Історія перевидання унікального Літопису Самійла Величка
Про координаторку й ініцаторку проєкту.
З історією України Тетяну Таірову-Яковлєву – російського історика і професора – пов’язує багаторічне захоплення історією українського козацтва, яке переросло у глибоке професійне дослідження історії України в цілому та створення Центру вивчення історії України при Санкт-Петербурзькому державному університеті.
Після закінчення університету історикиня взяти участь у міжнародному конкурсі на стипендію в Канадському інституті українських студій і в 1990 році поїхала на навчання в аспірантуру, в Едмонтон, де стажувалася рік. Також Тетяна Таірова-Яковлєва мала коротке стажування в Гарвардському університеті в Центрі україністики. Цей період відкрив величезні можливості з точки зору знань історіографії, джерел тощо. Повернення в Санкт-Петербург співпало з розпадом Радянського Союзу і на факультеті виникли ідеологічні проблеми, які стали на заваді захисту дисертації дослідниці. Тому лише в 1994 році вона змогла захистити дисертацію в Інституті історії України НАН України в Києві. З 2003 року пані Тетяна працюю в СПбДУ, де пройшла весь шлях до професора і змогла створити Центр вивчення історії України при університеті. Мета Центру – проведення наукових конференцій, обмін студентами, а також видання джерел. Нині має 14 монографій і понад 300 наукових статей, але найголовнішим завжди вважала оприлюднення джерел.
Як виникла ідея видання літопису?
Коли Тетяна Таірова-Яковлєва готувала до видання «Малороссийские дела…» й «Малороссийский приказ», вона віднайшла унікальні документи, пов’язані з Самійлом Величком. Згодом, випадково, в публічній бібліотеці Санкт-Петербурга, у відділі рукописів, історикиня побачила власне рукопис літопису і була вражена, оскільки зрозуміла: те, що було видане в XIX столітті абсолютно не відповідає сучасним вимогам і ніхто насправді не знає про Самійла Величка. Саме тоді виникла ідея необхідності видання цього тексту. Дослідниця звернулася до Інституту історії України НАН України і запропонувала зробити спільний проєкт. Договір підписали у 2012 році і почали роботу.
Робота над твором.
Після підписання договору, Тетяна Таірова-Яковлєва поїхала в Москву, де їй вдалося знайти документи на підтвердження існування власне Самійла Величка, вдалося знайти 16 книг його особистої бібліотеки з екслібрисами. У цей час в Києві, на основі цифрової копії, почали набирати текст, що було робити надзвичайно складно. Роботу довелося призупинити через події Майдану. Лише півтора роки тому дослідниця зв’язалася з керівництвом Інституту історії України НАН України і запропонувала повернутися до реалізації проєкту. Тоді ж ухвалили рішення створити дві робочі групи: одну в Києві, а іншу в Санкт-Петербурзі. У Києві таку групу очолив Андрій Бовгиря – співробітник Інститут історії України. Також допомагали представники Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського, в якій знаходиться єдиний Київський список рукопису, вони доповнювали ті пропуски, які існують в оригіналі. Слід зазначити, що транслітерація тексту – процес дуже копіткий і команді довелося відкласти всі свою справи на рік, щоб завершити роботу. Пані Тетяна самостійно знайшла кошти, щоб підтримати матеріально всю команду в Києві, бо розуміла, що інакше це ніколи не зрушити з місця. Паралельно робота з оригіналом йшла в Петербурзі. Там створили кодикологічну групу з 5 осіб, яка досліджувала оригінал літопису всіма можливими сучасними методами. На щастя, в Російській національній бібліотеці є спеціальна лабораторія, оснащена сучасними приборами, які дозволяють зробити спектральний аналіз паперу. Завдяки такому методу робили навіть аналіз пилку, який потрапив на краплі воску зі свічок, щоб встановити, де насправді писався літопис і де він зберігався. У підсумку вдалося встановити, як дійсно виглядав рукопис за часів Самійла Величка, як він його збирав і як формував.
Що слід знати про літопис?
Текст літопису гарно зберігся, оскільки написаний на дорогому якісному папері. Під час дослідження з’ясувалося, що 6 сторінок рукопису, які вважалися втраченими, є в київських списках і їх можна відновити. У рукописі є багато, так би мовити, приписок збоку тексту, які ніколи не видавалися, а в деяких місцях вони мають принципове значення, і важливим чином змінюють наше уявлення про той час. Також у тексті є унікальні речі – малюнки середини XVII ст і вони дозволяють зовсім по-новому оцінити весь рукопис. Літопис створений з великої кількості окремих зошитів, які автор склеював або зшивав. Нині вже можна сказати, що Самійло Величко задумав свою роботу за часів роботи канцеляристом в Генеральній канцелярії Івана Мазепи в 90-ті роки XVII ст. Можливо, це була робота на замовлення, можливо, – його власна ініціатива, але у Самійла Величка точна була можливість закупити дуже дорогий папір. Автор скопіював 268 документів з Гетьманської канцелярії. Робота з рукописом призупинилася, коли в 1708 році Самійло Величко разом з Іваном Мазепою перейшли на сторону шведського короля Карла ХІІ. Але на відміну від Мазепи, Величко потрапив у полон у грудні, де перебував приблизно 7 років. Орієнтовно у 1715 році, завдяки своїм зв’язкам, автор літопису був звільнений і повернувся до роботи. Кодикологічний аналіз дозволяє встановити, які частини більш ранні, які – пізніші, де який папір, як він зшивався, розшивався, змінювався. Наприклад, були така думка, що в рукописі загублені частини за 1649-1650 рр. Нині можна сказати, що з якихось причин Самійло Величко їх просто не написав. Загалом, багато міфів розвіюються після дослідження цього літопису, і все бачиться зовсім в іншому світлі.
Труднощі видання.
Усі попередні спроби видати Літопис Самійла Величка зазнали невдачі, оскільки в Санкт-Петербурзі не так багато людей цікавляться історією України, а в Києві його заскладно видати, оскільки немає оригіналу. Коли літопис було завершено, він певний час зберігався в бібліотеці Кочубеїв, згодом її придбав Григорій Палетик і зберігав його у своїй відомій бібліотеці, де і була зроблена Київська копія. Але онук Палетика продав оригінал рукопису новомосковському колекціонеру Лаптеву. Коли після його смерті рукопис на аукціоні придбав М. Погодін, то повідомив про свою покупку М.Максимовича й О. Бодянського, які змогли оцінити рукопис, і згодом вперше літопис був виданий Київською археографічною комісією. До публікації літопису долучили М. Костомарова і цілий ряд інших діячів. Видавництво літопису проходило дуже складно, оскільки у цей час почалася справа Кирило-Мефодіївського товариства і М. Костомарова ув’язнили в Петропавлівську фортецю, відтак найкращі сили були відірвані від процесу видання літопису, тому допустилися колосальні помилки, які так і не були виправлені. Також у XIX ст була дуже серйозна цензура, всі були налякані подіями Кирило-Мефодіївського товариства, тому цілий ряд документів, які стосувалися Івана Мазепи, взагалі були вилучені і ніколи не публікувалися. Цілі шматки літопису залишалися невідомими для дослідження. Важливо, що для подальших досліджень тексту Самійла Величка всі використовували видання XIX ст, а не оригінал. У 1926 році була спроба перевидання і побачила світ маленька частина, присвячена Богдану Хмельницькому. Ця публікація теж мала багато недоліків, але згодом розігнали історико-філологічну секцію ВУАН і проєкт так і не завершили. Перевидати Літопис Самійла Величка хотіли і в 1972 році в межах Київської археографічної комісії, яка на той час відновила свою діяльність. Але зробити це теж не вдалося. Нарешті у 1991 році Валерій Шевчук видав переклад сучасною українською мовою двох частини Літопису Самійла Величка, але переклад здійснювався на основі видання XIX ст, відтак всі недоліки збереглися.
У чому цінність видання Літопису Самійла Величка?
Насамперед, Літопис Самійла Величка – найповніша історична робота козацьких часів, яка за кількістю використання документації не має рівних. Записи на полях тексту дають підказку, з яких джерел автор брав ту чи ту інформацію, і в них є абсолютно сенсаційні дані, які перевертають всі наші минулі уявлення щодо історії. Видання повного тексту дасть можливість нового етапу дослідження літопису, а також переосмислення того, якими були інтелектуали епохи Івана Мазепи: якими мовами вони володіли, як використовували методологію, які вони мали погляди, ідентичність, як вони уявляли своє місце в історії і місце України в історії в цілому, а також її стосунки з сусідами.