kmbs ALUMNI stories: Андрій Піжевський про підприємницьке мислення
Та про те, звідки беруться ідеї для нових проєктів
Що означає бути підприємцем? Можливо, переїхати через пів світу, щоб розпочати бізнес у новій для себе сфері? Або втілювати проєкт за проєктом, дедалі глибше змінюючи середовище навколо себе? Усе це втілює в життя Андрій Піжевський, власник креативного простору «Артинов» та приватної гімназії «Дельфін», випускник Presidents’ MBA kmbs. Ми поспілкувалися з ним про те, що допомогло йому вибудувати бізнес та відійти від операційного управління, про цінності та навчання у бізнес-школі.
Як сталося, що ви повернулися до України після багатьох років у Австралії?
Я народився у Вінниці, але у 1999-му переїхав до Австралії. Поїхав за коханням: моя майбутня дружина, з якою ми познайомилися вдома, перебралася туди раніше. У 2013-му ми вирішили помандрувати Європою: показати дітям різні країни, зокрема й нашу рідну. Якраз у той період почався Майдан, і нас дуже зачепило прагнення українського народу до руху вперед за будь-яку ціну.
Ми подумали, що можемо бути корисними тут, і вирішили переїхати принаймні тимчасово. У 2015-му ми вже були у Вінниці й мали ідею створити простір, у якому зустрічатимуться люди різного віку, навчатимуться, спілкуватимуться на різноманітні теми. І усе це – заради того, щоб рух вперед відбувався швидше.
Вінницю обрали, по-перше, тому, що це наше рідне місто, й ми хотіли віддати йому належне. А по-друге, це дійсно найкомфортніше місто в Україні. Я жартую, що завжди живу у найкомфортніших містах: 15 років у Мельбурні (№1 у світі за цим критерієм), а тепер от у Вінниці.
Як відбувалося становлення креативного простору? І як виникла ідея школи?
Наш простір «Артинов» був першим подібним у Вінниці й одним з найбільших креативних просторів в Україні. Він швидко став популярним. Ми проводили багато різноманітних активностей: дискусійні клуби, бізнес-курси, ігротеки, ночі кіно тощо.
Поступово стала очевидною потреба в інших напрямах. Часто сам клієнт приходив із запитом або навіть готовою пропозицією. Так, наприклад, з’явилася мовна школа. Моя дружина мала ліцензію на викладання англійською, тому ми почали з неї, а зараз маємо також курси з іспанської, німецької, польської тощо.
Потім виникла потреба в IT-школі, далі – в музичній… Зрештою, клієнти стали казали: «у вас настільки цікаво, чому б вам не започаткувати власну повноцінну школу для дітей?». Над цією ідеєю я думав зо два роки, адже досвіду організації та управління навчальними закладами не мав: до того займався переважно будівництвом та продажем будівельних матеріалів.
Я дійшов висновку, що створювати новий бренд буде занадто довго, дорого й складно, і вирішив знайти вже наявний та модернізувати його. У Вінниці упродовж 25 років існувала приватна гімназія «Дельфін». Виявилося, що власниця не проти продажу, і ми придбали школу.
Які зміни ви впроваджували?
За три роки ми повністю модернізували гімназію, зробили капітальний ремонт, закупили сучасне обладнання. Розділили її на дошкільне відділення (зараз тут 10 груп, загалом до 150 дітей) та 1, 2 та 3 ступені школи (понад 200 дітей). Почали навчати вчителів: як шукати інформацію, як користуватися технікою тощо. За півтора роки до пандемії ми вже були повністю готові до проведення онлайн-уроків!
Зараз при гімназії у нас є й мовна школа, і музична (тут можна вчитися грати на різних інструментах, вокалу тощо), і креативна (вже з третього місяця дитина може відчути себе артистом). Ми проводимо концерти, на які продаємо квитки: діти можуть показати, що вміють, щойно навчаться цьому.
Коли школа почала активно зростати, у певний момент я зрозумів, що мені й самому треба вчитися. І робити це саме в Україні, щоб краще розуміти місцевий контекст. Я вже бачив, що увесь свій закордонний досвід використати не вийде, адже є чимала ментальна різниця. Інколи я навіть не розумів, як спілкуватися з працівниками, настільки інакшим був їхній підхід до роботи.
За порадою друга я пішов на програму Presidents’ MBA kmbs. Так сталося, що моя співбесіда припадала на перший день навчання нової групи, і я «застрибнув в останній вагон». Я вважаю, що два роки навчання були дуже цінним рішенням у моєму житті.
Що саме дало вам навчання у kmbs?
Напевно, нашій групі пощастило найбільше: значна частка наших двох років припала на буремні пандемічні часи, коли доводилося і навчатися, і тримати бізнес на плаву. Комусь із моїх одногрупників треба було перепрофілюватися, комусь – змінювати логіку бізнесу, і ми усім цим ділилися, спілкувалися, приходили на модулі із запитаннями. Звичайно, готові відповіді були не завжди: увесь світ опинився в нових обставинах. Але нетворкінг з колегами та спілкування з професорами допомагало приходити до рішень. Взагалі, kmbs сенсово відкрила мене собі самому з іншої сторони.
За цей час я зрозумів чимало того, чого раніше не хотів розуміти. Скажімо, що в нашій країні відбудеться не все й не одразу. Ми дійсно молода держава, а я хотів від неї набагато швидших змін, аніж це можливо в реальному житті. Водночас я побачив, що мій досвід, отриманий в Австралії, збігається з методологією kmbs. І це дало мені привід сподіватися, що в України все буде добре: підприємці, власники, управлінці чують, як має бути, і поступово втілюють це. За останні шість років я вже бачу в країні великі зміни, і вірю, що ми зможемо досягти набагато вищих результатів, аніж інші країни за той самий час. Навіть пандемія робить нас лише сильнішими.
Що допомогло вам радикально змінити сферу бізнесу: від будівництва та ритейлу – до креативного простору та школи?
Я думаю, перш за все, це дух підприємця. Лише підприємці здатні приймати настільки радикальні рішення, бо звикли до ризику. До речі, це було інсайтом під час навчання: власник (підприємець) і топменеджер – зовсім різні ролі. Топменеджери не можуть приймати настільки складні рішення, а ми можемо. Це інший рівень ризику й тип мислення. Підприємець у своїй роботі – у режимі 24/7, він майже ніколи не відпочиває. І внутрішньо завжди готовий до ухвалення радикальних рішень.
А по-друге, ми відчули, що справді потрібні в Україні. Як на мене, потрібність суспільству – одна з найголовніших складових сенсу життя. Згадую, як говорив нам на парах Ігор Козловський про своє перебування у полоні: «Я жив, тому що любив».
Звісно, мені легше будувати, аніж взаємодіяти з великою кількістю людей щодня (зараз у нас понад 150 працівників), часто й долати їхній спротив. Але якщо ти потрібен суспільству і любиш те, що робиш, – проблеми немає.
Ви дотепер займаєтеся операційним управлінням гімназією?
Коли я прийшов до гімназії, то «у спадок» отримав адміністрацію та вчителів. Я розумів, що не всі витримають наш темп: нові довгострокові контракти, збільшення понад ніж удвічі кількості дітей, повну автоматизацію процесів, електронний документообіг (включно зі щоденниками, журналами, книжками), використання сучасних технологій. І дійсно, дехто йшов.
Спочатку я займався усією «операційкою» сам. До мене постійно прибігали з різноманітними запитаннями, навіть дрібними, а жодне рішення не могли ухвалити без мене. Я дуже дратувався через це й прагнув позбутися повного включення в операційні процеси. Приїжджаючи на кожен модуль до kmbs, я розповідав про це одногрупникам. А від професорів часто чув про те, що причину всього, що відбувається в компанії, варто шукати у її власникові.
Спочатку ця ідея викликала у мене сильний спротив: я був упевнений, що проблема в працівниках. Але, зрештою, мене осяяло: навіть якщо так – то це ж я не можу знайти правильних людей! Я вирішив замінити адміністрацію. Ті, хто хотіли залишитися, отримали інші ролі в гімназії, а нових людей я підібрав за сенсами, які мені близькі.
Після цього я закрив двері до свого кабінету й вже майже нікого не впускаю. А адміністрація працює сама за розробленими посадовими інструкціями. Усе вийшло: на четвертий рік після придбання гімназії я нарешті вільний від «операційки». І чимала заслуга тут – саме kmbs.
Зараз у нас сформовано щось на зразок ради директорів. Кожний четвер ми збираємося з усіма керівниками, обговорюємо спільні цінності, проблеми, зони відповідальності. Є напрями, які взагалі не потребують мого втручання, а є лише носіями нашого бренду. Зокрема, агенція подорожей: людина прийшла вже з готовою ідеєю та захотіла працювати під моїм брендом.
У чому, за вашими спостереженнями, полягає найбільша різниця в управлінні бізнесом в Україні та за кордоном?
В Україні є проблема «панібратства»: люди стають тобі дуже близькі, і ти вже не можеш ухвалювати рішення повністю раціонально. За кордоном робота – це робота. Якщо людина неефективна, її звільнять або переведуть на іншу посаду. А у нас – «незручно»: у кожного якісь особисті обставини, на які ти зважаєш. А якщо не робитимеш цього, то наче перестаєш бути людяним.
Втім, я зрештою прийшов до усвідомлення, що у нас можна працювати так само, як за кордоном. Але для цього мені треба було «розкласти по полицях» усе в голові й ухвалити рішення – зробити свою систему максимально ефективною. Я вірю, що у нас не буде швидких результатів, якщо кожен на своєму місці не буде ефективним, тобто не дотримуватиметься посадових інструкцій системно та відповідально.
Ще одне моє усвідомлення: Україна – дуже багата країна, але ми це не бачимо й не цінуємо. Далеко не усюди можна дозволити собі не працювати пів року, водночас залишатися у своєму житлі й не бути голодним.
На що ви зараз переважно спрямовуєте увагу та зусилля?
Лише нещодавно у мене виникло відчуття, що є певний вільний простір, і я можу ним розпоряджатися. До того ми долали виклик за викликом: переїзд «Артинова» у вдвічі більше приміщення, де за 30 днів потрібно було зробити капітальний ремонт, пандемія, поєднання навчання та роботи, місцеві вибори тощо.
Зараз у мене нарешті є відчуття, що усі працюють як треба, я закінчив усе, що планував – і тепер можу сфокусуватися на створенні нового проєкту разом із міською радою. Це буде перший в Україні потужний центр підтримки підприємців. Тут можна буде отримати будь-які послуги, звернутися з будь-якою проблемою й знайти рішення.
Також у мене є власна стратегія масштабування – про неї я писав магістерську роботу в kmbs. Ми єдині в країні, хто втілив проєкт муніципально-приватного партнерства – дитячий садочок. 20% дітей, які відвідують наш заклад, роблять це безкоштовно, через чергу від міста. Це був пілотний проєкт, і я хочу масштабувати його на інші регіони.
Є ще політична сфера – адже я пройшов у місцеві депутати й планую приділяти певний час цій діяльності. Мені подобається, що виходить взаємодіяти з людьми, і мені цікаво змінювати місто на краще. У нас сильна команда, і результати очевидні: чистота, відремонтовані дороги, за два роки побудували 5 нових садочків, відремонтували 15 шкіл та 187 дворів. Зараз я працюю над відновленням струмка та рекреаційної зони навколо нього. Це не оплачується й займає чимало часу, але наповнює позитивом та енергією.
Звідки беруться ідеї для нових проєктів?
Головний «ідейником» у нашій компанії є я. Мені це подобається, і я можу працювати без зупинки, якщо це потрібно. Але за мною стоїть велика команда ефективних та креативних молодих людей із класними цінностями. Може, мені щастить на таких, а може, кожна людина притягує собі подібних.
Які, на вашу думку, найважливіші складники мислення підприємця?
Підприємець не може дозволити собі бути неефективним у витрачанні власного ресурсу. Навіть якщо все, що у тебе зараз є, – це ти сам, то це вже дуже багато.
Якщо людина багато прокрастинує, або намагається «зрізати кути», або не ставиться до завдань відповідально – вона не зможе на себе працювати та досягти успіху. Лише той, хто розумно розпоряджається своїм ресурсом (часом, здоров’ям, можливостями) – може бути підприємцем.
Також важливо вміти побачити – у чому ти відрізняєшся від усіх, у чому ти найкращий. А потім перевірити, чи це потрібно суспільству.
І, звичайно, підприємцю необхідно усвідомлювати свої життєві, сенсові цінності. Це важливо кожній людині, але підприємцю особливо. Адже він працює з людьми, яких так чи інакше чомусь вчить; у щось інвестує частину свого прибутку – і ці рішення потрібно ухвалювати з урахуванням користі для суспільства, а не лише особистої наживи. Наприклад, я, напевно, міг би заробляти значно більше в інших сферах бізнесу. Але я займаюся школою та креативним простором, тому що це відповідає моїм цінностям.
Я вірю, що життя – це бумеранг. Наслідки наших дій повертаються до нас. Тому потрібно завжди запитувати себе: який у цьому сенс? навіщо я це роблю?
Що допомагає вам відновлювати енергію?
Я добре їм та добре сплю. Кохаю свою дружину і люблю доньок. Мені подобається читати глибокі філософські книжки (наприклад, «Бунт мас» Хосе Ортеги-і-Гассета, «Антикрихкість» Насіма Талеба), тому «гуманітарні дні» під час навчання дуже цінував. А ще мені дуже допомагають стосунки з Богом. Я не релігійна людина, але вірую, тому ранок починаю зі своєрідної медитації-спілкування з Богом.