15 грудня 2021 переглянуто 1418

Де менше журналістики, там більше корупції

Лекція керівника проєкту «Наші гроші» Олекси Шалайського

 Фото: facebook.com/gongadzeprize

Премія імені Георгія Гонгадзе запустила новий сезон відеолекторію «Журналістика незалежної України: Історія від першої особи». Своїми спогадами діляться журналісти, які змінювали медіасередовище України.

Сьогодні – лекція керівника проєкту «Наші гроші» Олекси Шалайського.

Мене звати Олекса Шалайський, я співзасновник інтернет-видання «Наші гроші», яке трактується як центр журналістських розслідувань і існує вже понад десять років. Якщо всі думаю, що я – журналіст-розслідувач, то, певно, я ним і є. Буду говорити, як зараз виглядає журналістика розслідувань в Україні й звідки вона взялася.

Насправді я не люблю фразу «журналістське розслідування». Важко сказати, чим відрізняється журналістське розслідування від економічної чи політичної журналістики. Можливо, темою або певними специфічними методами добування інформації. Але в цілому це просто класична журналістика, яка більше пише про гроші, про те, як їх або щось інше крадуть, де замішані якісь «великі» люди. Наприклад, якщо я застосую всі методи журналістського розслідування для викриття корупції в ЖЕК-205, то результат, певно, буде ідеальним. Я розповім, як двірник щодня крав сімнадцять гривень, дізнаюся, як заробляє начальник жеку, і зроблю класний матеріал з інфографікою. Але це журналістським розслідуванням не буде, бо нікого не цікавить ЖЕК-205.

Зрозуміло, що попит на журналістику розслідувань є завжди й усюди. Бо багато людей – не журналістів – хоче розповісти світові про несправедливість, із якою вони стикаються. А щоби про неї розповісти, треба її дослідити; тому вони йдуть до фахівця. Якщо лікар лікує хвороби, то тут фахівцем є журналіст, часто – розслідувач.

Дуже часто трапляється, що журналістика розслідувань починається зі звичайної людини, а не з журналіста. Років п’ять-шість тому я був у німецькому журналі Spiegel, який вважається головним у Німеччині осередком журналістських розслідувань. На запитання, який відсоток розслідувань у них з’являється через те, що журналіст сам щось знайшов, вони сказали: у 99% випадків тему пропонують. Бо коли хтось украв десять мільйонів доларів, а мені не дали вкрасти, мене це обурює, мені треба розповісти, щоб йому, принаймні, було гірше жити.

Звичайно, така потреба була і в Україні. Вона з’явилась відразу з проголошенням незалежності. Але парадокс: якщо людей – навіть мого покоління – запитати, хто були перші журналісти-розслідувачі в Україні, вони назвуть прізвище Сергія Лещенка. А він став зіркою за часів раннього Ющенка, в середині двотисячних.

А що ж було до того часу – нічого? Було, але зовсім кволе й ніяке. Чому?

Щоб провести розслідування, потрібно а)розслідувати й написати текст; б)десь його опублікувати. Із другим пунктом були величезні проблеми. Ти міг зробити ідеальне розслідування, можливо, варте Пулітцерівської премії, але не мав де його опублікувати. Тоді не було інтернету. «Українська правда» з’явилась аж-аж коли. Не було великих видань – напевно, крім «Дзеркала тижня» – які дозволяли собі робити такі розслідування. Більшість газет, окрім «Дня» і «Дзеркала тижня», були жовтуваті, скажімо так. Телебачення ж журналістикою розслідувань на тому етапі взагалі не займалось.

І, по-друге, звичайно, журналістика лише ставала на ноги, вчилася писати якісно і професійно. Журналістика розслідувань – це вже трошки вищий етап. Вона, як правило, з’являється, коли журналіст спеціалізується на певній темі й бачить, що там щось вкрали. Наприклад, роками пише про металургію. Всіх знає, всі знають його. Раптом йому якийсь чоловік із ринку каже: «Слухай, ну, тут же ж крадуть просто безбожно. Подивись: от тобі цифри, от документи». І він тоді робить із того розслідування. Власне, мені здається, будь-який економічний журналіст мав у своєму житті пару таких розслідувань.

Аби до тебе прийшли люди й принесли тобі таку інформацію, вони мусять, по-перше, вірити, що ти їх не здаси, покладатись на твої моральні чесноти; по-друге, мусять розуміти, що ти їх  розумієш. Бо якщо людина приходить до журналіста й каже: «Ось схема, ось теми, ось ексель-табличка, подивися», а той каже «я нічого не розумію» – розслідування не вийде. Тому спершу, як правило, стають професійними журналістами, а потім переходять до розслідувань.

У 1991 – 2004 роках поодинокі розслідування, звичайно, були. Найчастіше вони виходили в газеті «Дзеркало тижня», й писали їх найчастіше фахівці з вузьких тем або журналісти, які на цих темах розумілися. Але, мені здається, це навіть розслідуванням не називали. З’являлись якісь речі на телебаченні – наприклад, Володимир Ар’єв робив «Закриту зону».

Якось я вирішив перечитати ці старі розслідування й побачив, що все це було не дуже якісно? Ні, не тому, що журналісти тоді були тупі. Були дві засадничі причини, які не дозволяли стати суперрозслідувачем. По-перше, не було баз даних. Люди не могли спиратись на факти, взяти з державних баз. Ти навіть не міг дізнатися, кому належить фірма, за жодні гроші. Потім почали з’являтись якісь малесенькі закриті бази даних. Ти мусив ходити в райдержадміністрацію, платити гроші, й за три дні тобі давали папір із інформацією, кому належить ця фірма. Та спочатку й цього не було, і ти міг або оперувати чутками, в які вірив, або наражався на небезпеку, купивши на ринку «Петрівка» підпільну базу на компактдиску. Вона коштувала, припустімо, п’ятьсот доларів – це як зараз три тисячі доларів, напевно. Встановлювалась база непросто, потрібно було її ламати, вводити паролі. Нею можна було користуватись, але не можна було написати, що певна фірма належить певній людині, з посиланням на цю базу – тебе могли затягнути під кримінал.

Коли бази почали відкриватись, після Революції гідності, Єгор Соболєв, який тоді був активним нардепом і керівником комітету Верховної Ради з протидії корупції, зібрав журналістів-розслідувачів і сказав: «Хлопці, дивіться, відкрили ми цю базу, цю, цю. Що вам ще відкрити?» І ось сидить п’ятеро людей, думає. І ми кажемо: «Не знаємо, все ти вже відкрив, Єгоре». А він: «Ну, все, працюйте».

Друга проблема: ніхто не знав класичних рухів, які тепер знають усі журналісти. Були ж світові бази, де можна було подивитись, кому належить британська фірма. Це зараз мало не кожен студент знає, як подивитись політ літака на флайтрадарі, як з’ясувати, як якийсь човен плавав місяць тому в якихось водах. Тоді такого не знав ніхто. Зрозуміло, що без цього якість журналістики розслідувань була не дуже високою – попри великий попит.

Пізніше, коли журналістика розслідувань стала трохи якіснішою, – з’явився Лещенко, потім Таня Чорновол, Дмитро Гнап та інші, – все одно розслідування були специфічну. Думаю, що найвідомішим матеріалом Лещенка, завдяки якому про нього дізналась половина України, був «Син Бога». Це про сина Віктора Ющенка – Андрія. Але текст був побудований на тому, що Андрій Ющенко їздить на якійсь там єдиній у Києві BMW, п’є шампанське за 700 доларів, має телефон Vertu за 40 тисяч доларів. Я навіть не знаю, чи можна це розслідуванням назвати: там побачили, там сфотографували. Ну, розкрутив, звичайно, Сергія Віктор Андрійович Ющенко, який на пресконференції сказав щось на зразок: «Я сказав синові: “Візьми цей рахунок і ткни під морду журналістові цьому”». Всі були шоковані. Така культурна людина, з трипільських горщиків пилюку стирає, і такими брутальними словами прямо на пресконференції!

Кримінальна журналістика тоді, в принципі, існувала. Був Гліб Плескач у «Дні», було видання «Україна кримінальна» Олега Єльцова – про бандитів, міліціонерів і так далі. Все одно це все було здебільшого побудоване на чутках: ну як доведеш, що поліцай взяв сто тисяч доларів хабара? Як ти доведеш, що хата, в яку він заїжджає, справді належить йому? Але все одно читали. Звичайно, я думаю, що половина там була трохи неправда. Знаєте, в сучасній журналістиці є правило: «Якщо вам хтось щось сказав, то єдиним фактом є те, що вам хтось щось сказав». А тоді це був єдиний спосіб щось дізнатися.

Потім прийшов дивний етап, коли Лещенко з Мустафою Найємом вирішили піти в політику. І зробили гучну заяву, що боротимуться на інших фронтах. І раптом виявилось, що журналістика розслідувань в Україні закінчилась.

Коли ми робили сайт «Наші гроші», ми не думали робити проєкт журналістських розслідувань. Це був проєкт під ґрант. Я був редактором тоді досить відомого інтернет-видання, а коли прийшов Янукович, виявилось, що місць, де можна працювати і писати правду, не стало. А якщо ти хотів заробляти хоч якісь гроші, то мусив брехати або, принаймні, дуже багато недоговорювати.

Так уперше в своїй історії я з товаришем Юрою Ніколовим вирішив зробити сайт – «Наші гроші». Фактично 90% зробив Юра, бо я в цей час був редактором сайту «Дзеркало тижня». А коли ти редактор сайту, розподіляти час дуже важко.

Виявилось, що наш контент мав великий попит, бо в державних закупівлях було багато корупції. Почали з’являтись якісь бази, щось уже можна було доводити. На третьому тижні існування сайту про нього вже говорили на токшоу Савіка Шустера, яке було найпопулярніше в країні. В той вечір у нас ліг сервер, бо ми не чекали, що така купа народу прийде. Ґуґлити таку дурну назву, яку ми придумали – «Наші гроші» – легко. Ми лежали півтора дні й мусили оновити сервер, проте зрозуміли, що зараз ми одні такі на полі української журналістики. Потім з’явився Дмитро Гнап із «Слідством»; ми вели переговори про об’єднання, адже нас було двоє і їх теж. Разом була б мегакоманда. Але вони хотіли все-таки мати щось телевізійне, і не зрослося.

Був дуже цікавий момент, коли ми побачили, що Сергій Лещенко, який пішов із журналістики, все ж періодично виступав на «Українській правді»: «От мені принесли документи, я хочу їх оприлюднити» – і це фактично було розслідування. І Юра мій Ніколов сидить і каже: «Слухай, ну це ж несправедливо. Ми впахуємо з ранку до вечора, ми тут мало не єдині в полі розслідувань, а носять Лещенкові, а не нам». Я кажу: «Ну, а що ж робити? Несправедливо».

Минає два роки, і молодший від нас журналіст Максим Опанасенко (зараз він редактор Bihus.info) приходить до нас і каже: «Хлопці, це якась несправедлива річ: ми працюємо з ранку до ночі, ми готові все робити, а всі зливи носять вам». Ми кажемо: «Отак ми терпіли, Максиме, і ти потерпи. Скоро і тобі, можливо, будуть носити». Судячи з того, що в них усе нормально, інформації їм не бракує.

В результаті поява «Наших грошей» підняла хвилю, яка б’ється дотепер. На телеканалі ТВі почала виходити програма «Тендер News». Вона тривала хвилин п’ятнадцять, її вела Наталія Седлецька, яка брала фактично наші новини і переробляла їх у телеформат. Ми були партнерами цієї програми. Вона їздила до корупціонерів і запитувала: «Навіщо ви вкрали гроші?» або «Куди ви хочете їх витратити?» – вони могли її й мікрофоном за це вдарити. Це була дуже цікава програма. Ми між собою називали її «Ніжні новини», бо «Тендер News» можна по-різному перекласти з англійської. Коли ТВі «схлопнули», Наталя Седлецька поїхала, повчилась у Празі й зробила, повернувшись, програму «Схеми», яка дотепер у топах журналістських розслідувань.

Денис Бігус – один із репортерів програми «Знак оклику» – після закриття ТВі прийшов до нас. Телеканал ZIK тоді звернувся до нас із проханням зробити телепрограму «Наші гроші»: їхнє фінансування, наш контент і команда. Ми не платимо, але отримуємо бренд на телебаченні. Ми були впевнені, що ZIK не дасть нам дуже довго витворяти все, що ми хочемо. Місяців за вісім почалися проблеми. Ми розлучилися з ZIKом, і «Наші гроші» почали жити самостійним життям. Денис створив свою громадську організацію, назвав програму «Наші гроші з Денисом Бігусом», а свою організацію – Bihus.info. Ми з ним дуже дискутували: мовляв, якщо ви Bihus.info, то й програму називай Bihus.info. А потім виявилось, що вони пишуть: «Журналісти Bihus.info повернули 100 мільйонів у державний бюджет». А якщо їх побили, вони казали: «Побили журналістів “Наші гроші”». Я казав: «Денисе, ти кажи, що побили журналістів Bihus.info».

Але це все жарти. Насправді журналісти-розслідувачі – і столичні, й регіональні – дуже дружать між собою. Вони діляться інформацією, інсайдами, які не входять до публікацій, допомагають одне одному, роблять спільні проєкти. Люди тиняються між редакціями. Леся Іванова, яка робила відомі розслідування про Свинарчука на Bihus.info, починала з нами, а звідти хтось переходив до нас.

Був момент, коли журналістських розслідувань стало справді дуже багато – і в регіонах, і на національному рівні. Чому? Бо алгоритми створення журналістського розслідування досить прозорі. Якщо я бачу, як хтось щось зробив, я можу просто повторити його кроки й знайти щось інше в іншому міністерстві. Люди почали повторювати ці кроки, в них почало це вдаватися – десь гірше, десь краще. Була хвиля дуже здорової конкуренції. Думаю, років п’ять тому журналістика розслідувань в Україні була однією з найкращих у світі. Ми можемо порівнювати її з  тим, що роблять колеги в інших країнах. Це було дуже достойно, українські журналісти отримали величезну кількість міжнародних нагород, у тому числі у складі міжнародних команд. Ми просто не могли натішитись.

Та згодом усе це трошки підупало. Чому? Бо багато людей розійшлося. Частина пішла з професії, частина – чимось іншим зайнялась у журналістиці. Багато хто пішов у Національне агентство запобігання корупції, пресслужби відомих людей, у ґрантові організації.

Ми взагалі думаємо, що міжнародні донори зробили найбільшу шкоду для журналістики розслідувань. Коли в умовні Чернівці приїжджає міжнародний донор, який хоче зробити щось благородне, йому потрібен свій представник. І кого він першого бере? Він бере місцевого журналіста-розслідувача, бо в нього, як правило, високий моральний рівень, він усе знає, йому люди довіряють. Вони йому пропонують удвічі більше грошей, і він дуже часто погоджується.

Зараз ситуація кристалізувалась. На національному рівні є чотири центри, які займаються розслідуваннями, з них три – телевізійні: Bihus.info, «Схеми» і «Слідство.інфо». Напевно, Bihus.info і «Схеми» – це більш класичні центри журналістських розслідувань, бо «Слідство» робить іноді розслідування, а іноді просто великі фільми, радше аналітично-публіцистичні, ніж розсліду вальні. Ну, і ми лишились маленьким сайтом – але в команді вже трохи більше людей, ніж двоє.

В українських регіонах є, напевно, зо три-чотири дуже хороші команди, які охоплюють свої та сусідські області. Думаю, що цього бракує, бо в нас є регіони, які просто terra tabula rasa: людині, яка там живе, нікому навіть поскаржитись. Класичні журналісти не можуть дати цьому ради, а розслідувачів там нема. І ми помітили, що якщо ми дивимось на рівень корупції, то що менше в певному регіоні журналістики – не обов’язково розслідувальної – то більше корупції. І чим далі з заходу на схід, то вища корупційна маржа, починаючи від тендерів і закінчуючи різними корупційними історіями, які там практично нема кому описувати, на жаль.

Як люди ставали журналістами-розслідувачами? Напевно, найяскравіше це можна описати на прикладі нашого найвідомішого тексту, який потрапив у топи останніх років. Це публікація «Дзеркала тижня» «Вишка для Бойка» про закупівлю двох бурових установок на морі. Усе починалося зовсім не тому, що ми копали під Бойка й шукали, де він краде. Починалось із того, що я сиджу в хаті, дзвонить мені Юра і каже: «Слухай, а ти не знаєш, скільки може коштувати така самопідіймальна морська установка яка бурить у морі?» Я кажу: «Давно не купував таких речей. Давай спробую поґуґлити англійською мовою». Побачив, що воно тяжко гугниться. Він каже: «Слухай, ну давай я просто напишу новину, що купили таку дорогу штуку – це цікаво». Я прошу трошки почекати. Дивлюся на цю фірму, яка має сайт; дивлюся, кому цей сайт належить, а належить він якимось харків’янам. Англійська мова така, знаєте, як бойки-лемки співають. І я кажу: «Не знаю, що це, але якось дуже дико виглядає. Давай не робити поки що новину». Він погодився. І от ми збираємось, і він каже: «Слухай, дивися, це ж фірма англійська, так?» Я кажу: «А як можна дізнатися, кому належить англійська фірма?» Юра каже: «Дивися, я сиджу, ґуґлю. Сайтів, які кажуть, що дадуть інформацію, 150. Але який із них правду пише, а який фішинговий-тролінговий, – Бог його знає».

І тут раптом фонд «Відродження» запропонував поїхати на якусь триденну школу журналістських розслідувань до Баку. І я поїхав. Там нам читав лекцію чоловік із Бі-бі-сі, який займається, власне, розкриттям інформації. Під час лекції я хотів поставити запитання, він сказав «давай потім». І я розумію, що він приїхав до Баку, йому заплатили купу грошей, щоб він ще з якимись неандертальцями, знаєте, спілкувався про проблеми професії. Нас було небагато, людей десять. Він виходить із готелю, я біжу за ним і кричу: «Джон, скажіть мені сайт, на якому можна подивитись!» Він каже: : «Це Companies House». Я кажу: «Скільки це коштує?»  Він каже: «Один фунт стерлінгів». Я кажу: «Давай, мужик, я тобі дам півтора фунта стерлінгів, ми зараз зайдемо і подивимося». Він каже: «Ні, ні, short of time, excuse me», – та й побіг.

Я приїхав додому й кажу: «Я знаю сайт, але як там працювати, не дуже знаю». У нас із Юрою тоді не було банківських карток. Юра каже: «А знаєш, я піду в парламент, – бо він тоді був парламентським кореспондентом, – зловлю якогось депутата, хай платить».

Він зустрів Остапа Семерака, народного депутата, який після Революції гідності став міністром екології, й каже йому: «Остапе, хочеш долучитися до демократії? До перемоги?» Він сказав, що хоче. «А в тебе є картка банківська?» – «Є.» – «А в тебе є там один фунт стерлінгів?» – «Є.». – «А ти знаєш англійську мову?» – «Знаю». Потім виявилось, до речі, що ми з Семераком вчились в одній школі. Юра розповідав, що вже почалося засідання Верховної Ради, а вони з Семераком далі сиділи в коридорі з ноутбуком і щось витягали з англійського реєстру. Зараз цей реєстр британських фірм взагалі безкоштовний, і кожен студент знав би, що з ним робити. І ось ми щось знайшли. Він каже: «А тепер треба новозеландську фірму». І ми сидимо, ґуґлимо.

Уявіть, у нас тоді перевірка одного факту зайняла два місяці. Факт був важливий, але лише один із десяти в цьому тексті. А ми витратили стільки часу. І кожне таке «щось» добувалось неймовірними зусиллями. Однак після виходу тексту народ у регіонах, прості журналісти масово полізли дивитися, як працюють британські реєстри, й робити тексти. А коли ми навчились працювати з кіпрськими реєстрами, вийшли на новий етап. Потім усі ходили й просили: «Розкрийте нам Кіпр» – і ми вчили людей, аби вони могли самі це робити.

Коли ми написали другий чи третій текст про цю вишку Бойка – нагадаю, тоді вкрали 250 мільйонів доларів, а влада Януковича вирішила купити ще дві такі бурові установки, – в мене виникла ідея, що, можливо, можна спрогнозувати, що вони куплять і як воно буде називатись. Я прийшов до Юлії Мостової, редакторки «Дзеркала тижня», й кажу: «Юлю, є такий спеціалізований сайт про бурові установки, але там річна передплата коштує триста чи п’ятсот доларів. Заплатімо їм». Вона питає: «Шалайський, а ти впевнений, що ти там щось знайдеш?» – «Ні, не впевнений, але це так цікаво – читати про ці бурові установки». І вона дала мені гроші – я б свої не віддав, звичайно, мені було би шкода. Ми купили цю передплату, я потім написав текст, де описав свої здогадки, що куплять це або це. І, чесно кажучи, забув потім про цей текст, а потім, місяців за п’ять, побачив, що ми вгадали. Ну, не вгадали, просто їх є лише шістсот штук у світі, і я їх відсікав-відсікав, доки до якоїсь не дійшов. Тому виявилось, що якщо ти ретельно займаєшся чимось таким вузьким, ти доходиш до таких нюансів що можеш навіть прогнозувати якісь корупційні історії.

Тож українська журналістика розслідувань пройшла приблизно той самий шлях, що й просто українська журналістика. Вона була з нічого, з’явилася потрошечки аж у 2005 році, а може, й трошки раніше, й далі розвивалась достатньо бурхливо. А в часи пізнього Януковича був уже серйозний спалах. Після Майдану вже взагалі все було дуже добре, може, аж забагато стало тих розслідувачів. Зараз воно зупинилось на плюс-мінус нормальному рівні: людині, яка постраждала, є куди піти й поскаржитись.

Коли я готувався до цього виступу, вирішив подивитися, що люди писали. Написав у ґуґлі «історія української розсліду вальної журналістики» й виявилось, що є всілякі, так би мовити, методичні рекомендації для студентів. Там ідеться, що першим журналістом-розслідувачем був Іван Якович Франко, потім це десь до Івана Дзюби перейшло і так далі. Це мені нагадало, як нас вчили, що першим журналістом світу був Ісус Христос. І «Нагірна проповідь» – яскравий зразок журналістського твору. Не будемо опускатись аж до Христа і Франка – визнаймо, що журналістика розслідувань в Україні почалась у 2000-х роках. Але від Франка візьмімо фразу, що будемо лупати далі цю скалу.

Стаття вперше була опублікована на  «Детектор медіа».