23 грудня 2021 переглянуто 41

Про «Радіо Свобода» і, власне, про свободу

Лекція керівниці київського бюро «Радіо Свобода» Інни Кузнецової

 Фото: facebook.com/gongadzeprize

Премія імені Георгія Гонгадзе запустила новий сезон відеолекторію «Журналістика незалежної України: Історія від першої особи». Своїми спогадами діляться журналісти, які змінювали медіасередовище України. Сьогодні – лекція керівниці київського бюро «Радіо Свобода» Інни Кузнецової.

Мене звати Інна Кузнецова, я керую київським бюро «Радіо Свобода». На «Радіо Свобода» я з 2009 року, а до того працювала на «Українському радіо» та «Радіо Ера». Отже, моя журналістська кар’єра пов’язана з радіо. Тож про радіо, свободу і незалежність будемо сьогодні говорити.

Глава Української греко-католицької церкви й шанувальник «Радіо Свобода» Любомир Гузар говорив, що незалежність краще пізнати та зрозуміти через свободу людини. Свободу може цінувати насправді той, хто її втрачав. Це численні автори «Радіо Свобода», які за часів холодної війни сиділи в сибірських (і не лише) таборах за те, що були інакодумцями. Це Влад Єсипенко, автор проєкту «Крим. Реалії», який з березня 2021 року сидить у сімферопольському слідчому ізоляторі за те, що знімав покладання квітів до пам’ятника Тарасові Шевченку. Йому підкинули гранату. Я думаю, що можу згадувати сьогодні Стаса Асєєва, автора «Радіо Свобода», який втратив свободу і довго сидів у катівні «Ізоляція», бо писав про рідні Донецьк і Макїївку на окупованій території Донеччини. Про Миколу Семену, позбавленого волі за те, що писав з окупованого Криму, на два з половиною роки – без права писати, до речі. Я сказала лише про тих, хто втрачав свободу за свободу слова. Людей, які втратили свободу і про яких завжди говорило «Радіо Свобода», дуже багато.

З розпадом Радянського Союзу та незалежністю України «Радіо Вільна Європа / Радіо Свобода» фактично могло би зникнути – мовляв, виконало свою місію. Але саме в цей час, зі створенням незалежної держави Україна, «Радіо Свобода» почало фактично будувати українську націю.

1992 року з’явилося київське бюро. Волею долі воно розташувалося в центрі Києва, на тогочасній вулиці Леніна, зараз Богдана Хмельницького. Багато з історії «Радіо Свобода» є в книжці «Говорить Радіо Свобода: історія української редакції», написаній Оленою Ремовською до шістдесятиріччя української служби. Про створення української служби, про шлях, який вона пройшла, і як слухали колись це радіо – наприклад, В’ячеслав Чорновіл робив це у парку. Я ж згадаю найяскравіші моменти.

Одним із таких моментів було повідомлення про Чорнобильську аварію. В той час, коли Центральний комітет Комуністичної партії України виводив людей на першотравневу демонстрацію, «Радіо Свобода» повідомляло, як уберегтися від радіації. Шукали біологів, лікарів, інших фахівців, які могли розповісти, що потрібно робити в таких випадках; закликали не виходити на вулицю, мити підлогу тощо.

Інший випадок був на початку двотисячних. Ми всі знаємо, що 17 вересня 2000 року «Українська правда» оголосила про зникнення свого засновника Георгія Гонгадзе. Тоді лідер Соціалістичної партії України Олександр Мороз сказав, що має докази причетності до зникнення і вбивства Георгія тогочасного президента України Леоніда Кучми. Він казав, що це неспростовні докази, що майор охорони Кучми Микола Мельниченко має записи. «Радіо Свобода» одним із перших сконтактувало з Мельниченком, записало з ним коротке інтерв’ю, а потім було першим, кому він дав уже велике інтерв’ю, виїхавши з України. «Радіо Свобода» висвітлювало й акцію «Україна без Кучми». Тодішньому директору української служби Роману Купчинському не раз натякали, що варто висвітлювати інакше, а коли на редакцію це не подіяло, «Радіо Свобода» почало втрачати партнерів. А отже можливості мовити. За українським законодавством іноземні мовники не мають права отримувати ліцензії на частоти, тому все мовлення «Радіо Свобода» було на частотах радіостанцій-партнерів, із якими ми укладали угоди. На той час «Радіо Свобода» кілька років працювало з радіостанцією «Довіра». І от на початку 2004 року керівництво «Довіри» повністю змінилося, а «Радіо Свобода» отримало лист із повідомленням, що вони припиняють мовлення через зміну концепції. Це були складні часи. На щастя, в той час уже трохи розвивався інтернет, і свобода для «Радіо Свобода» була.

До речі, 2002 року саме на «Радіо Свобода» ведуча Юлія Жмакіна вперше продемонструвала темник. Усі тихо знали про існування темників, але ніхто їх не бачив. Це вже пізніше редакції отримували темники факсом, а 2002 року їх розносили топменеджерам кур’єри. Юлії принесли темник, і під час ефіру, де була людина з адміністрації президента, вона його показала.

Сама я прийшла на «Радіо Свобода» 2009 року. Тоді в нас було погано з партнерами: в Києві тоді не можна було почути «Радіо Свобода» в ефірі. Згодом ми знайшли їх, хоча це було непросто. Зараз радіоефірів уже немає – їх змінили телевізійні програми та відеопрограми для ютуба.

Важливий момент був 2012 року. Тоді відбувалися парламентські вибори, й «Радіо Свобода» брало участь у підбитті підсумків голосування у 223-му виборчому окрузі в Києві. Участь – це голосно сказано: журналіст Євген Солонина з відеокамерою сидів у куточку й знімав усе, що відбувалось під час підрахунку голосів. Там усе було шумно й не дуже справедливо, й люди дивилися трансляцію – на сайт зайшло сто тисяч людей. Зараз це виглядає несерйозно, а тоді була грандіозна цифра. Євген мав величезний наплічник із чотирма модемами для трансляції, але батареї були дуже слабенькі; у кутку ж була розетка, тому там він міг працювати. З цією камерою довелося пробути там вісім діб; вибори зрештою визнали недійсними. Євгена Солонину змінювали звукорежисери, бо в нас не було ні відеооператорів, ні телеоператорів, ні відеографів.

На цих виборах змагалися київський чиновник Віктор Пилипишин, тогочасний голова Шевченківської районної адміністрації, та представник ВО «Свобода» Юрій Левченко. Однієї ночі я вирішила подивитись, що ж там ця камера знімає, хто це дивиться. То люди навіть дивились, як «свободівці» в час, коли засідання не було, допомагають прибиральниці мити підлогу. Камера Live View в нас тоді була одна, і ми її вирішили забрати на кілька годин в інше місце. Одразу піднявся шум: куди ви забираєте камеру? Як ми без неї?!

А найцікавіше було потім, коли ми отримали електронного листа. Перед тими парламентськими виборами Янукович сказав, що вебкамери будуть на всіх виборчих дільницях – їх, здається, було щось із 85 тисяч. А в листі було написано, що одна камера «Радіо Свобода» зробила для виборів більше, ніж усі 85 тисяч камер Януковича. Ми тоді замовили для журналістів кілька телефонів в одної компанії, і рахунок прийшов зі знижкою 20 % – і з припискою «дякуємо за трансляцію з 223-го виборчого округу».

Ці зйомки допомогли нам за рік. Коли 21 листопада 2013 року Мустафа Найєм оголосив збір людей на Майдані Незалежності, Мар’яна Драч, директорка нашої служби, яка працює у Празі, побачила повідомлення, що багато людей уже прийшли. Тут готувати програму прийшов Дмитро Шурхало, і вона йому каже: «Дмитре, мабуть, є сенс виходити на Майдан і вести пряму трансляцію». І він разом із колегою Андрієм Дубчаком пішли на Майдан і почали стрим.

Усі знають той стрим. Крім нас стримив ще один хлопець, студент КПІ, з якогось свого саморобного пристрою. Наш стрим узяла «Українська правда», а колеги з «Громадського» потім казали, що не виспались тієї ночі, бо дивилися наш стрим. І вони, які планували виходити в ефір аж навесні, стартували вже за кілька тижнів.

Історія Євромайдану, а потім Революції гідності – це, мабуть, один із найцікавіших періодів в історії української служби «Радіо Свобода». І це справді стосується свободи – свободи людини й незалежності держави. Було багато й цікавого, і страшного. Один із моментів – коли ми з оператором Дмитром Баркаром прийшли на Майдан, де тоді проводила акцію Руслана. Я намагалась підійти до неї і сказала: «В нас тут трансляція, ми хочемо показати вас. Скажіть щось». Руслана на те й Руслана, вона сказала: «Люди, завдяки цій камері нас тут дивиться весь світ, покажімо ліхтариками, як нас багато!» Це була неправда – нас дивилось не так багато людей, але її слова виявилися пророчими, бо за кілька днів нас справді дивився весь світ через акцію, яку опозиція потім назвала «Маршем мільйона». Тоді Андрій Дубчак, із яким ми були на Майдані, сказав мені: «Ви йдіть, а я тут ще трошки залишусь, трохи піднімусь на цю конструкцію, яку не можна називати ялинкою – ну, на “йолку”». Я йому кажу: «Андрію, ви, може, все-таки не піднімайтеся, це ж небезпечно». А він: «Та ні, не переживайте, я високо не буду підніматись».

Я пішла в офіс… Він аж потім зізнався, що боїться висоти. Але піднявся на саму гору й показав із верхівки ялинки, скільки людей було на акції. Ті кадри облетіли весь світ, вони дуже відомі, за них він отримав міжнародну премію.

Варто згадати й Антимайдан. На Майдан хотіли ходити всі, але для «Радіо Свобода» важливо було показати весь спектр подій, бути безсторонніми і виваженими. І от я пам’ятаю, як одного разу ми пішли на Антимайдан. На Майдан того дня, здається, приїхав сенатор Джон Маккейн, там усе вирувало, а я з Левком Стеком ішла в Маріїнський парк. Там були трохи інші обставини, але ми ходили, розпитували людей, вели трансляцію. На сайті можна було дивитись, як почергово змінювались кадри – то з однієї камери, то з іншої. Мені запам’яталась польова кухня і хліб із гречкою – їжа, яку давали на Антимайдані. Ми підійшли до групи людей, і вони розповідали, що приїхали з власної волі. А потім, коли ми відійшли від них, хвилин за десять, до нас підбіг чоловік, який тоді відмовлявся говорити: «Вибачте, я не можу вам сказати на камеру, але скажу вам: ми тут за відгули, нас зібрали, ми повинні були приїхати. Але я не можу сказати це при колегах, бо ви розумієте, що мені за це буде».

У журналістиці тим, хто починає свій шлях, важливо завжди розуміти й знати, що треба скористатись усім, чим ти можеш скористатись; мати холодну голову, тверезий розум, але гаряче серце, й розуміти, що ти повинен зробити все, що можеш. Пі час Євромайдану і Революції гідності наші відеографи знімали і розстріли, і похорони. Ми використовували зйомки з камер спостереження сусідніх офісів, коли побили студентів.

Якщо Києву Революція гідності принесла спокій і розуміння того, чим є свобода, то в Криму вона сприймалася зовсім по-іншому. В той час наш кримський кореспондент Володимир Притула мав великі проблеми. Наші колеги почали туди їздити. Левко Стек поїхав у Бахчисарай, щоби зняти, як «зелені чоловічки» починають хазяйнувати в Криму. Коли він уже зняв те, що хотів зняти, він сів у маршрутку; в цей час до нього підійшли молодики, застібнули на руках наручники, приклали головою до вікна. Жодна людина в маршрутці не поворухнулась, а його витягли з маршрутки, одягли на голову мішок, посадили в машину й повезли в невідомому напрямку. Вивезли в поле. Вийняли картку з фотоапарата й картку з телефона, відпустили. Щоправда, попередили, що наступного разу так не буде. З того чистого поля він вийшов. Це теж про свободу, до речі.

Після того був Донбас. Хлопці були й під Іловайськом, і під Дебальцевим. Я пам’ятаю, як Міністерство оборони проводило акцію: брало на тиждень журналіста в армію. За безпеку журналіста брало на себе відповідальність керівництво редакції. Михайло Штекель поїхав туди. В один момент він написав мені: «В нас тут був бій». Я питаю: «Ви там щось зняли?» Він: «Ми носили поранених». Коли він вийшов звідти, написав: «Усім, хто хвилювався, можна видихнути». Я тоді подумала: добре, що я маю пофарбоване волосся.

«Радіо Свобода» обростало проєктами, як будинок прибудовами: «Крим. Реалії», «Донбас. Реалії» – зараз дуже популярні в ютубі проєкти. Телевізійна програма «Донбас. Реалії» набирає мільйони переглядів у ютубі.

Коли ми в цій залі презентували книжку Стаса Асєєва «В ізоляції», він був в «Ізоляції». Ми презентували його статті, які він написав до ув’язнення. Наступного дня після презентації його вивезли в МГБ і показали на комп’ютері презентацію: «Це ти написав?» Він відповідає: «Ну  як я міг книжку написати, якщо я тут сиджу?» Раніше вони йому казали, що його тут усі забули. І тепер він зрозумів, що це не так. Книжка ця здобула Шевченківську премію 2021 року, вже перекладена кількома мовами, і ми сподіваємося, що вона буде стимулом для закриття концтабору «Ізоляція».

Говорячи про свободу і права людини, не можу не сказати, що свобода завжди була у пріоритеті радіостанції. Теми Голодомору, Норильського повстання, Сандармоху – це теми, на які «Радіо Свобода» завжди говорило і до здобуття незалежності, й пізніше. Один з останніх проєктів із цієї серії має назву «Розкуркулення: як Сталін знищив українське селянство». Я сказала Ірині Штогрін: «Іро, можна було би зробити проєкт про історії людей, які потерпіли від розкуркулення, позбулись життя чи волі». Ми довго думали над цим, а потім Ірина за це взялася. На перших порах нам допомагав Музей Голодомору – в них було багато архівних матеріалів. А потім до нас полетіли листи, бо ми звернулись до українців із проханням: хто пам’ятає, напишіть історію свого роду. Деяких родичів знайшли завдяки цій рубриці. Минуло вже багато часу, а листи ще йдуть, надсилають старі оцифровані фотографії. Це виявився дуже хороший проєкт: люди пам’ятають свої роди, свою історію і свій шлях до свободи. Ще один проєкт – про архіви КДБ: там люди так само знаходять своїх репресованих родичів і дізнаються долю своїх родин.

Під час Революції гідності тогочасна стипендіатка імені Вацлава Гавела Наталка Седлецька була у Празі. Коли Янукович утік, вона повернулась. Разом зі ще кількома журналістами-розслідувачами Наталка поїхала до Межигір’я. Вони знайшли багато документів, і з’явився проєкт YanukovychLeaks. Але саме це стало початком створення програми журналістських розслідувань «Схеми» на «Радіо Свобода». Це ще одна сторінка нашої участі у творенні незалежності. Ми робили гучні розслідування, які дехто з істеблішменту нам ніколи не простить. Але не можна було про це не говорити. Це Мальдиви, історія з бізнесом Медведчука, історія з бізнесом Володимира Зеленського в Росії. Після розслідування Зеленський відмовився від цього бізнесу. Таких історій дуже багато, частина з них вилилась у кримінальні справи. І це так само для когось свобода, для когось – навпаки, але в цьому сенс журналістської роботи.

Зараз, у пору соцмереж, у пору тіктока та інстаграма, журналісти «Радіо Свобода» вільніші. Нам не завжди потрібні партнери, хоча ми їх маємо, й наші сюжети йдуть на провідних телеканалах із величезною аудиторією. Разом із тим ми працюємо успішно й у соцмережах. Інстаграм-ефіри так само збирають багато глядачів. Ми думаємо, що це майбутнє журналістики. Зараз ми також знімаємо документальні фільми. Ми – радіо, яке не лише говорить, а й показує, й робить це давно та успішно.

Хоч би скільки казали, що зараз, за розквіту блогерства й соцмереж, журналістика відходить геть, мені здається, що це неправда. Бо люди все одно будуть шукати аналітику, шукати додану вартість, свободу, стандарти й незалежність. Тож завершу словами: «Будь вільним. Слухай чи дивись “Свободу”».

Стаття вперше була опублікована на  «Детектор медіа».