Допомога за внутрішнім покликом. Розмова з Олегом Брусіловським
Звідки у бізнесмена виникає бажання підтримувати соціальні проєкти? Що управлінець отримує, стаючи меценатом? Про це ми поговорили з Олегом Брусіловським, власником компанії-виробника поліпропіленової тари «Мегас», випускником Presidents’ MBA kmbs та одним з меценатів премії Георгія Ґонґадзе.
Павло Білодід: З якою метою ви йшли навчатися до Києво-Могилянської бізнес-школи?
Олег Брусіловський: Мені хотілося структурувати знання, які я вже мав, які отримав в інших навчальних закладах. Крім того, на той момент (2008 рік) я вже вчетверте емігрував, цього разу до України, і прагнув якнайшвидше влитися в місцевий соціум. Доти я мешкав у РФ, Ізраїлі, США. І хоча Україна – це моя батьківщина, я не знав певних нюансів життя тут.
П.Б.: Ви опікуєтесь різними соціальними проєктами, у тому числі й пов’язаними з АТО. Розкажіть, якими саме?
О.Б.: Все почалося з того, що я створив дитячий майданчик та парк на місці звалища неподалік від мого будинку. Потім почалися військові дії на сході, і ми з друзями вирішили: оскільки живемо у Дніпрі, і ротація військових відбувається саме тут (поранених також привозять у наше місто), то будемо активно їм допомагати. Деякі мої знайомі самі пішли в АТО, і я збирався, проте вирішив, що буду ефективніший тут.
Спочатку ми закуповували те, що було потрібно на передовій (продукти харчування, бронежилети, одяг). Але згодом сфокусувалися на придбанні дорогих речей для армії (на кшталт тепловізорів, радіостанцій).
Коли держава перебрала цю функцію на себе, ми перейшли до допомоги родинам загиблих. Скажімо, влаштували благодійний вечір на їхню користь. І тепер повторюємо такий захід щороку.
З допомоги армії виріс справжній волонтерський рух. Ми вирішили зайнятися екологічними проблемами міста, створили організацію «Екорада Дніпро» і намагаємося змінити на краще якість повітря, води, землі. Тиснемо на міську та обласну владу, на підприємства, що забруднюють наше чудове місто.
Сьогодні всі думають про економіку, а про екологію забувають. Я впевнений, що екологія набагато важливіша. Без неї ніякої економіки не буде.
П.Б.: Як вам здається, чи розвивається зараз культура підтримки бізнесом соціальних проєктів?
О.Б.: Сподіваюся, що так. Мені така культура здається необхідною. Тим більше, що вона існувала століттями, була частиною релігійної практики: той, хто отримував матеріальні блага, віддавав частину на потреби нужденних, будівництво храмів чи лікарень.
Зараз у розвинених країнах наявність подібної культури, благодійності, меценатства є одним з індикаторів правильного суспільства. У нас на жаль, усе це було вбито в радянські часи, і тільки зараз поступово відроджується.
Щоб це відбувалося швидше, потрібен, перш за все, месидж від держави. У США гроші бізнесу, які йдуть на благодійність, автоматично списуються з податків. Тому це навіть вигідно – робити благодійні бізнес-проєкти. Вигоду отримує і та сторона, що дає, і отримувач, і держава. Також у США вважається престижним брати участь у благодійних вечорах. Нам варто рухатися у тому ж напрямку.
П.Б.: Чому ви вирішили підтримати премію Георгія Ґонґадзе?
О.Б.: Я у житті ціную справедливість, і вважаю, що Ґонґадзе був видатною людиною. Як на мене, цього достатньо.
П.Б.: Чи вважаєте ви себе меценатом?
О.Б.: Я не думаю про себе, що я меценат. Я скоріше задовольняю певні власні внутрішні потреби. Мені хочеться допомагати втілювати зміни. Я почуваюся краще, коли роблю щось для інших, аніж для себе. Це такий собі егоїзм.
П.Б.: А що вас спонукає до участі у соціальних проєктах?
О.Б.: Я взагалі не розумію людей, які мають величезні статки й сидять на них, а потім ці гроші розкрадають партнери, родичі чи ще хтось. Коли ти саджаєш 50 дерев, то ніби відправляєш іншим людям повідомлення – на що варто витрачати гроші. Може, справа у віці – з роками змінюються пріоритети. Коли ми молоді, нам важливий статус, але потім розуміємо, що набагато важливішими є інші речі, скажімо, здоров’я чи час.
У мене є мрія, яка важливіша за гроші: зробити Україну настільки привабливою державою, щоб до неї захотіли повернутися усі заробітчани й навіть ті, чиї предки колись виїхали звідси. Якщо це станеться, я буду найщасливішою людиною у світі.
