13 квітня 2022 переглянуто 3963

Волонтерство: що далі? – Не має бути розпачу, має бути переформатування

В чому унікальність українського волонтерства і яке майбутнє чекає на масштабний рух, що охопив цілу країну, – в інтерв’ю з Едуардом Мальцевим, заступником декана kmbs і керівником SBU MBА

Волонтерство в Україні, черговий раз мотивоване зовнішньою агресією, набуло нечуваних масштабів – здається, немає людини, яка б так чи інак не була задіяна у допомозі армії, біженцям, лікарням або тим, хто не може сам про себе подбати. Українці перераховують кошти, допомагають особисто або у великих фондах, організовують волонтерські організації та волонтерять за фахом безкоштовно.

Порахувати усіх – завдання неможливе. В новинах щодня з’являються повідомлення про створення нових Фондів допомоги великими компаніями. І жоден з сайтів-реєстрів, задуманий як місце зустрічі волонтерів і тих, хто потребує допомоги, не здатен охопити весь багатомільйонний рух, якому піддалася ціла країна.

За лаштунками цього масштабного явища – копітка самовіддана праця і безліч викликів на усіх рівнях. Перший з них – дефіцит ресурсів. І не лише особистих, пов’язаних з часом, здоров’ям, емоційним вигоранням, – а й, насамперед, фінансових. Ця проблема стосується майже усіх, незалежно від розміру організації.  «В нас недостатньо коштів для закупки всього того обладнання, яким би ми хотіли забезпечити наших захисників, – говорять співзасновники U-Hero Наталія Ткаченко та Сергій Демчук. – Крім того, наразі фонд не має стабільного кешфлоу, тому ми не можемо постійно закуповувати товари і швидко задовольняти замовлення». Директорка KSE Foundation Світлана Денисенко теж говорить про те, що Фонду постійно доводиться «нарощувати фандрейзинг, щоб збільшувати обсяги і зменшувати ціну».

Для залучення коштів волонтери працюють над збільшенням довіри, роблячи акцент на підзвітність та прозорість. Натомість стикаються з новим челенджем у вигляді адміністративних витрат. «Такі ситуації – завжди виклик для нон-профітів: доплата за терміновість платежу, банківські перекази, екстра-фіз за швидкість поставки – адже це не те, на що свідомо роблять свої внески благодійники, – коментує Денисенко. – Тим не менш, ми маємо покривати і такі витрати».

Через брак коштів та можливості охопити неосяжне волонтерським організаціям доводиться активніше працювати над фандрейзингом і концентруватися на задоволенні конкретних потреб і запитів. «Дуже важливо визначити основні напрями роботи, – говорить СЕО та один з засновників Kiddisvit Павло Овчинніков. – Запити на допомогу приходять звідусіль, і на перших етапах хочеться допомогти кожному, але ресурс, на жаль, не безмежний». Тому компанія продовжує насамперед допомагати дітям, а також робить свій внесок у забезпечення армії і утримання шелтера для вимушених переселенців. А от, наприклад, KSE Foundation починали роботу з закупівель захисних шоломів та бронежилетів, але наразі «сфокусувалися на закупці аптечок, адже нині більшість людей гине від осколкових поранень і ненадання вчасної допомоги для зупинки кровотечі», – розповіла Світлана Денисенко.

На етапі визначення з напрямком у волонтерів з’являється нова проблема – нерелевантність запитів. «У нас на сайті чітко вказано, чим ми займаємося: організовуємо допомогу ЗСУ, доставляємо обладнання українським воїнам в пекельних точках і працюємо з окремими групами технологічного обладнання, – розповідає один із засновників Благодійного фонду KOLO Рей Астафічєв (Head of Growth в Readdle). – В фокусі нашої роботи – закупки середнього розміру, що нецікаві великим благодійним фондам, і, водночас, не під силу окремим волонтерам. Проте люди часто сприймають волонтерські фонди, як магазин. Наприклад, може прийти список із 30 найменувань, серед яких мішки для піску, одяг, шкарпетки, білизна – складається враження, ніби люди думають, що все це лежить на полицях і чекає, коли з'явиться потреба».

Тим не менш, виклики і проблеми не заважають волонтерам продовжувати діяльність і навіть продумувати стратегії подальшого розвитку. «Діяльність, яку ми почали, вже неможливо зупинити, – переконаний Овчинников. – Навіть по завершенню війни країна потребуватиме нашої підтримки».

Організація U-Hero бачить для себе три можливих шляхи розвитку на майбутнє: стати важелем громадського контролю і співпрацювати з державою для більш ефективної реалізації державної функції; розвиватись в підприємництві чи імпортозаміщенні або ж стати ментором для майбутніх волонтерських об’єднань, щоб передати їм свій досвід оперативної роботи в непередбачуваних умовах.

Учасники Фонду KSE також планують і далі залишатися «надійним партнером держави, на якого можна покластись», але готові за потреби змінювати фокус діяльності, не зупиняючись на постачанні спорядження та медикаментів. «Наша команда розглядає можливість допомоги людям, що тікали від війни і втратили свої домівки, – говорить  Світлана Денисенко. – Проте це потребує ресурсів, у першу чергу, фінансових, тому ми будемо й надалі зосереджувати свої зусилля на фандрейзингу».

У яких ще напрямках може розвиватися волонтерський рух в Україні, Mind обговорив з заступником декана kmbs і керівником SBU MBА Едуардом Мальцевим.

«Українське волонтерство – це пошук ідентичності і виконання того, що мала зробити держава»

Чим унікальний саме український волонтерський рух?
Спостерігаю за цією історією з 2013 року і мушу сказати, що, по-перше, в Україні волонтерство йшло поряд з пошуком ідентичності і подальшим її захистом, що було викликано агресією. Але є ще одна особливість. Хтось добре сказав, що чийсь героїзм – це завжди чиясь недолугість. Коли я дивлюсь, як люди шукають і купують бронежилети і каски, в мене, та й багато в кого, виникає запитання: чи мають вони це робити? Адже це професійна і недарма ліцензована діяльність – зі своїми стандартами, написаними кров’ю. Не сумніваюся, що волонтери, котрі займаються цим від 2013 року, вже мають фаховий досвід, і все ж – чи повинні вони цим займатися, чи вони просто роблять те, що не було вчасно зроблено владою?

Якими можуть бути наслідки такої ситуації – коли волонтерський рух перебирає на себе функції держави?
Почну здалеку. З одного боку, волонтерство не має бути професією, хоча і стає нею для багатьох. З другого боку, волонтерство – це елемент громадянського суспільства, волевиявлення дією. І це дуже важливо. Наслідки для держави і суспільства залежатимуть від самих волонтерів і еволюції волонтерства як явища. Інституціалізоване волонтерство почасти перестає бути волонтерством і стає професійною діяльністю, в якій визначальним буде те, в чому волонтери вбачають свою місію. Чи в тому, щоб і далі підміняти собою державу, чи в тому, щоб знайти такі інструменти впливу на державні інститути, які дозволять ліквідувати потребу в подібній підміні. Якщо ми хочемо мати незалежність, та ще й з таким сусідом, то ми маємо бути готовими до озброєного захисту, а це означає не просто військо, а дуже професійне, добре екіпіроване, добре навчене військо, в якому солдат і офіцер – це дуже статусні і шановані професії. Подивіться на тероборону, там все – з коліс. Але це шалений резерв для тих, хто розуміє, що його можна мобілізувати за один-два дні. А далі – ціла низка питань: чи слід озброювати націю і вчити її воювати, чи готові ми потім цих людей за необхідності мобілізувати за один-два дні. В усьому цьому є місце для громадянської ініціативи, яка може інституціалізуватися і на рівних взаємодіяти з системою державного управління. І тут роль цього руху, який починається як волонтерський, а потім трансформується, стає дуже важливою. Ці люди, які проходять волонтерський вишкіл, накопичують досвід, а згодом дуже природньо стають елементами громадського контролю. Вони як раз стають отим, чого, до речі, немає в Росії, – інституціалізованим прошарком між державою і тими, кого державне життя не дуже цікавить, хто займається в основному власними справами. Тоді цей волонтерський досвід формує громадян і громадянську позицію.

Тобто, важливо ще, наскільки держава буде готова ефективно інтегрувати в свою систему ці нові елементи, знайти для них місце – в тому числі, і на рівні законодавства?

Я б підходив до цього не лише з боку держави. Зрештою, держава – це люди. Ми зараз бачимо доволі багато людей, які приходять в державу з бізнесу і з волонтерських структур. Ті з них, хто готовий до такого нового способу життя, змінюють чинну державну систему, намагаються робити щось корисне – і стають тією державою, яка вибудовує нову систему взаємодії з суспільством. Взагалі змінювати системи – це дуже складна фахова робота, для якої треба розуміти природу системи, розуміти, як вони створюються, чому зберігають статус-кво, як перетворюються. Ми багато про це говоримо в Бізнес-школі. Це треба вміти. Моя філософія віри полягає у тому, що чим більше буде фахових управлінців, які це розуміють і вміють з цим працювати, в тому числі – і в системі державного управління, тим більше у нас як у суспільства шансів отримати компактну, ефективну «підприємницьку» державу, яка набагато швидше рухається і реагує на зміни світу – разом із суспільством.

Але я говорив дещо про інше – про те, що експертність волонтерів і їх організація має еволюціонувати, виходити на новий професійний рівень, а не просто закривати дірки, створені чиєюсь недбалістю.


«Правильно, коли волонтери мислять державницькими категоріями»

Чи може волонтерський рух завдавати шкоди?
Коли держава звикає, що хтось вирішує за неї проблеми, – це дуже й дуже їй шкодить. Звісно, в житті будь-якого суспільства будуть виникати ситуації, коли волонтерство потрібне. Держава не може, та, мабуть, і не має дотягуватися до всього. Завжди будуть утворюватися прогалини: в кризових ситуаціях, при демографічних перекосах, при потребах розвитку, – тобто, коли виникають нові  явища, за якими не встигає система. І тоді волонтерська енергія і втручання є доречними. Але з часом будь-які потреби суспільства мають бути інституціалізовані, заплановані і забюджетовані, а їх задоволення – систематизоване.

Чи має держава якось ініціювати і скеровувати волонтерську ініціативу туди, де вона потрібна?
Це може бути дуже по-різному. Хоча мені більше імпонує ситуація, коли волонтерський рух сам організовується і виростає до того, щоб мати можливість взаємодіяти з державою на рівних. Коли, наприклад, виникають фонди, які мають такий капітал довіри, що бізнес не бачить ризиків сплачувати туди великі суми. Незалежність тут дуже важлива. Волонтерство має взаємодіяти з державою, але система держуправління – це завжди ієрархія, і цього важко уникнути. Волонтерський рух, принаймні, на початку свого існування, – це мережева історія, це принципово інший спосіб організації. Там теж можуть виникати деякі ієрархічні елементи, але вони набагато менш виражені за своєю сутністю, ніж в державі. Особливість мережевих структур в тому, що вони менш ефективні, але набагато більш гнучкі – тобто, можуть швидше і точніше реагувати на потреби, що виникають.

Наскільки вони при цьому стійкі і наскільки сталим є їхній позитивний результат? І що потрібно, щоб цей результат був тривалим?
Це якраз і є питанням їхньої еволюції. Давайте знову на прикладі бронежилетів – це насправді дуже яскравий і кричущий приклад. Уявіть ГО, яка спеціалізується на військовій амуніції. З часом вона може й далі продовжувати робити те саме, нарощуючи власну експертність, а може спробувати в слушний час вибудовувати важелі впливу на систему державного постачання таким чином, щоб це волонтерство стало непотрібним. Трохи парадоксальна річ – коли діяльність елімінує сама себе, але для волонтерської ініціативи це означає вихід на інший рівень. Це і можливо, і дуже правильно, коли волонтери мислять державницькими категоріями. Це і є вплив громадянського суспільства на те, якою має бути держава.


«В діяльності будь-якої людини волонтерства має бути лише частка»

Мені здається, що у нас вже виникла ціла екосистема, в якій є і мастодонти – великі фонди, котрі давно збирають гроші й займаються благодійністю в різних сферах, і нові дрібні волонтерські організації, яких ще поки ніхто не знає і які теж шукають грошей, щоб допомагати там, де бачать прогалини. Хто з них наразі більше важить і має більшу довіру?
Якщо порівнювати з екосистемою і взагалі використовувати цю метафору з природничих наук, то тут немає неважливих елементів. В природній екосистемі існують дуже різні сутності, в кожної з яких – своя роль, і якщо прибрати навіть когось маленького і непомітного, ви зруйнуєте усі екосистему. Чим більші фонди, тим більше вони стають спеціалізованими та інституціалізованими, тобто, більш сталими і менш адаптивними. Неофіти, можливо, не мають експертності великих фондів, але вони набагато більш швидкі, голодні, вони хочуть репутації, досягнень, вони ще не втомлені, – тобто, у них є своя важлива роль.

І кому з них краще нести гроші, якщо я хочу, щоб вони швидко потрапили за призначенням? Великим фондам, можливо, навіть міжнародним, чи новим невеликим волонтерським організаціям?
Якщо ставитися до цього суто раціонально, я або обираю інституції, яким я довіряю, або конкретних людей, яких знаю особисто. Крім того, важливим джерелом довіри є професіоналізм волонтерів.

Але ж волонтерство – це не професійна діяльність? Люди найчастіше роблять щось не за фахом і безкоштовно.
Так. Але, наприклад, якщо я психотерапевт, який заробляє консультаціями, а під час війни консультую безкоштовно – бо у нас все суспільство наразі у травмі, це все одно волонтерство, хоча і за фахом. Професіоналізм – це радше про якість того, що ми робимо. Мабуть, усі читали, що вийшло з прохань львівських тероборонців екіпірувати їх, як бійців спецпідрозділів? Я про ті випадки, коли волонтери, які мають досвід і розуміють, про що йдеться, цілком нормально відреагували на це відмовою – бо вони вже знають, хто як має бути екіпірований. Вони виростили власний професіоналізм. Звичайно, така фаховість нам потрібна насамперед всередині ЗСУ. Мені дуже хочеться, щоб волонтерські організації – там, де вже є інститути, професійний менеджмент, розуміння справи, – встановлювали високу планку і фактично вимагали від держави правильного екіпірування, правильного забезпечення того, як має виглядати українське військо. В тому числі – нав’язуючи стандарти, розуміючи бюджети.

Значну частину необхідних речей можна виробляти в Україні і тоді всі ці закупівлі для збройних сил будуть мати інший порядок цін, давати інше навантаження на бюджет, сприяти розвитку економіки. В розумінні цього – дуже тонка межа між державницьким способом поведінки, підприємництвом, соціальним підприємництвом і власне волонтерством. Мені здається, що в діяльності будь-якої люди волонтерства має бути лише якась частка. Навіть в діяльності волонтерських організацій.


«Волонтерство – це не про безкоштовність. Це про емпатію і здорові соціальні зв’язки»

Якщо це буде так, вони зможуть проіснувати набагато довше. Наразі війна триває півтори місяці – і люди починають вигорати, втомлюватися, їм потрібно ще десь заробляти. Наскільки довго все це може тривати на одному ентузіазмі?
Точно недовго. Без фінансової підтримки, енергетичної… Тому я і наголошую на тому, що волонтерство має інституціалізовуватися. Тим більше, що волонтерство – це милиці для державі, а ходити на милицях все життя не можна. Була необхідність тут і зараз закрити потребу – бійців швидко екіпірували. А далі набагато важливіше зробити так, щоб ця потреба і це постачання були інституціалізовані, бо суспільства на це довго не вистачить. Тим більше, що далі ми матимемо нові проблеми, скоро нам доведеться надавати посттравматичну допомогу всім – і не лише військовим, а й дітям, цивільним громадянам. У нас зруйнована інфраструктура, зруйнована країна, людям нема де жити, нема де працювати. Повністю вирішити всі ці проблеми держава не зможе. Це знов потребуватиме зусиль, які не будуть оплачені. Мабуть, від усіх нас знадобиться трохи волонтерства – але в тій пропорції, в якій кожен з нас почуватиметься комфортно і фінансово, і фізично, і емоційно, і за станом здоров’я.

Суспільство до цього готове?
Наразі це потроху стає загальноприйнятною практикою. Волонтерить майже вся країна. Українці хочуть щось робити, щоб зберегти свою державність, тут питання просте: життя або смерть – продовжуємо ми жити як політична нація чи ми стаємо черговою провінцією імперії, чого б не хотілося. Тому масове волонтерство – це природня реакція людей, які включаються особисто. Більше того, вже зараз для нас зробити щось для іншої людини і не очікувати за це грошей – це норма. Не всюди і не для всіх, але це поступово стає нормальною практикою для дуже великої кількості людей.

Як ви вважаєте, а чи варто подібні речі робити обов’язковими? Наприклад, в США молоді люди після школи мають пройти волонтерську практику – це умова для подальшої кар’єри і навчання. Чи варто запровадити щось подібне у нас, звичайно, вже в мирний час?
Було би добре, щоб кожен через це пройшов, але чи варто робити такі речі обов’язковими – я не впевнений. При тому стані суспільства, яке ми маємо…  Важливо зробити так, щоб для кожної молодої людини волонтерство стало нормою, викликало повагу. Реалізувати це без примусу набагато складніше. І все те різноманіття волонтерських ініціатив, про яке ми говорили, тут є дуже важливим. Воно дає можливість знайти і спробувати робити те, що тобі до душі: допомагати притулкам тварин, постачати екіпірування, працювати в лікарні чи на кінофестивалі. Така можливість приміряти на себе певну професійну роль є правильною й корисною – і для суспільства, і для самої людини. Зрештою, волонтерство – це не тільки про безкоштовність, це про емпатію, про готовність допомогти, про довіру, про нормальну немеркантильну взаємодію, про здорові соціальні зв’язки. Бо коли є досвід такого типу соціальних  взаємодій, то в майбутньому і бізнес, і державні комунікації будуть більш людяними, що дуже непогано для суспільства в цілому.

Давайте підсумуємо: якими можуть бути шляхи розвитку волонтерської організації?
Повертаємося до того, з чого починали – і визначаємося зі стратегією. Будь-яка волонтерська ініціатива народжується на енергетиці людини, і цілком може скінчитися разом з цією енергетикою. Це можлива історія, і добре, що у людини був такий досвід. Це один з можливих шляхів. Другий – коли ініціатива отримує організаційне оформлення, з’являється фаховий менеджмент. Звідси є багато виходів. Можна вирости у велику організацію, яка шукає волонтерів і допомагає їм знайти місця для докладання зусиль у різних сферах (медицині, педагогіці, догляді за тваринами). Можна вийти у площину громадського контролю і творення державної політики (наприклад – у сфері постачання зброї та екіпірування для армії). Можна вийти у підприємництво, організувати виробництво в Україні. А тут вже знадобиться якісний R&D, матеріалознавство і так далі – це вже бізнес і фахова історія. Можна вийти і в площину соціального підприємництва – ініціювати проекти з донорською підтримкою або за гроші, але не прибуткові.

Якщо ж підсумувати, для мене волонтерство – це дуже ціннісне явище, ціннісне в тому сенсі, що воно допомагає людям визначити власні цінності і об’єднатись навколо них з іншими людьми. І от цей ціннісний камертон – це найважливіше в волонтерстві. І в такому сенсі це неоціненний досвід для кожної людини.