Історія однієї подорожі
Це оповідання виникло після спільної подорожі з двома колегами на початку вересня цього року до старого друга спільноти випускників – Юло Вооглайда. Тексту багато, але не було змоги писати листа коротшого, як свого часу Брез Паскаль. Тут я шукаю відповідь на питання пошуку сенсу життя та узагальнюю п'ятирічний досвід, отриманий під час участі в різних ролях у спільних громадських, суспільних, соціальних ініциативах та системах наших випускників. Також зробив спробу відповісти на питання: куди може бути спрямований фокус уваги Спільноти і головне – навіщо?
1. Світло
Йшов другий день, як він повернувся з подорожі до Маленької Країни, а світло всередині нього досі не згасало. Він помітив, що почав випромінювати світло, ще в літаку, коли повертався. Вночі. Це важко пояснити: його думки, вчинки, наміри, дії й мрії стали чіткішими, а головне – світлішими. Він відчув зміни в собі. Цим світлом хотілось ділитись із усіма і кожним. Він написав своєму другові, що хоче з ним поговорити, і той відповів, що з радістю з ним зустрінеться – пізніше, за декілька місяців. А нести світло хотілось вже сьогодні, тут і зараз. Він написав ще одному другові, але той взагалі не відповів. І він злякався, що ніхто не бачить світла в ньому. Воно зачаїлося всередині, непомічене. Він знав, що скоро це світло згасне, його джерело щезне, і він повернеться до звичного стану. До рутини щоденного життя. Йому стало прикро – не хотів втрачати це відчуття. Тож сів за письмовий стіл і вирішив згадати, як це світло в ньому виникло, та спробувати віднайти його первинне джерело. А ще він подумав: а раптом його можна зберегти, як струм в акумуляторі? «Світло життя», як він назвав цей стан – може, його можна зберегти в метафорі?
2. Занурення
Ця метафора починається з того, що до Маленької Країни вирушили троє пошуковців. Звали їх Яро, Міко та Ані. В своїй Країні вони були Управлінцями. Кожен із них керував створеними ними ж компаніями, широкому загалу відомими як бізнес.
Ще 30 років тому обидві ці країни, як і інші 13, належали до складу Імперії. Наші герої були ще дітьми, коли Імперія розпалась. Сьогодні ж їхня Країна перебувала у стані війни з сусідньою країною, що стала правонаступницею Імперії та прагнула її відновлення. Війна відбувалась у всіх вимірах: кінетичному, економічному та семантичному.
Імперія проіснувала 70 років. За цей час Маленька Країна, до якої вони вирушили, розвинулась і стала однією з найсильніших країн колишньої Імперії. Натомість їхня власна, що на момент розпаду Імперії була на другому місці за потужністю серед усіх її країн, з кожним роком дедалі слабшала. Як і в будь-якій імперії, на теренах їхньої колишньої наддержави говорили однією мовою, але коли Імперія розпалась, Маленька Країна продовжила розвивати свою рідну мову, а Країна наших мандрівників на багато років застрягла в імперській.
Ставши дорослими, наші герої разом закінчили академію Управлінців, яка, серед іншого, займалась вихованням Управлінської еліти, – людей, здатних створювати умови для позитивного розвитку їхньої країни. Академія старанно навчає Генералістів, а проте щось іде не так: зміни на краще не відбуваються чи залишаються не помітними. До влади в Країні приходять популісти, крадії та примітивні створіння. Тому наші Управлінці постійно перебувають у пошуку нових знань та інших Управлінців, яким вдалось зробити відповідні зміни в своїх країнах. А між тим намагаються створити щось разом: багато часу проводять у спільних ініциативах, розбудовують спільностворені системи, шукають можливі форми взаємодії, думають про величне та роблять спроби розробити нову ідею для своєї Країни…
3. В особі Вчителя відкрився Архітектор
По приїзду до Маленької Країни Управлінці домовились зустрітись зі Вчителем, з яким були знайомі вже п’ять років і від якого черпали Управлінську мудрість. Вчителю було 86 років, і він прожив у Маленькій Країні все своє життя – займався науковими соціологічними дослідженнями й створив лабораторію при Університеті, де викладав. Проте лабораторію скоро закрили, оскільки вона почала продукувати знання й думки, небезпечні для Імперії. Вчителя звільнили з Університету та виключили з правлячої Імперської партії. Але він не занепав духом, віднайшовши себе у підготовці Управлінців для підприємств легкої промисловості Імперії. Потім почав працювати в інституті, що займався підвищенням кваліфікації всіх Управлінців Маленької Країни ще в складі Імперії. Звідтоді й досі він розробляє власну Управлінську мову, створює моделі, методи та методології. Нещодавно він видав книгу, в якій стисло описав, що означає бути Громадянином вільної країни.
Ще Вчитель був знайомий та товаришував із ключовими вченими та мислителями Імперії. Багато хто з них проводив час на його хуторі. Це була дружба і водночас взаємодія з інтелектуалами того часу. Саме в подібному спілкуванні народжується мислення. Можливо, всіх їх підсвідомо об’єднувало бажання зруйнувати Імперію. Хтось із них навіть порадив Президенту колишньої Імперії реалізувати дві ідеї Перебудови: Вільні вибори як механізм формування обґрунтованої структури авторитетів та Гласність як відсутність таємниць.
Вчитель брав участь у перемовинах із Президентом Імперії про вихід Маленької Країни з її складу, а потім, коли це сталося – почав розбудовувати країну своєї мрії разом із іншими однодумцями. Тоді йому виповнилось 56 років, він мав певний авторитет і досвід. У незалежній Маленькій Країні він обіймав різні посади – від радника президента до члена парламенту. Допомагав створювати дипломатичну службу, навчальний заклад, який виховує дипломатів – а ще зробив стільки всього іншого, що годі й уявити Кажуть, його учнями були декілька прем’єр-міністрів та навіть президент Маленької Країни. Його участь у здобутті незалежності від Імперії, досвід фактичного створення, а потім і розбудови своєї країни дозволяв припустити, що він є носієм первинної ДНК країни.
Він постійно тримає в своїй свідомості образ нульової архітектури, який порівнює з теперішнім станом. Аналізуючи побачене явище, він миттєво розуміє, частиною якого елементу чи підсистеми воно є. Через мережу своїх учнів, які мають спільну Управлінську мову зі Вчителем, що зменшує трансакційні витрати на порозуміння, він продовжує будувати країну своєї мрії. В певному сенсі він і є країна, тому його можна вважати Архітектором сучасної Маленької Країни.
4. Як Управлінці стали Спільносправцями
Дорогою до Вчителя між нашими героями відбулась розмова, після якої вони почали називати одне одного трішки по-іншому. Оскільки кожен брав участь у низці соціальних ініциатив, де вони мали різні ролі та різні назви для цих ролей, вони вирішили знайти найвідповідніше слово, що ідентифікувало б їх. Зав’язалась жвава дискусія.
Розмову емоційно почав Міко:
– Яро, ми з тобою разом дотичні до однієї ініціативи, що називається Премія. В ній ми називаємо себе «меценатами». В іншій спільно створеній системі – «ангелами». Тут же ми є частиною «малої групи». У мене виникає дедалі більше імен, ролей, назв, ідентичностей, і я починаю втрачати себе. Давайте поміркуємо над цим.
– Так, – спокійно відповів Яро, – я з тобою погоджуюсь. Член чи то учасник малої групи, меценат і ангел – це справді заскладно і до того ж не відображає сутності того, що ми разом робимо. Як на мене, «меценат» – це найбільш підходяща назва.
– Я пропоную залишити за дужками «малі групи» та «ангелів» та з самого початку розібратись із онтологією слова «меценат», – жваво доєдналась до дискусії Ані. – Якщо я правильно пам’ятаю, то це слово походить від імені давньоримського політичного діяча Гая Цильнія Мецената, який допомагав митцям та опікувався ними. Далі у широкому вжитку це слово почало характеризувати людину, яка безкорисливо підтримує мистецтво, освіту та культуру. Але ми не просто вкладаємо гроші в системи. Ми ще й опікуємось ними як Управлінці. Ми продовжуємо нести за них відповідальність, створюємо рішення, а головне – намагаємось створювати не «проєкти», а системи. Слово «меценат» точно не розкриває й не охоплює всього того, що ми робимо. Воно більше тяжіє до філантропії. Давайте використаємо слово «мирієвці», яке почав використовувати наш друг Енді після чергового Спільного навчання.
– Ооооо, це чудове слово, – голос Міко зазвучав емоційно та збуджено, – і воно на 100% заслуговує на те, щоб почати використовувати його у широкому вжитку. Але воно не має конотації спільності, гуртування, колективу. На доповнення думки Ані я хочу сказати, що слово «меценат» не використовувалось в Імперії, де панував соціалізм. Мені здається, що їх там бути не могло. Всім опікувалась держава. Але ж ролі, відповідні нашим, в Імперії мусили бути.
Запала тиша. Кожен осмислював сказане й почуте. На обличчях Управлінців читалося піднесення, натхнення і водночас замислене напруження. Їхні очі блищали від радості та збудження. Вони займались спільною творчістю.
Тривалу мовчанку порушив голос Яро:
– Колеги, з вашого дозволу я перерву цю тишу. Ми всі праві в одному: нам слід почати досліджувати нашу спільну діяльність під іншим кутом. Давайте спробуємо звернутись по допомогу до філософів. Пам’ятаєте, в Академії на заняттях Володимира Пилиповича з курсу «Людське в людині»ми досліджували Аристотелеву ієрархію благ? Що вивищується над усіма особистими звабами і добрами? У «Нікомаховій етиці» в оригіналі це поняття звучить як Politeіa. Аристотель вживає слово, яке Імперці переклали як «государство».
– Так, я пригадую це. Продовжуй, Яро, – підтримала колегу Ані.
– Імперський переклад навмисно або ж через відсутність мовного відповідника перекручує первісний смисл поняття. Бо «політейя» з давньогрецької насправді означає «спільна справа», Res Publika, те, що нас усіх єднає.
– Так, – додав Міко, – а ще з цієї лекції я запам’ятав, що людина здатна до розумних дій. До спільних розумних дій, до спільної справи. «Політейя» – спільна справа вільних і відповідальних людей.
– Друзі, дуже влучно! – знову підбадьорила колег Ані. – Виходить, тепер ми можемо називати один одного «республіканцями», тобто тими, хто роблять «спільну справу».
Управлінці знову замовкли, осмислюючи сказане. Через деякий час Яро знов заговорив:
– Колеги, я не використовував би іноземні слова. Давайте збагачувати нашу мову новими питомими словами. Мова змінюється, коли культура є живою. Створімо власне значення! Мені здається, що доречніше було б використовувати слово «спільносправці». Ніби не дуже мелодійне й складнувате, але то тільки на перший погляд. Хочеться вірити, що Володимир Пилипович саме до цього підводив нас у своїх лекціях.
– Давайте спробуємо, – одночасно радісно та замислено сказали Ані й Міко. – Все нове сприймається складно.
5. Перша зустріч із Вчителем
Спілкування з Вчителем відбувалось на маленькому хуторі неподалік Великого міста Маленької Країни. На цьому хуторі Вчитель і жив зі своєю великою родиною. Після привітань, екскурсії та спільного сніданку, який Вчитель приготував для гостей, він запросив нас перейти до його робочої вітальні. В цьому приміщені відбувалась підготовка різних малих груп. В центрі кімнати стояв стіл на чотири людини. Навколо розташувались полиці, вщерть повні книжок різними мовами. Вікна кімнати виходили на маленьке озерце та чарівний ліс. Спільносправці сіли за стіл, і Вчитель люб’язно запитав, чим може бути корисний. Розмову почала Ані, оскільки вже довгий час провадила з ним ділове та дружнє листування:
– Вчителю, ми живемо в прекрасній Країні, але те, що там відбувається, нам не подобається. Бідність, залежність від інших країн, корупція на всіх рівнях, високий рівень злочинності – і це лише поверхневі ознаки. Ми хочемо це змінити і для цього створили ініціативу, де протягом останніх пів року зустрічаємося з експертами та досліджуємо суб’єктність нашої країни як ізсередини, так і ззовні. Ми щось робимо спільно і кожен окремо, але нам здається, що ми ні на що не впливаємо. Тому у нас єдине питання: як нам змінити Країну?
Вчитель всміхнувся і почав говорити:
– Ну, по-перше, змінювати суб’єкта не можна. Можна створювати передумови для змін. Але перед тим як щось змінювати, потрібно з’ясувати, що змінювати не можна, що треба підсилити, а що варто взагалі прибрати. По-друге, я можу говорити про свою Маленьку Країну, а про вашу мало що знаю. Ми могли би поміркувати над цим разом, якби ви приїхали сюди місяці на три. І, до речі, чи є у вас основний процес Країни?
Управлінці заперечливо похитали головами, але продовжили розпитувати.
– А чи є приклади в світі, коли вдалось зробити зміни швидко? – запитав Міко.
– Є, – заговорив Вчитель. – Втім, я не люблю цей приклад, хоча він дуже наочний. 88 років тому в одній країні до влади прийшла людина, яка очолювала НСРПН. На той час та країна була бідною і відходила від наслідків Першої світової війни, а саме вона цю війну й ініціювала. Так от, за шість років після приходу його до влади держава так змінилась на краще, що наважилась вдруге зазіхнути на завоювання світу. Лідер цієї країни втілював своє бачення, яке перед тим виклав у книжечці. Писав її, коли деякий час провів у в’язниці. Здається, дев’ять місяців. Він мав час спокійно поміркувати. Я не люблю цей приклад, оскільки він призвів до кривавих та нелюдяних наслідків, але як я вже говорив – він дуже показовий.
– Так, а ще одним прикладом можна вважати становлення Імперії, коли праця одного філософа стала Ідеєю, яку потім спробували реалізувати, – доповнив Вчителя Міко. – То чи правильно я зрозумів, що треба мати час, аби добре обміркувати те, що потрібно реалізувати?
Питання Міко залишилось без відповіді Вчителя, і він змінив тему розмови:
– Тут, де ви зараз сидите, тиждень тому була міністерка освіти нашої країни зі своїми помічниками. Теж вела конспект.
– Ми знаємо, що в вашій країні тиждень тому обрали нового президента, – втрутився Яро. – Це добрий вибір?
– Думаю, що точно не поганий. Я з ним знайомий. Якось порадив його на посаду ректора одного з університетів. Здається, що не помилився тоді. Час покаже, чи було це вдалим вибором для нашої країни, але давайте зосередимось на нашій творчості. Хто веде конспект, може почати записувати.
Вчитель показав на великому картонному аркуші намальовану модель, яку потім почав розкодовувати:
– Щоб отримати знання про якийсь предмет чи явище, людину чи групу людей, процес чи якусь його частину (дію), доцільно буде спершу з’ясувати, що це таке. Щоб щось побачити, потрібно зайняти багато різних точок зору. Про ціле не можна судити, ґрунтуючись на побаченому лише з якоїсь однієї позиції.
Відповідно до того, як із мешканця країни формується громадянин, важливо ВЧИТИСЯ ВИЯВЛЯТИ проблеми – в суспільстві й культурі, в усіх сферах життя та на всіх рівнях регуляції, а також завжди бути готовим знаходити зв’язки між ними і причини їхньої появи. Усвідомлена суперечність може виникнути лише у свідомості людей. У предметах, явищах, процесах, текстах, здоров’ї тощо проблем немає. Для усвідомлення й виявлення проблеми потрібно щонайменше три передумови:
• знання про нинішнє становище, умови й ситуації (зафіксоване уявлення про вихідні обставини);
• уявлення про бажане становище, умови й ситуації (розуміння того, як має бути);
• активне ставлення до дійсності й виявленої шляхом порівняння суперечності (небайдужість).
У предметному світі наявний стан можна змінити, просто помінявши речі місцями. Однак у суспільстві в такий спосіб змін не досягнеш. Щоб втілити це, необхідно змінити фактори дійсності й водночас уважно стежити, щоб не змінити того, що навпаки потребує дбайливого ставлення й захисту.
Проблему неможливо вирішити саму по собі. Це відбувається шляхом зменшення (а в кращому разі – усунення) причин формування, існування, поширення і/або поглиблення проблем, а також за допомогою додавання потрібних і зміцнення недостатньо сильних елементів.
6. Обговорення першого дня
На цьому перший день зустрічі закінчився, й Спільносправці вирушили відпочивати. Вчитель дав їм певне домашнє завдання і запропонував записати та наступного дня принести з собою ідеї, які, на їхню думку, заслуговують на увагу. У затишному ресторані біля готелю Великого міста Маленької Країни наші герої почали обговорювати почуте за день. Лунали різні ідеї. Спільносправці навперебій аргументували, цитували Вчителя і після години обговорення Яро запропонував:
– Колеги, з вашого дозволу я перерву наші роздуми. Мені щойно сяйнула цікава думка й одночасно пропозиція. Давайте сформулюємо проблему, яку хочемо вирішити? Не проблему цієї дискусії, а саме первинну – ту, яку ми хочемо вирішити в своїй країні, тобто ту, з якою ми сюди приїхали. Кожен має своє бачення, тож давайте висловимось і спробуємо сформулювати спільне. Як говорив сьогодні Вчитель, спробуймо поглянути на проблему під різними кутами зору.
– А навіщо це робити, якщо і так все зрозуміло? – заперечив Міко.
– Ну якщо тобі зрозуміло, то спробуй сформулювати, – з посмішкою запропонував йому Яро.
– Завиграшки, – продовжив Міко. – Ми хочемо здійснити перехід від поточного стану А до бажаного стану В. Побудувати модель, поставити цілі, визначити завдання та вирішити їх…
– Вибач, що перериваю, Міко, але, мені здається, що це не опис проблеми, а вже якесь рішення. Давай спробуємо формулювати проблему, – наполягав Яро.
– Ага, добре. Здається, я зрозумів. Я хочу змінити Країну і привести її до бажаного мною стану…
– Міко, але що тебе не влаштовує в сучасній Країні?
Після цього питання запала тривала пауза. Чи не вперше за довгий час участі в цій шляхетній ініціативі друзі почали усвідомлювати, що зовсім не розуміють, яку проблему вони вирішують, що є предметом їхньої уваги та дослідження і що має бути предметом змін. Мовчання через деякий час урвала Ані:
– Я хочу жити в країні, де на телебаченні замість «Країна говорить» найпопулярнішим шоу є «Найрозумніший» або «Найосмисленіший» і де в публічній площині чи на шкільному дворі обговорюється не інтерв’ю Гордона з Моргенштерном, а «Червоне століття» Мирослава Поповича. Я хочу жити в країні мислячих людей.
– А я хочу реалізувати себе в нашому спільному проєкті, – заговорив Яро. – Я зрозумів, що в бізнесі я досяг управлінської стелі, і мені тут нецікаво. А ще – що хочу жити серед розумних, людяних, добрих людей не тільки в своєму близькому оточенні. Міко, а як ти думаєш – яку проблему ми вирішуємо?
Але Міко мовчав. Тієї миті він згадував свою попередню зустріч зі своїми друзями-Управлінцями в іншій малій групі. Вони поїхали на природу за місто, трішки порибалили і почали обговорювати певний стан справ. Після тієї зустрічі він довго не міг зрозуміти, що його там так засмутило. Він навіть написав кілька сторінок есе, намагаючись відповісти собі на це питання, але нічого путнього не вийшло. В такому стані він проходив декілька днів, але щоб зрозуміти, що саме його там так розчарувало, йому довелося поїхати за тисячі кілометрів від батьківщини. Там Міко побачив величезну проблему подібних ініціатив. Вона полягала в тому, що в малих групах, у яких він працював, поки що не навчились визначати одну спільну, колективну проблему, тобто проблематизувати. Всі про щось говорять. Говорять дуже влучно й майстерно. Кожна думка варта того, щоб бути записаною. Але спільну проблему або ціль сформулювати не виходить. Він одразу згадав відомий вислів Ейнштейна: «Якби мені дали годину на вирішення проблеми, від якої залежало би моє життя, то 55 хвилин я витратив би на те, щоб точно сформулювати питання. А для того щоб відповісти на правильно поставлене питання, мені потрібно не більше ніж п'ять хвилин». Йдеться навіть не про те, що на змістовне дослідження проблеми, як радить Вчитель у своїй книзі, потрібен час. Йдеться про те, що ми не можемо її навіть спільно сформулювати й домовитись про однакове розуміння.
Після цих роздумів Міко продовжив:
– Друзі, мені здається, що щойно ми зробили відкриття. Нам потрібно спільно сформулювати проблему, яку ми хочемо вирішити, а потім спробувати її оцінити. Якщо ми хочемо щось змінити в Країні, то потрібно достатньо часу попрацювати над тим, щоб оцінити її стан «як є» та той, «який ми хочемо». Різниця між цими станами, як і говорить Вчитель, буде нашою проблемою.
– Міко, гарне спостереження! Давайте завтра поділимось ним із Вчителем, – підсумувала Ані. – А поки я пропоную всім іти відпочивати. Завтра на нас чекає другий день спільних пошуків.
7. Другий день із Вчителем
Друзі-Спільносправці знову зустрілись у робочому кабінеті для підготовки малих груп на маленькому хуторі поблизу Великого міста Маленької Країни. Після обміну вітаннями та люб’язностями слово взяла Ані:
– Вчителю, нам здається, що ми сформулювали одну добру думку. Ми зрозуміли, що не маємо спільного бачення й розуміння проблеми, яку хочемо вирішити. Понад те, якщо використовувати слово «проблема» не в побутовому розумінні, а в тому, яке ви вчора розкрили для нас, то ми навіть не знаємо, стан якої системи хочемо виміряти.
На обличчі Вчителя з’явилась ледь помітна посмішка, і він сказав:
– Непогана думка. Я додам лише, що виміряти можна лише кількісні характеристики. Наприклад довжину ось цього олівця. Але не можна її оцінити. Об’єктом оцінювання є системи та їхні якісні характеристики. Об’єктом дослідження є проблеми – усвідомлені суперечності між поточним та бажаним станом. Дійсність може описувати, досліджувати ж можна лише проблеми. Об’єктом опису є предмети, явища, процеси чи їх сукупність. Опис може передувати дослідженню, але сам по собі дослідженням не є.
Затим продовжив:
– Сьогодні я хочу познайомити вас зі ще однією моделлю.
Вчитель звично дістав черговий картонний аркуш і почав розкодування:
– Потрібно розрізняти й не плутати курс і ціль, але водночас розглядати їх у сукупності (узгоджувати). І узгоджувати між собою слід лише те, ЩОДО ЧОГО визначено чіткі відмінності.
Дотримуватися курсу і досягати цілей можна лише за умови, що суб’єкт має для цього засоби (всі потрібні ресурси і необхідні для їх використання умови). Щось може стати засобом лише з урахуванням цілі та курсу. Для досягнення цілей слід запустити відповідні процеси, які стануть об’єктом керування. Що кращий рівень керування, то більш саморегульовано відбуваються процеси, не потребуючи оперативного втручання з боку керівництва.
• Курс є раціональним напрямом, якого слід дотримуватися повсякчас,
• Ціль – це зафіксований у майбутньому стан, якого слід досягнути за певні терміни за допомогою вольової діяльності суб’єкта.
• Для досягнення цілі суб’єкту потрібні засоби, інакше йдеться виключно про мрію.
Збереження має більше значення, ніж зміна. На тлі практичної, ефективної й інтенсивної діяльності передусім потрібно зберегти те, що не можна піддавати змінам, а навпаки – слід захищати й зміцнювати. Наприклад, для підприємства найважливішим є функціонування. Зміни можна впроваджувати лише усвідомлено й у такій кількості, щоб відбувався розвиток, але не порушувалося функціонування.
Будь-який цілеспрямований і підпорядкований процес починається з фіксації вихідної точки та уявлення про те, куди ми хочемо прийти або чого досягти.
Ціль як така є системою, проте якісна різниця між тою чи тою ціллю може бути дуже великою.
Ціль може бути елементарною; такою можна вважати, наприклад, обачність, витрачання чи економію.
Перш ніж обрати ціль, варто уточнити курс – доцільний напрям. Переважно знайти правильний курс буває складніше, ніж визначити цілі.
Діяльність як ціль – ознака дуже низького рівня організації.
Результат як ціль є оцінюваним підсумком конкретної діяльності, що характеризується єдністю кількісного, якісного і часового (термін виконання) параметрів. Якщо один із параметрів відсутній, результат втрачає свою цінність.
• Перед початком кожної дії слід продумати, що потребує збереження й захисту, а що можна вдосконалити й змінити.
• Лише після цього можна братися до дій.
Процес як ціль є неперервною низкою подій, що мають часову послідовність і логічний зв’язок, де підсумок («вихід») кожної попередньої дії чи етапу має функціонувати як початкове значення («вхід») для наступного етапу чи етапів.
Стан чи становище як ціль – це рівень, до якого потрібно прагнути і досягнення якого містить у собі всі згадані на попередніх рівнях процеси й дії. Як вихідну точку слід зафіксувати нинішній стан (А) у сукупності з характеристиками в n-вимірному просторі, а як ціль – бажаний стан (В) разом із характеристиками в тому ж просторі.
Щоб запустити процеси, що ведуть зі стану А в стан В, потрібно діяти результативно.
Стану досягають у процесі, що є послідовністю подій. Цілеспрямований процес – це ланцюжок дій, вчинених для переходу з наявного стану до бажаного. Досягнутий стан має слугувати точкою входу для наступного процесу чи рішення.
Вчитель закінчив і запропонував Спільносправцям прогулятись хутором. Він показав свою кузню та столярну майстерню, де у вільний час майструє з дітьми та онуками. Потім познайомив гостей зі своєю родиною і попрощався до наступного дня.
8. Обговорення другого дня
Наші герої традиційно зібрались у ресторані біля готелю. Цього разу вони були помітно втомлені. Жвавих розмов не було. Здебільшого вони мовчали, «перетравлюючи» пережитий день. Мовчання традиційно перервав Яро:
– Друзі, прошу мене вибачити, але хочеться обмінятись думками. Давайте я спробую почати. Та модель, яку нам дав сьогодні Вчитель, є важливою. Але мені здається, що найважливішим стосовно нашої спільної справи є запитання, яке він нам поставив на початку першого дня: «Чи є у вас основний процес Країни?». Ми не надали значення цьому питанню, а сьогодні воно здалось мені дуже важливим. Я думаю, що Вчитель перевіряв цим питанням рівень нашої підготовки щодо того, що ми заявили як об’єкт нашої уваги. Я хочу сказати, що якщо ми не маємо опису основного процесу нашої Країни, а також хоча би опису – я вже не кажу про оцінку – поточного стану та того, якого ми хочемо досягти, то ми не можемо нічого робити для Країни. Ми не знаємо, підсилить результат нашої роботи основний процес Країни, якої ми прагнемо, послабить чи взагалі ніяк на нього не вплине.
– Яро, ти просто з язика зняв, – продовжила Ані. – Я щойно теж про це подумала. Але як приклад я наведу не Країну, а свою компанію. У нас є описана візія того стану, до якого я як Управлінець хочу її привести. Ще після першого дня з Вчителем я, до речі, зрозуміла, що візія – це недостатня умова. Треба ще описати стан системи, а ще бажано його оцінити. Міркуватиму про це, вже коли повернусь. Також у мене є опис основних, підтримувальних і допоміжних процесів. Ми розклали основні процеси до третього рівня. Кожен власник процесу розуміє свою роль, а я, відповідно – цілісну картину. Коли я бачу якийсь сигнал, явище, ситуацію, можливість, чую пропозицію, то більш-менш чітко розумію, частиною якого процесу це нове є чи може бути. Якщо я не бачу цілісної картини, то й не впроваджую запропоноване.
– Ані, я вдячний тобі за цей приклад, – заговорив Міко. – Я теж хочу використати свій Управлінській досвід. Щойно уявив, що ми втілюємо якусь ініціативу всередині компанії, витрачаємо ресурси, а самі гадки не маємо, для чого це робити. Ми займаємось марнотратством, як сьогодні говорив Вчитель. Ви знаєте, колеги, щодо цього відкриття я зробив неприємний для себе висновок. Мені здається, що в нашій Країні немає жодного суб’єкта, який тримав би в голові образ нашої Країни Майбутнього. Понад те, я спробував уявити звичайний робочий день президента чи його команди і побачити, скільки часу вони витрачають на моделювання основного процесу нашої Країни. Наскільки оперативно вони відчувають зміни і як пов’язують їх із певними елементами. А чи мають вони взагалі цілісне уявлення про бажаний її стан? Потім я уявив день прем’єр-міністра, його заступників та інших профільних міністрів, спікера парламенту, директорів стратегічних інститутів, деканів та викладачів бізнес-шкіл, соціальних підприємців, звичайних бізнесменів та управлінців. Коли я почав думати про управлінців та бізнесменів, то завдяки репліці Ані згадав, що деякі мої знайомі, та і я сам, мають описані візії своїх компаній та ключові процеси, які призводять до бажаного стану. Виходить, що такий самий формалізований інтерсуб’єктний документ має бути і у нашої Країни як суб’єкта, і незалежно від того, хто прийде до влади, зафіксовані в ньому процеси мають працювати та забезпечувати досягнення бажаного стану.
– Друзі, – продовжив міркувати Яро, – допоки ми не впровадимо ці ініціативи, я пропоную поставити на паузу всі інші, а для тих, які вже існують, наприклад Премії чи Ангельської історії, спробувати подумати, частиною яких основних процесів Країни вони є. Нам потрібно цілісно й максимально інформативно описати стан Країни, яким він є нині, а потім – той, якого ми прагнемо. Різниця між тим, як є і тим, як прагнемо, і буде проблемою, яку ми спільно хочемо вирішити. Доти будь-яке рішення, хай то створення МАГ (Малої Академії Генералістів), Академії Дипломатів, Пошуковців Талантів чи Вчителів 5-го класу, є невизначеним. Бо не поміркувавши як слід про цілісність, ми можемо готувати Генералістів, як і протягом останніх 300 років нашої історії – не для своєї незалежної Країни, а для сусідньої, яка марить відновленням Імперії.
– Геніально, Яро, – за традицією підсумувала Ані – Гадаю, наявні ресурси, компетенції та спроможності нашого близького оточення та Управлінської спільноти дозволять це змоделювати.
Затим друзі розрахувались за вечерю, яку проковтнули за розмовою, не встигши навіть відчути смак їжі, та розійшлись відпочивати.
9. Останній день
Цього дня вони провели разом небагато часу. Вчитель згадував історії зі свого життя, багато жартував. Відчувалось, що скоро настане мить прощання. Говорили коротко, уривчасто. Під час якоїсь розмови, коли наші герої вийшли на двір, Вчитель задивився на амфітеатр, розташований на березі маленького ставу, і згадував, як колись на ньому співали.
– А чому тут перестали проводити події? – запитав Яро.
– Іноді потрібно закінчувати історію вчасно. Виходити й змінювати ролі. Не застрягти в них, щоб не знерухоміти. Друзі, було б добре, щоб наступного року ви приїхали більшою компанією і декілька тижнів провели у наметах на березі річки, в нашому лісі. Ми ходили б у баню, читали б лекції. Мені здається, що якщо би ви приїхали на довший термін більшим складом, ви змогли б вирішити ваше надзавдання.
– Це чудова ідея, Вчителю, – сказала Ані. – Наш спільний друг, Управлінець В’яче, вже довго про це говорить. Треба якось спробувати.
– Спробуйте, – відповів Вчитель, замріяно подивившись вдалину. – Ви знаєте, що у багатства є феноменальна характеристика – що більше віддаєш, то більше отримуєш? Зі знаннями відбувається так само. Що більше розповідаєш, пишеш, виступаєш, то більше набуваєш. Інвестиції повертаються. Так само і з добротою та любов’ю. Я все своє життя провів у дослідженнях, читанні, розвитку, пізнанні. Всі набуті знання я передав далі – своїм учням через лекції та спільну творчість. Те саме відбувалось у нас протягом цих трьох днів. Якісь думки виникають раптово, а свою книгу, яку ви вже читали, я писав 40 років. Читають всі, а використовується мало що. Бо читати недостатньо, треба ділитися з іншими. Коли я працював в установах, то обмінювався думками з колегами, із якими разом ми працювали над спільною справою. Дізнавався щось нове. Цікаво, що слова «просвіта» і «освіта» в вашій мові – це про світло.
Вчитель замовк і далі дивився на став. Раптом заговорив Міко:
– Вчителю, а чи можна сказати, що сенс життя людини – це нести світло? Прометей як метафора?
Вчитель подивився на Міко і з усмішкою відповів:
– Дуже точне спостереження. Запишіть це, хто веде конспект. Світло – це не «щось», а «хтось»!
В очах Міко з’явився радісний блиск, а в серці – те саме світло, яке хотілось нести іншим.
Автор: Микола Демченко