20-30 років тому вважалося, що основою професії коуча має бути психологія. Зокрема, багато в Україні коучів мають НЛП підготовку. Але сьогодні вимог щодо базової освіти немає. Це має бути людина з розвинутими комунікаційними здібностями, з розвинутим емоційним інтелектом, яка проявляє емпатію до людей. Це важливіше, ніж базова освіта.
Я зараз завершую навчання в Міжнародній академії коучингу. Це міжнародна компанія, яка має засновників і штаб-квартиру в Австралії, а також осередки в Італії, Румунії, Гонконзі, Китаї, США. Програма передбачає 1,5 роки навчання. Вже найближчим часом буду складати випускні іспити.
– Де ти знаходиш енергію для розвитку?
– Усе в різноманітті. Я знаходжу енергію у фізичних вправах (займаюсь плаванням, почав бігати), в емоційно-інтелектуальних знахідках (літературі, фільмах, вивченні мов), у тому, що дозволяє подивитися на світ іншими очима.
– Які поради міг би дати людям, які відчули, що щось не лінкується з тим, ким вони є, і тим, в якому професійному середовищі вони перебувають?
– Я хотів би зробити застереження перед тим як щось говорити: з позиції коуча, кожна ситуація особистісна і має певний контекст, і коучинг виходить з того, що кожна людина вже має достатньо власних ресурсів, а також вже має всередині відповіді на питання.
Часто ми використовуємо лише певну частину якостей, рис характеру, які приводять нас до певного успіху. І коли людина наближається до якогось кризового моменту, це означає, що вона вичерпала потенціал тих аспектів своєї особистості, на які вона спиралася та завдяки яким вона завжди «виїжджала». Варто звернутися до тих, які ще не працювали. Це кропітка і наполеглива робота над собою, це дослідження, вміння ставити собі цікаві запитання, на кшталт: що мене драйвить? від чого я отримую задоволення? Є дуже багато питань, які не мають однозначної відповіді, це процес пошуку. Людина може стати іншою за рік-два, але не завтра. У мене цей перехід зайняв 2-3 роки. Важко було прийняти оці суперечливі речі: чи ти вартий, чи це вершина. Іде пошук, нестабільність потрібно прийняти та кайфувати від цього.
Ми багатогранні, але досить часто не усвідомлюємо цього. Здатність отримувати задоволення від життя в усіх його проявах – найбільша насолода та спосіб рухатися далі.